Бажаність і навіть необхідність відмовитися від заборони громадянам України мати ще й інше громадянство. Вагомі аргументи, які наводяться. Надання громадянства за інвестиції. Посилання на інші, більш успішні, країни.
Все це працює, все це переконує. Точніше, переконувало б, якби не одне застереження: все це добре теоретично, в нормальних умовах мирної країни, що не зазнає нічиєї агресії.
Але чи підходить цей новий рецепт щастя Україні — не взагалі і в принципі, а зараз і в цій ситуації?
Перш за все, слід нагадати ось про що (цей факт усвідомлюється в суспільстві недостатньо). Насправді не існує ніякого подвійного громадянства в буквальному розумінні — цим спрощеним терміном називають одночасне перебування однієї і тієї ж особи в громадянстві декількох різних держав. І серед цих громадянств немає «основного» і «додаткових», «головного» і «допоміжних» — всі вони рівноцінні і рівнозначні.
Що з цього може вийти, ми бачимо на прикладі героя АТО Віталія Марківа, засудженого в Італії: якби він був тільки громадянином України — витягнути його із ситуації було б незрівнянно простіше. Але він — ще й громадянин Італії. Точніше, для італійської сторони ніякого «ще й» не існує: для неї він — просто громадянин Італії, і крапка.
Будь-яка країна розглядає свого громадянина як тільки свого громадянина, всі інші його громадянства для цієї країни юридично нікчемні. І це породжує, і нерідко, дуже складні для вирішення юридичні колізії.
Додамо до цього ось що. В Україні, як і в більшості країн континентальної Європи, діє право крові. Тобто на українське громадянство, за ідеєю, можуть претендувати всі, чиї прямі предки (батьки, рідні діди і бабусі, рідні прадіди і прабабусі і так далі) були громадянами України. Точніше, хоча б один з прямих предків. Але...
В СРСР де-юре існувало громадянство союзних республік, зокрема громадянство УРСР. Ось тільки при переїзді з однієї республіки в іншу воно змінювалося автоматично разом з пропискою. Переїхав росіянин (таджик, грузин, молдаванин, литовець) в Україну, пожив у ній рік — і все, в його біографії існує факт перебування у громадянстві Української РСР.
А це говорить ось про що: питання подвійного громадянства не можна розглядати в турборежимі, за методом «эй, дубинушка, ухнем». Потрібно надзвичайно серйозно і ретельно зважити всі «за» і «проти». Потрібно надзвичайно відповідально розглянути різні аспекти: громадянство за правом крові, громадянство внаслідок інвестування, громадянство внаслідок возз'єднання сімей — і так далі, і так далі.
Будь-який закон про легітимацію множинного громадянства можна приймати тільки в пакеті супроводжувальних законів, які чітко регламентують режим надання та функціонування громадянства України особам, які вже мають інше громадянство. Зокрема, особливо повинен бути обговорений режим прав і обов'язків, що випливають з іншого громадянства, на території України і в стосунках з нею.
Але все це белетристика у порівнянні з найважливішою обставиною. Україна зазнає агресії. Один з улюблених методів Росії в «гібридній» агресії — якраз роздача свого громадянства без вимоги відмовитися від українського, як це було в Криму перед 2014 роком. Не зайве нагадати: мета Росії — поглинання України.
У Росії — мільйони, якщо не десятки мільйонів людей, у яких хоч хтось із прямих предків якийсь час був пов'язаний з Україною ака УРСР. У них є діти, чоловіки чи дружини. У Росії живуть мільйони людей, гордо заявляють: «Я — хохол», часто саме ці люди найбільше ненавидять незалежну Україну. Уявляєте собі, скільки мільйонів людей почнуть брати в облогу українські представництва: «Дайте мені українське громадянство — я ж хохол». Ці люди, як правило, ні чорта не знають про Україну, не мають до неї ніяких сентиментів, крім «я теж люблю сало».
Дуже багато, якщо не більшість росіян і досі сприймають поняття національності, приналежності до тієї чи іншої нації як суто кровну, біологічну категорію — а зовсім не як соціокультурну. Коли їм розповідаєш, що і Володимир Зеленський, і Мустафа Найєм, і Володимир Гройсман, і Мустафа Джемілєв публічно заявляють: «Ми — українці», у цих росіян починається напад мозкової непрохідності. Вони звикли рахувати національність «за паспортом», «за кров’ю» — цілком як в СРСР. І в гітлерівській Німеччині, до речі, точно так само.
Але їх буде явно привертати можливість безвізових поїздок до Шенгенської зони. Не кажучи вже про те, що для них, як у пісні Розенбаума: «Украина — моя кухня, здесь я ем». Тепло, красива природа, овочі-фрукти.
А уявіть, скільки в сьогоднішній Росії з її політикою і порядками буде фіктивних, фальшивих «синів українськопідданого»? Яка зручна відкриється лазівка проштовхувати в Україну російських агентів, буквально нашпиговувати України ними?
Адже всі, хто отримали українське громадянство, отримають право голосувати на виборах! І, може, не випадково все більше піднімається питання про необхідність полегшити і спростити процедуру голосування представникам діаспори? Справа в тому, що прецедент уже був. Перед президентськими виборами 2004 року, на самому злеті каденції Леоніда Кучми, коли стало зрозуміло, що забезпечити йому третій термін не вдасться, і явно вималювалося протистояння Ющенко-Янукович, раптом «матеріалізувалася» ідея відкрити широку мережу виборчих дільниць по всій території РФ. Мовляв, там же наші «заробітчани», не можна позбавляти їх можливості проголосувати! Тоді коштувало великих зусиль не допустити цього.
Ідея «легкого» подвійного громадянства означатиме рівно те ж саме, тільки ще гірше. Ще одна небезпека: Росія ж може «піти назустріч» і зі свого боку гранично спростити отримання російського громадянства громадянами України! І цілком може статися, що, скажімо, багато виборців ОПЗЖ реально захочуть його отримати. А це — більшість виборців на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей. Поки ще підконтрольних.
І якщо кількість «подвійних громадян» України і Росії досягне якоїсь критичної маси, завдання Росії з поглинання України можна буде вважати виконаним. Тому що ситуація практично повернеться до стану СРСР, коли громадянства УРСР і СРСР на практиці означали одне й те саме.
Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ