Дорожня карта

Шведи прощаються зі своїм індустріальним минулим та розбудовують щось на кшталт Північного Едему. Автоподорож Швецією відкриває нетуристичні перлини країни

Анна Павленко

Безтурботно розмовляючи, шведи заходять на борт літака Київ—Стокгольм. У загальній масі пасажирів вони становлять більшість, а тому здається, що моя подорож по Швеції почалася ще до зльоту. Трохи більше двох годин в повітрі — і нарешті я, пересівши в гібридний автобус Volvo, опиняюся в центрі оренди авто.

Якщо вже винаймати машину в Швеції, то Volvo. Тут вони становлять мало не половину всього прокату. Шведи пишаються своїм всесвітньо відомим брендом. Хоча автомобільна частина концерну — Volvo Cars — з 2010 року належить китайському автогігантові Geely. Шведською у всіх сенсах залишається компанія AB Volvo, яка виробляє вантажівки, автобуси, будівельне обладнання та суднові двигуни.

Ще один популярний вид автопрокату — електрокар або гібридний автомобіль. Екологічність — фетиш Швеції, і престижним авто тут вважається не джип, а невелика економічна машинка. Подолавши шлях у 860 км за кермом гібридного автомобіля, я змогла поспостерігати за тим, як шведи дбають про екологічну стерильність своєї столиці, шанують історію і вчаться в Норрчепінгу, займаються спортом в Йєнчепінгу, відпочивають у Гетеборзі і дають-беруть уроки мультикультурності в Мальме.

Поставивши собі за мету зберегти природу і водночас вирішити проблему автомобільних заторів, уряд двохмільйонної шведської столиці пересаджує городян на велосипеди і громадський транспорт. Велосипедистам поступаються дорогою не лише автомобілі, а й пішоходи. Припаркувати авто в центрі міста хоча й дорого, але все ще проблематично.

“Шведам складно змінювати свої звички”,— пояснює Бйорн Седерквіст, архітектор із Стокгольма, який 20 років пропрацював у міській проектній групі, а тепер вийшов на пенсію і регулярно проводить екскурсії для іноземних делегацій по одному з найбільш екологічних районів Європи — Хаммабрю Хьостад. Наша зустріч відбулася тут же, серед невисоких, переважно п'ятиповерхових будинків з прозорими балконами і відкритими терасами. Ми вирушаємо на екскурсію зеленими двориками та провулками з численними фонтанами, містками, каналами та припаркованими в них катерами. Над нами раз у раз пролітають чайки, сигналізуючи своїми криками: до Балтійського моря крилом подати.

Близько 70% сімей в Хаммабрю мають власні авто, розповідає мені архітектор, проте лише кожен четвертий використовує особистий транспорт, щоб діставатися роботи. Решта “вигулюють” свої автомобілі, заховані за € 150 на місяць у підземних паркінгах, лише на вихідних під час поїздок за місто. Для водіїв електрокарів в Стокгольмі та інших шведських містах створена непогана інфраструктура заправок. Одна така майоріє яскраво-зеленою плямою збоку від нас. Поки ми розмовляємо, до неї під’їжджає солідного вигляду чоловік і доведеним до автоматизму жестом розмотує довгий дріт зарядки.

У Хаммабрю, як і на території старого міста, живуть найбільш забезпечені стокгольмці, переважно молоді сім’ї, поціновувачі сучасної шведської архітектури.

“Навіщо шведам відкриті балкони? Тут же холодно”,— дивуюся я. Так вирішив відповідальний за міське планування чиновник, пояснює Седерквіст. Ретельне планування — один із секретів успішного перетворення Хаммабрю з промислового центру на престижний район Стокгольма з населенням 25 тис. осіб.

Ми проходимо повз сквер із великою зеленою галявиною та амфітеатром із лавок. Седерквіст розповідає, що раніше тут була фабрика з виробництва ламп, а на місці скверу — парковка. Але тепер в приміщенні заводу — офісний центр, співробітники якого залишають свої авто в підземному паркінгу. Сквери, газони і канали суцільним ланцюжком пронизують Хаммабрю. Середня вартість квартир тут близько € 400 тис.

“Люди шикуються в черги, щоб купити тут квартиру”,— каже Седерквіст, вказуючи на відреставровану фабрику з видом на широкий канал.

Якщо в 1980‑ті шведам імпонували декорації в архітектурі — округлі вікна, різнокольорові фасади, то тепер моду диктує аскетичний дизайн з використанням строгих форм, чорно-білих, сірих і пастельних кольорів без будь-яких прикрас. У дворі одного з таких будинків ми виявили обнесений високими дерев’яними планками дитячий майданчик і такий же вольєр з чотирма трубами — це вакуумний сміттєпровід. Мешканці будинку сортують сміття — пластик, папір, скло і харчові відходи, опускаючи їх в одну з труб. Коли труба заповнюється, вмикається вакуумна система, яка висмоктує сміття з Хаммабрю в термінал за межами району. Потім спалювані відходи переробляють в електроенергію, до системи розподілу якої підключені 80% будинків Стокгольму.

Додатковим джерелом енергії для міста є морська вода. Каналізаційна станція очищає воду і переправляє її на теплоелектростанцію, де з неї видобувають тепло, охолоджуючи з 17°С до 5°С. До того ж в Хаммабрю багато будинків обладнані системою рециркуляції тепла: з вихідних повітряних потоків його перенаправляють у вхідні.

Столична влада пишається своїм першим екорайоном, а тепер покладає великі надії на свій новий проект — район Royal Seaport площею 236 га з 10 тис. квартир для 22 тис. жителів. За розмірами він близький до Хаммабрю. “Він буде повністю енергосамодостатнім”,— обіцяє Седерквіст.

Шарлотта Бейкер більше двох років живе в п’ятиповерховій будівлі сучасної архітектури з власним спортклубом, камерним кінотеатром і салоном краси для домашніх улюбленців. Ми спілкуємося з нею за чашкою кави в прозорій переговорній кімнаті на другому поверсі офісу компанії міського водопостачання Stockholm Vatten.

У будинку, де живе Бейкер,— 120 квартир. Їх власники регулярно обговорюють усі важливі питання спільного будинку на спеціально створеному сайті. Два рази на рік вони збираються для прийняття значущих для спільноти рішень. Свою машину Бейкер продала. Користується системою загальних автомобілів для мешканців її будинку. Аналогічна схема діє і щодо велосипедів. “Мені подобається сама ідея: ділитися тим, що ти не використовуєш кожного дня,— наприклад, велосипед”,— каже вона.

Ми прощаємося, й далі я прямую до району Седермальм. У минулому оселя місцевої богеми, а нині престижний житловий квартал, який височить над старим містом, одночасно є улюбленим місцем відпочинку для стокгольмців. Тут вони збираються невеликими компаніями випити по келиху пива або вина і насолодитися видом на Гамла Стан — історичну частину столиці.

Пиво й вино — найпопулярніші напої в Швеції. Ще на початку XX століття шведський уряд ухвалив рішення продавати алкоголь тільки в спеціальних магазинах. Сьогодні держава має монопольне право на продаж спиртного. Крім кафе і ресторанів, придбати алкогольні напої можна тільки в мережі магазинів Systembolaget з 10 ранку до 7 вечора в будні дні, а віднедавна — також у суботу.

Неможливо поїхати зі Стокгольма, не поблукавши викладеними бруківкою вуличками Седермальма і Гамла Стану з зупинкою на коротку фіку — традиційний шведський ритуал: каву з випічкою або іншими солодощами. Коли ж і ці пункти туристичної програми виконані, можна рушати далі.

Вирушаючи в 140‑тисячний Норрчепінг — в минулому промисловий центр Швеції, який місцеві охрестили “шведським Манчестером”,— очікуєш побачити потужні підприємства, труби з димом і завантажені продукцією склади. Замість цього відкривається зелене, швидко зростаюче місто, центральна частина якого пережила вражаючу трансформацію з індустріального кварталу на культурний.

Більшість будівель в центрі Норрчепінга побудовані на початку ХХ століття — в період розквіту місцевої текстильної промисловості, яка брала енергію для виробництва в місцевій річці Муталастрьом. А коли витрати на виробництво стали занадто високими, підприємства переїхали спочатку в Португалію і Фінляндію, а потім в Бангладеш і Китай. Залишилися тільки голі стіни фабрик і заводів.

“Знайшлися люди, які сказали: ці будівлі не позбавлені краси, до того ж ми можемо трансформувати їх за ті ж гроші, що витратимо на зведення нових”,— розповідає Ларс Еліассон, співробітник місцевого туристичного центру, військовий у відставці. У 71 рік він час від часу проводить екскурсії рідним містом — не для заробітку, а виключно для власного задоволення.

Ми просуваємося вглиб фабричних провулків, час від часу зупиняючись поблизу яскраво жовтих будівель, які виглядають особливо ошатно в променях полуденного сонця. Під час однієї з пауз мій супровідник дістає з кишені невелику круглу коробочку. У ній, упакований в маленькі пакетики уп’ятеро менше чайних, лежить тютюн. “Це снюс”,— говорить Еліассон. У давнину дівчата вважали, що поцілувати хлопця без снюса в роті — все одно що поцілувати черв’яка, посміхається він.

Швеція — єдина країна в ЄС, де дозволений продаж снюса. Традиція вживання цього бездимного тютюнового виробу йде корінням в історію держави. “Якби нам не дозволили залишити снюс, ми б відмовилися від членства в Євросоюзі”,— чи то жартує, чи то всерйоз заявляє Еліассон.

Я квапливо крокую за своїм гідом дерев’яним містком над річкою. Сьогодні вона на 80% захована в підземний тунель і живить місцеву гідроелектростанцію. А залишені на поверхні 20% водної гладі тішать око городян. Цю ж воду після очищення подають у міську систему водопостачання. Пити її можна просто з-під крану — як, втім, і скрізь у Швеції.

На моє запитання про відсутність високих будівель Еліассон відповідає: ми свідомо обрали для себе цей шлях. Височіти може лише церква, створюючи гарний силует міста, а багатоповерхові будівлі закон дозволяє будувати тільки у віддалених від центра районах.

“Швеція — одна з найменш релігійних країн в Західній Європі”,— стурбовано відзначає Еліассон. У вкрай секуляризованому суспільстві громадяни покладаються в першу чергу на себе. Правда, за бажанням шведи можуть платити податок на церкву, яка зобов’язується їх гідно поховати. Самі ж храми стоять порожні, лише іноді їх відвідують нечисленні групи шведок похилого віку.

Сьогодні більшість будівель в центрі Норрчепінгу — приватні, лише кілька належать державі. Декілька з них стали домівкою для кампусу Лінчепінзького університету. Тут на 19 факультетах навчається 15,5 тис. студентів. У Норрчепінг приїжджають навчатися і працювати з усієї Швеції, а також з Євросоюзу, частину новоприбулих складають біженці з Сирії.

Працюють жителі міста в логістичних і хай-тек компаніях; тут, як і раніше, функціонують три паперових фабрики. Крім того, активно будується нове житло — попит на нього невпинно зростає. Ми проходимо повз стару вовняну фабрику, над якою височіють будівельні крани — її переробляють на житловий будинок.

Пам’ять про індустріальне минуле міста зберігають Музей праці (Arbetets museum), що розташувався в цехах схожої на праску колишньої бавовняної фабрики, і кілька інших старих виробничих будівель.

Наступна точка нашого маршруту — колишня вовняна фабрика, де тепер розмістився один з корпусів університету. Сюди може вільно зазирнути будь-який перехожий. В одному з коридорів нашу увагу привертає стіна, від гори до низу розмальована коміксами, в яких розповідається про будні студентського життя. “Згідно із законом 1% площі будь-якої будівлі, яка належить державі, присвячується мистецтву”,— коментує Еліассон.

Неподалік для випускників університету створено інкубатор стартапів, який тут називають Зеленим будинком. За невелику плату молоді фахівці орендують робоче місце та отримують допомогу експертів у складанні бізнес-плану для власного бізнесу. Залежно від складності проекту робота в Зеленому будинку може тривати від декількох місяців до декількох років. “Молода людина приходить зі своєю ідеєю, і тут її вчать як цю ідею втілити, як продати, допомагають з економічною частиною”,— пояснює Еліассон.

У підсумку молодь, що здобула освіту, не залишається без роботи. Саме гарна освіта — ключ до успіху шведської промисловості, де робітників у цехах давно замінили машини і роботи.

Сьогодні в шведському суспільстві ведуться дебати про необхідність створення низькокваліфікованих робочих місць. Однак  там буде встановлена і невисока зарплата, що в свою чергу призведе до соціального розшарування. “Ми отримаємо суспільство, яке не хочемо мати — розділене на бідних і багатих”,— говорить про проблему мій провідник.

Тим часом ми перетинаємо черговий місток, під яким поряд з водоспадом екологи дбайливо спорудили так званий ліфт для риб — пологий канал, яким риби з Балтійського моря рухаються вгору за течією річки.

“Природа — наша релігія”,— каже Еліассон. Практично половина його земляків мають власні заміські будиночки, і сам він не виняток. На своїй дачі швед вирощує овочі; як і у випадку з екскурсіями, робить він це не для самозабезпечення, а для задоволення. Влітку його діти беруть чотири з належних шведам щорічно п’яти тижнів відпустки і приїжджають до нього в гості.

Захопившись розмовою, швед посміхається і вмить змінює тему: закінчує свою розповідь про історію міста та зі щирою цікавістю розпитує про ситуацію в Україні. Незабаром ми прощаємося теплим рукостисканням.

Головна родзинка Йєнчепінгу, 120‑тисячного міста в центрі країни,— Веттерн — друге за величиною озеро Швеції, яке тягнеться уздовж траси, зрідка приховуючи свій дальній берег за горизонтом і нагадуючи собою море.

Прогулюючись Йєнчепінгом, будьте готові, що, перетнувши межу велосипедної доріжки, ви почуєте за спиною обурений дзвін. Наїзників двоколісних коней тут більше, ніж автомобілів. Велосипедні доріжки неодмінно складаються з двох смуг для руху в протилежні боки.

Втім, у будній день на віддалених від центру вулицях велосипедистів, як і пішоходів, небагато. Після шостої вечора так само порожніють і центральні провулки міста з магазинами, що розмістилися на перших поверхах дерев’яних двоповерхових будиночків.

Куди поділися всі місцеві жителі, розумієш, коли потрапляєш на набережну. З журналами, плеєрами, ріжками морозива, пляшками лимонаду, з собаками на повідках і великими компаніями городяни сидять на бетонних плитах і газонах біля води. У прилеглих кафе і ресторанчиках немає вільних місць: за тісно розташованими столиками шведи п’ють модне нині розе, до якого замовляють закуски з місцевих сортів риби.

Тут-таки в озеро врізається пірс з причалом, де пришвартовані човни та катери чекають охочих покататися, порибалити або навіть зайнятися дайвінгом в кришталево прозорій воді Веттерну.

Дорогою з Йєнчепінгу, я ненадовго з’їжджаю з траси і за покажчиком Гуллеред знаходжу симпатичне селище з кількома десятками будиночків та церквою, що височіє на пагорбі. Старовинна будівля вабить своїм колоритом, і ось я вже стою перед невисокою кам’яною огорожею, розглядаючи надгробні плити в церковному дворі. Двері церкви зачинені, навколо тихо і порожньо. Але раптом на терасу ошатного будиночка по сусідству з церквою виринає літній чоловік, слідом за ним виходить його дружина.

Подружня пара переїхала сюди з міста сім років тому, після виходу на пенсію. Поки жінка говорить, її чоловік мовчить, час від часу киває головою і посміхається. “Він любить копати, займатися садом”,— змішуючи шведську з англійською і допомагаючи собі жестами вказує в бік чоловіка моя співрозмовниця. На вихідних вони чекають в гості дітей і онуків — всього два десятки людей, а поки їхній білий одноповерховий будинок з горищем і шістьма кімнатами самотньо порожній.

Друге за величиною місто Швеції зустрічає гостей трьома хмарочосами — Gothia Towers і парком розваг Lieseborg. У центральних кварталах серед скверів і каналів ховаються рибні ринки та ресторанчики. Старий район Хага з двоповерховими дерев’яними будиночками вабить своїми сувенірними крамничками і запрошує на фіку з фірмовою випічкою, щедро присмаченою корицею. А в місцевому порту на тлі давно недіючого вантажного крана, залишеного тут як пам’ятка історії, до величезних кораблів в’їжджають вантажні фури.

У будній день пересуватися по місту на авто не дуже зручно — заплутавшись в багаторівневих розв’язках, можна надовго потрапити в затор, та й за парковку доведеться викласти не менше 15 крон (45 грн) на годину. Куди простіше взяти на прокат велосипед — безкоштовно на перші півгодини і 20 крон (близько 60 грн) за наступну годину, щоб покататися уздовж каналу, де плавають качки, байдарочники та катери з туристами. Варто зробити зупинку, щоб полежати на газоні по сусідству з численними компаніями місцевої молоді, а потім влаштувати шопінг-тур по головній вулиці Гетеборга, яку місцеві жителі називають просто Авеню.

Але головне, що потрібно зробити в Гетеборзі,— це скуштувати національні рибні страви в одному з численних місцевих ресторанів. Приморське місто давно стало популярною локацією для внутрішнього туризму, а свіжі морепродукти поблизу зробила його ще й гастрономічною столицею Швеції.

“Крім відвідування ресторанів, гості міста люблять покататися на човнах, порибалити, побувати на архіпелазі, у нас хороші умови для шопінгу, є також парк розваг Lieseborg, музей мистецтва і концерт-хол, оперний театр”,— перераховує варіанти цікавого відпочинку в своєму місті місцевий ресторатор Ульф Вагнер.

Те, що південний льон (округ в Швеції) Сконе спеціалізується на сільському господарстві, підтверджують широкі поля і фермерські господарства, які поступово змінюють собою лісисті ділянки по обидва боки від траси Гетеборг—Мальме.

Це регіональний центр і третє за розміром місто Швеції — одне з найбільш швидко зростаючих в Європі. Близько 40% місцевого населення становлять іммігранти. Щоб задовольнити високий попит на житло, по всьому місту не припиняються будівництва, а Ересуннський міст — найдовший із залізничних в Європі — з’єднує Мальме з датським Копенгагеном, забезпечуючи сталий розвиток інфраструктури, в тому числі туристичної.

“На вихідних зі Стокгольма, Копенгагена та інших шведських міст приїжджає багато людей — місцеві готелі в цей час забиті”,— розповідає Андрій Гогенко, українець, який багато років очолював департамент шведської компанії в Києві, а чотири роки тому разом з дружиною і двома дітьми перебрався до Мальме, де заснував власну інжинірингову компанію.

Ми курсуємо містом, іноді зупиняючись для фотозйомки. Ніде надовго не затримуємося і не відходимо далеко від машини, щоб не довелося платити за парковку. “Тут за все треба платити”,— констатує Гогенко. Штраф за неправильну парковку — 800 крон.

Місто на березі Ересуннської протоки зародилося ще в XII столітті як портовий і торговий центр і довгий час таким і залишалось. З появою моста дістатися до Копенгагена стало можливо за 20 хвилин, і портова частина Мальме почала поступово скорочуватися. На місці портових доків з’явилися житлові квартали з красивим видом на протоку. Ми прямуємо в один із таких кварталів — Вестра Хамнен, в перекладі зі шведської західна гавань.

Дорогою нам зустрічається обтічних форм зелений міський автобус, який їздить на біопаливі. А попереду височить єдиний у місті хмарочос, найвища житлова будівля ЄС — Turning torso. “Власники деяких квартир — багаті люди, директори компаній,— говорить Гогенко, вказуючи на висотку.— Але в основному житло тут орендують, за €2–2,5 тис. на місяць”.

У Вестра Хамнен крім житлових традиційно малоповерхових будівель є і офіси, а простір між будинками часто заповнюють канали з припаркованими тут катерами та яхтами. “Шведи живуть для себе, багато забезпечених на старості років купують у Мальме квартиру з видом на море і невелику яхту”,— коментує яхтовий парк Гогенко. Частина водного транспорту належить компаніям, додає він.

Про активний розвиток міста можна судити за кількістю будівництв. Будівельні компанії — великі платники податків, тому держава зацікавлена стимулювати зведення нового житла.

Шведи досить мобільні: можуть змінити роботу в одному місті на нову в іншому. Після переїзду вони не купують квартиру, а орендують або беруть в довгостроковий лізинг. Останній варіант обирають, якщо впевнені, що ціна на квартиру буде рости. Такий лізинг передбачає від 10% до 25% початкового внеску і зазвичай відсутність виплат тіла кредиту. Клієнт банку платить тільки відсотки, причому за дуже невисокою ставкою. “Два роки тому це було 1,25%”,— ділиться Гогенко. Якщо з позичальником щось трапляється, банк забирає квартиру і продає її, або туди перебираються його діти і продовжують виплачувати відсотки.

Крім самих шведів, а також датчан, у Мальме багато іммігрантів-мусульман. Перша хвиля переселенців сформувалася з учасників конфлікту в Югославії. Тепер на берег Ересуннської протоки приїжджає чимало біженців з Сирії, Іраку, Палестини, яким шведи дають посвідку на проживання і соціальні пільги. Попрацювавши три місяці на свого земляка, араб може кинути роботу і місяцями жити за рахунок соцдопомоги.

Ми виходимо на білий піщаний пляж. Перед ним зелена зона, де по доріжках катаються велосипедисти, а в каналі трохи віддалік ковзають на дошках вейкбордисти.

Ще трохи далі, на березі протоки, в море прямує дерев’яний пірс, в кінці якого розмістилися старовинні лазні Ribersborgs Kallbadhus. Всього за 65 шведських крон тут можна попаритися і відразу ж скупатися у прохолодній морській воді.

В околицях Мальмо свої приватні будиночки є у багатьох заможних стокгольмців та інших жителів ЄС. “Тут чимало багатих людей; не гріх заробляти, але всі розуміють: чим багатша людина, тим більше вона платить податків”,— зазначає мій співрозмовник.

Тим часом ми віддаляємося від моря, проїжджаємо квартали, що будуються, великий торговий центр Emporia і концертний зал, де в 2013 році шведи провели Євробачення. За ними починаються райони, де живуть менш забезпечені шведи і багато мігрантів. На магазинах тут зустрічаються вивіски арабською мовою. А при вході в супермаркет, де ціни нижчі, ніж в місті, ми зустрічаємо першого жебрака. Пізніше ще кілька з’являться серед натовпу на фестивалі вуличної їжі в центрі Мальме.

Ми проїжджаємо повз район Розенгорт, куди шведам не рекомендують заглядати вечорами, і прямуємо до фінальної точки — дому в центрі, де орендує квартиру Гогенко. “Швидко потоваришувати зі шведами непросто, але вони люблять дивувати”,— підсумовує він і рекомендує на прощання зазирнути до старої частини міста, де на відкритих терасах численних ресторанчиків проводять свій вихідний день містяни.