Масові вбивства супроводжувались сексуальним насильством — сотні тисяч жінок були зґвалтовані, отримали фізичні та психологічні травми, чимало з них також були заражені ВІЛ/СНІД. Через понад три десятки років, після тривалого відновлення правосуддя та процесу національного примирення, суспільство в Руанді продовжує долати наслідки геноциду.
У березні 2025 року делегація українських жінок-лідерок відвідала Кігалі та поспілкувалася з парламентарями та громадськими організаціями в Руанді, з практиками примирення та лідерами громад, а також з представниками меморіалів і місць збереження пам’яті про геноцид.
До складу групи входила Ірина Дробович, співзасновниця Фундації День після. У своєму тексті для NV.ua ділиться досвідом подолання наслідків жахливої трагедії в цій країні.
«Села примирення»
Три десятки жінок і чоловіків у маленькому селі на Сході Руанди починають танцювати під традиційні африканські ритми. Вони співають і в такий спосіб вітають своїх гостей — українських жінок, які приїхали до них здалеку, аби разом розділити вечір і послухати їхні життєві історії.
Одна з жінок — Марія — розповідає, як на початку геноциду у квітні 1994 року — налякана й з маленькою дитиною на спині - вона пішки дійшла до сусідньої країни Бурунді. За короткий час вона повернулася додому і дізналася про вбивство свого чоловіка та двох інших дітей. Поряд з Марією сидить чоловік. Він просить пробачення за скоєне понад три десятиліття тому. Саме він, отруєний багаторічною пропагандою, вбивав своїх односельчан і вважав, що чинить правильно. Після того як геноцид завершився, цей чоловік пройшов через процес правосуддя та переосмислив скоєні злочини. Після терміну у в’язниці він повернувся в рідну громаду.
З першого погляду неможливо зрозуміти, хто з цих людей вижив під час геноциду, а хто — вбивав своїх сусідів. Злочинець і жертва сидять в одній кімнаті, разом співають та розмовляють. Вони цікавляться у гостей про їхнє життя у війні, що триває на європейському континенті. І тільки згодом стає зрозуміло, що всі ці люди знову живуть разом — на тій самій вулиці, де колись відбувались масові вбивства та злочини проти людяності.
«Села примирення» (reconciliation villages) — один з інструментів, які допомогли руандійському суспільству справитися з наслідками геноциду. Поряд із «гачача» (gacaca), традиційними судами в громадах «сидячи на траві», які розглянули близько 1,2 мільйона справ і в такий спосіб допомогли чинити перехідне правосуддя в Руанді, «села примирення» стали щоденними практиками — коли вбивця і той, хто вижив під час геноциду, у свій спосіб переосмислюють пережите. Разом ходять одними вулицями, беруть воду з одного джерела, багато років поспіль будують будинки у своїх громадах — часто мовчки та відсторонено, але в один з днів, зрештою, починають розмову між собою.
Ми завершували нашу зустріч в одному із таких «сіл примирення». Ми слухали історію жінки, яка перейшла через досвід зґвалтування. Її односельчанин запитував у нас, чи маємо ми дітей. Він попросив нас берегти дітей від того, що сьогодні ми називаємо пропагандою, яка так сильно розділяє суспільства. Ще один літній чоловік наполегливо просив нас розповідати історію Руанди у світі, аби ніколи і ніде більше не повторювати нелюдських злочинів. Вже прощаючись, Марія поділилася з нами, що втративши чоловіка і двох дітей, вона через багато років пробачила свого односельчанина. І таке прощення дало їй трохи більше спокою та примирення із собою.
Як допомогають жінкам, постраждалим від насильства
За оцінками звіту Спеціального доповідача Комісії ООН з прав людини, під час геноциду в Руанді від 250 до 500 тисяч жінок зазнали сексуального насильства. Зґвалтування було визнано одним із найважчих злочинів. Його наслідками стали не лише фізичні та ментальні травми, але й зростання рівня захворювання на ВІЛ/СНІД, яким велика кількість жінок була заражена. Більше того, чимало жінок ставали матерями дітей, які були народжені в результаті зґвалтування. Часто рішення народити дитину жінки приймали всупереч тиску традиційного руандійського суспільства.
Про роботу з жінками, які пережили сексуальне насильство, та з дітьми, які народилися в результаті зґвалтування, розповідає Ґоделієв Мукасарасі, соціальна працівниця і засновниця ініціативи Sevota. Постраждала від насильства під час геноциду Ґоделієв відкрила свій дім для тих, хто вцілів після зґвалтування. Вона стала для них підтримкою.
Серед жінок, яким мадам Ґоделієв надала допомогу, часто були такі, що не могли дати собі ради — травмовані та мовчазні, часом без жодного члена родини і без навичок заробляти собі на життя. Найкраще впоратися з травмою жінкам до сьогодні допомагають зустрічі та фасилітовані розмови про пережитий досвід під час геноциду, спільно проведений час за плетінням кошиків, а також традиційні африканські танці та співи, які жінки також виконують разом.
На нашій зустрічі в Sevota у Кігалі, особливо зворушливими були декілька історій: жінки, яка після зґвалтування народила дитину і не змогла її полюбити, та двох молодих дівчат — дітей, народжених в результаті зґвалтування. Цим жінками знадобилося багато років, аби прийняти свою ідентичність та перестати відчувати провину перед власними матерями. Вони навчилися розповідати свою історію з гідністю й тепер як волонтерки допомагають іншим примиритися з минулим. Так Sevota, яка фактично є домівкою мадам Ґоделієв, стала безпечним місцем для сотень жінок, де вони змогли перетворили свій біль на спільноту підтримки.
Ще одним місцем підтримки для тих, хто пережив геноцид, є Avega Agahozo. Ця організація була створена у 1995 році жінками-вдовами, які почали збиратися, аби виплакати свій біль, а далі вирішили надавати допомогу іншим постраждалим. Співзасновниця і віце-президентка Avega Agahozo Констанс Мпінганзіма втратила чоловіка під час геноциду, але всі інші її рідні вціліли. Уже в перші дні після завершення масових вбивств в Кігалі вона побачила на вулицях зруйнованого міста багато самотніх дітей. Констанс стала матір'ю 15 дітей, з яких п’ятеро своїх, а десятьох сиріт вона взяла під свою опіку та виховала у своїй сім'ї.
Через 30 років після геноциду Avega Agahozo продовжує надавати психологічну допомогу та медичні послуги жінкам, які овдовіли під час геноциду в Руанді. Організація має свою клініку, де жінки можуть отримати ліки від ВІЛ/СНІД, пройти огляд у гінеколога, терапевта та реабілітолога, а також працювати з психологом, аби подолати власні травми.
Досвід Руанди показує, що через десятиліття після великого суспільного потрясіння, яким для цієї країни став геноцид, наслідки сексуальних злочинів залишаються і жінки продовжують потребувати підтримки. Разом з традиційною медичною та психологічною допомогою стійкі практики та спільноти залишаються опорою, аби травматичний досвід не застигав, але поступово став частиною минулого.
Збереження пам’яті
Ще одним важливим процесом, який допомагає долати складне минуле в Руанді, є практики меморіалізації геноциду. Це велика частина вшанування пам’яті про трагічні події 1994 року. В країні є меморіали, які створюють простір для переосмислення досвіду геноциду, а також місця пам’яті, де понад 30 років тому вчинялися масові вбивства та злочини проти людяності.
Меморіал геноциду в Кігалі став місцем поховання для понад 250 тисяч руандійців з народності тутсі, які були вбиті тільки у Кігалі та околицях міста. Команда Меморіалу під керівництвом Фредді Мутангуга проводить системну освітню та адвокаційну роботу — організовує навчання для експертів із Руанди та інших африканських країн щодо попередження та недопущення злочинів проти людяності, розробляє курс для руандійських школярів про історію геноциду 1994 року, а також приймає на навчальні візити гостей з різних куточків світу, які хочуть глибше зрозуміти постконфліктний досвід Руанди.
Для більшості працівників робота в Меморіалі є частиною особистої історії. У розмові з нами Фредді розказує, що пережив геноцид у 18 років. Він втратив батьків і чотирьох сестер, вижив і присвячує своє життя тому, аби зберігати пам’ять про цю трагедію. Він розпочав з волонтерства і працював з «селами примирення», а сьогодні очолює Меморіал і розповідає на великих міжнародних майданчиках — від панафриканських ініціатив до спільнот у Європі і США — про важливість системної політики пам’яті, про побудову партнерств з правозахисними та експертними середовищами для кращого осмислення постконфліктних практик, а також про те, що розповідати особисті історії про пережитий геноцид важливо і потрібно, аби ніколи знову не допустити таких трагедій у майбутньому.
Ще одним підходом до збереження пам’яті є створення меморіалів там, де понад три десятки років тому були скоєні масові вбивства. Так, поряд зі столицею Кігалі розташований Меморіальний центр геноциду Нтарама — місце, де у 1994 році вбили сотні руандійців, зокрема, і дітей, які належали до народності тутсі. В законсервованих будівлях церкви, недільної дитячої школи та невеликого будиночка, що слугував кухнею, збережено речі, які належали тим, хто декілька тижнів переховувався тут від вбивць, але зрештою тут і загинув.
Антуан, працівник Меморіального центру, детально розповідає про все, що відбувалося тут, і поступово проводить нас до місця спочинку сотень руандійців тутсі - меморіальної дошки з іменами загиблих і великої зали, де зберігаються їхні останки. Час зупиняється у цьому просторі.
***
Навчальний візит відбувся за ініціативи української Фундації День після у співпраці з Меморіалом геноциду в Кігалі та за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Результати візиту будуть представлені під час спеціальної події 15 квітня, о 18:00 год, у Києві. Зареєструватися на неї можна за посиланням.