Вони так і не повернулися в Росію. Після перемоги над Наполеоном солдати царя Олександра масово тікали з війська, щоб лишитися у Франції

40 тисяч

«Коли ж ми прибули на кордон Росії, то чули, що з усього війська залишилося у Франції до 40 тис. нижніх чинів, про повернення яких імператор Олександр і просив короля Людовика XVIII. […] Але король не в змозі був виконати государеве прохання, бо французи переховували втікачів, і тому жоден з них не повернувся», — так зауважив молодий ще тоді артилерійський офіцер Олексій Баранович. Його записки Русские солдаты во Франции в 1813—1814 годов знайшлися в архівах тільки через 100 років після їх написання.

Але досі російські дослідники ламають списи об ті 40 тис. «зрадників», які залишилися назавжди у ворожій країні, — мовляв, це вигадки, бо це ж третина експедиційних військ Олександра.

Ця кількість, можливо, і справді завищена. Однак вона передає незаперечне відчуття масового спротиву царевих вояків через неповернення. До того ж чітких військових підрахунків у Росії не було. Там досі невідомо, скільки людських втрат зазнав СРСР у Другій світовій війні.

А що вже казати про початок ХІХ століття. Адже тоді як чисельність ще живих солдатів, так і втрати відслідковували за звітами інтендантів, які відповідали за постачання амуніції та харчів до армії. Вони завжди завищували ці показники, щоб потім надлишок розтягти по кишенях. Бо навіть Наполеон якось сказав, що кожного квартирмейстера через чотири роки його служби можна сміливо розстрілювати, не доводячи його провини.

Відтак, встановити хоча б відносно чітку кількість неповерненців — справа марна. Та залишилися маса спогадів про характерні випадки такого саботажу. В сумі вони і справляють враження масовості.

Подалі від своїх

Ось Баранович повідомляє: «Полковника Засядька денщик, досить тямущий, надумав з-під відомства військового звільнитися і жити по-французьки, користуватися свободою, переконуючи себе, що нині він не перебуває у Росії, під грозою, а у вільної землі, Франції. Прийшовши до полковника, сказав: „Відпустіть мене! Я вам далі не слуга!“ — „Як? Ти денщик: маєш служити, як тебе військовий статут зобов’язує!“ — „Ні, пане полковнику, тепер ми не в Росії, а у вільній землі, Франції, отже, повинні нею (свободою) користуватися, а не примусом!“»

Денщикові дісталося 500 ударів шпіцрутенами — щоб іншим було зась. Після такого не завжди виживали. Однак такі аргументи мало переконували солдатів.

Капітан царевого війська Маврикій (Моріц) Коцебу потрапив до французького полону в серпні 1812 року під Полоцьком, коли полки Наполеона йшли на Москву. Своє «ув'язнення» він відбував під Парижем, куди мав дістатися самотужки, далі винайняти помешкання і чекати, доки його не обміняють — такі в той час існували правила полону.

Коцебу згадував про випадки втечі російських полонених у Франції, коли вони відчули, що от-от співвітчизники візьмуть Париж: «Переодягнувшись у селянське вбрання, вийшли вони з Суассона і пішли через Лілль до Дюнкерка, щоб досягти морського берега у Фландрії, де сподівалися знайти судно і вирушити до Англії».

Не до своїх, а кудись подалі від них!

«Вдень спали, вночі йшли, — вів далі Коцебу. — І те й те було небезпечно, бо Фландрія пласка країна, що не тільки не має чагарників, де б сховатися, — втікачі не знали дороги, слід було повсякчас питати про неї, це загострило увагу [місцевих]. Однак щасливо пройшли вони ¾ шляху, борючись з голодом і спрагою. Аж раптом однієї ночі зустрілися з жандармами, які й захопили їх. Завзятців пересилали з однієї тюрми в іншу до самого Суассона, але й там посадили до в’язниці, і тільки на загальне прохання наше не замкнули їх разом із підлими злочинцями».

Чотири хвилі

У Франції тоді полонених росіян було предостатньо. Потрапляли вони туди чотирма хвилями. Перші 7 тис. прибули в країну ворога після провального Швейцарського походу Олександра Суворова 1799 року. Їх невдовзі відпустили, бо в Петербурзі померла франкофобка цариця Катерина ІІ, а на престол сів її син Павло, який симпатизував Франції.

Вдруге 13.787 бранців-росіян Наполеонові військові чиновники порозпихували по французьким містах і селах після розгрому австрійсько-російській військ під Аустерліцем 1806 року. Мир, який Бонапарт і Романов підписали через два роки в Тільзіті, звільнив і полонених.

Далі була третя хвиля бранців під час походу Наполеона на Москву 1812-го. Четвертий потік полонених рушив в сторону Парижа після розгрому французів під Лейпцигом 1813 року. Росіяни здавалися ворогові, навіть коли вже переможно зайшли до Франції 1814-го, як-от князь Гагарін — у полон він потрапив у Краоні 7 березня, за три тижні, як впаде Париж.

На момент, коли війська союзників перетнули кордон, військова адміністрація зафіксувала 108.183 військовополонених у Франції, з них росіяни становили найменше — 8.627 осіб, у тому числі 176 офіцерів. І як видно, на обліку у французів був кожен. Та коли вчорашні полонені зникали з поля зору влади, куди вони дівалися — вже ніхто не знав. Як-от, скільки з тих чотирьох хвиль повернулися до Росії, а скільки поприростали у Європі.

Вищий заробіток ніж удома

Начальник відділку полонених у Суассоні ще до російської інтервенції доповідав у військове міністерство, змальовуючи сумну картину їхнього стану. За його словами, оскільки російські офіцери геть не мають підтримки, їм доводиться чекати до кінця місяця, щоб отримати платню. «Вони не мають хліба і ніде не можуть отримати його в кредит, що вводить їх у відчай і викликає в них крайнє невдоволення», — цитує чиновника Жак-Олів'є Будон, сучасний професор Сорбонни.

Цей дослідник повідомляє, що доля російських солдатів і унтер-офіцерів відрізнялася від становища старших офіцерів тим, що вони мали менше свободи. Як правило, їх селили у великих будівлях, часто в колишніх казармах або монастирях, здатних прийняти кілька сотень полонених. «Вони отримують нормативний харчовий пайок і невелике яйце щодня, — пише Будон. — Вони мають право пересуватися містом, але зобов’язані щодня тричі звітувати про свою присутність. На відміну від полонених з інших країн, які воюють з Францією, росіянам після 1812 року офіційно не пропонували працювати на окремих осіб чи на підприємствах».

Однак виник скандал, коли військовій адміністрації стало відомо, що землевласник Фландр-Деспіне, відомий у той час агроном-експериментатор, найняв на свою дослідну ферму у Вільфранш-сюр-Сон шістьох російських бранців замість чотирьох іспанців, якими він не був задоволений. Керівник відділу військовополонених в уряді Шарль Юет йому лише запропонував надалі не залучати росіян до подібних робіт. Втім його рекомендації вочевидь пролітали повз вуха й очі тих підприємливих французів, яким у знелюдненій країні вкрай бракувало чоловічих робочих рук.

Тома Індле, керівник Президентської асоціації викладачів історії, розповідає, як французи наймали вчорашніх ворогів: «Вони звертаються до іноземних солдатів, зокрема російських, яким пропонують нижчу зарплату, ніж у французьких денних робітників. Але ті охоче приймають цю систему, яка дозволяє їм заробляти гроші, і, перш за все, заробляти більше, ніж у своїй країні за таку ж роботу».

За словами Індле, вже коли російські війська переможно зайняли Францію, їхні солдати масово залишають свої табори. «Вони дезертирують зі свого корпусу, щоб тимчасово оселитися у селян, які переховують їх від влади. Жандармам було доручено розшукувати цих дезертирів із наказом повернути їх до спеціальних пунктів, створених для таких випадків у Парижі та Реймсі. […] Тюремні записи дають нам деяку інформацію про кількість дезертирів, знайдених жандармерією. У звітах зі слідчого ізолятора в Мо за червень і липень зазначено 31-го іноземного солдата, доставленого на дезертирські пункти, наступного дня після їх арешту. Цей рух спостерігається в інших департаментах, зокрема в Ені, де, згідно зі звітом поліції, „ізольовані російські солдати та дезертири влаштувалися в різних сільських районах виявляють намір залишатися там без офіційного дозволу, оскільки ці іноземці не мають засобів до існування“».

У роботі Будона читаємо: «Чимало бранців з Росії вирішили залишитися у Франції. З регіону Юзе повідомляли про 39 в’язнів як дезертирів, місцева управа зазначала, що вони „знайшли притулок у різних селах, де вже працювали“, але перш за все наголошувалося, що дехто з цих людей „не хоче повертатися на батьківщину“».

Французи охоче приймали вчорашніх ворогів навіть попри лихість їхніх співвітчизників. Жахливі сцени нелюдських вихваток російських козаків залишив у Мемуарах генерал де Сегюра. Якось його ескадрон увійшов до села Крезанс, звідки щойно чкурнули окупанти, і французи знайшли «повішеного мера на одній із колон його ложа, біля його ніг і на матраці зґвалтована й непритомна молода дружина була, під колискою дитини тліла в’язанка хмизу».

Тома Індле назбирав у поліцейських звітах за червень-липень 1814-го таке: «У Немурі на 22-річну дівчину Женев'єву Руссо напали троє козаків, один з яких зґвалтував її, і лише допомога її батьків дозволила їй втекти від двох інших. У Женневре кілька козаків зґвалтували 11-річну дівчинку. У Базоші сестра кюре, рятуючись від козаків, сховалася у ставку, де й потонула. […] А поблизу містечка Ферк власника хутора козаки вигнали, підпалили обійстя, навіть не пограбувавши».

Жером Рейє у дослідженні впливу історичних подій на пейоративний словник простолюду писав: «Протягом деякого часу після 1814-го, коли росіяни вже забралися із Франції у селах на сході (в Арденнах) не казали, що жінку зґвалтували, а вживали слово окозачена (cosaquée)».

Росія = Сибір

Не один сучасний російський історик показує козину морду колегам з-за Рейну, мовляв, французів у Росії на 1814 рік залишилося ще більше — 60 тис. Однак переконливих свідчень про аж таку масову закоханість полонених в «країну рабів» годі знайти.

Урядова французька газета Le Moniteur universel 5 квітня 1814-го повідомила про втрати армії Наполеона під час і після Московської кампанії: від 160 тис. до 200 тис. вояків імператора не повернулися додому з-за Німана. А вже в червні військовий міністр генерал Дюпон де л'Єтан звітував королю Людовіку XVIII, що в Іспанії, Англії, Пруссії, Австрії та Росії знаходиться 127 тис. полонених французів. Петербургу наполягав, що утримує лише 30−40 тис. бранців. Для Парижа це звучало дивним — виглядало так: якщо відняти вбитих та зниклих навіть з максимальною похибкою не на користь живих, десь у Росії загубилися щонайменше 60 тис. вояків Наполеона. Однак на ці підозрілі дані кивнули схвально, аби тільки відпустили тих, про кого заявили.

Але тут європейська преса заповзялася проти царя. Франсуа Удесек, сучасний дослідник Фонду Наполеона, пише: «Олександр I під тиском британських і австрійських газет, які звинувачували Росію в утриманні „дешевих рабів“, врешті-решт визнав, полонених було 160 тис.». До Петербургу подався новий комісар у справі репатріації генерал Марсьєль, і вже в жовтні 1814-го ще 30 тис. французів посунуть на батьківщину.

А от про масове свідоме небажання повертатися додому серед учорашніх вояків Наполеона ніде не згадується. Більшість їх поводилася, як про це писав у спогадах полонений французький лікар Філіп Бенуа. Він жив у Смоленську, потерпав од цинги і запевняв уже на батьківщині, що його співвітчизники снили поверненням додому. Бенуа знав офіцера, який успішно втік з Росії: пів року пробирався до Константинополя, втратив при цьому відморожену руку, але все ж таки дістався французького посольства і був репатрійований на батьківщину".

Історик Режис Баті, який досліджує долю французів у Росії в різні часи, два роки провів в Ульяновську та в Тамбові, пише: «Мені доводилося зустрічати росіян, іноді з більш-менш спотвореними французькими прізвищами Жанпен, Шатонн. Їхні родинні легенди стверджували, що вони предки солдатів Великої Армії, які залишилися в Росії в полоні».

Оскільки між царською і сталінською Росією невелика різниця, можна припустити, що в’язні, захоплені на схід від Німану, майже всі загинули в Росії. Хоча насправді табори, в яких тримали французьких бранців, не могли бути схожими на ГУЛАГівські хоча б тому, що ще не винайшли колючий дріт. Однак в імперії Романових вважалося небезпечним, коли б простий люд міг масово контактувати з іноземцями, зазначає Режіс Баті.

І пропонує: «Додайте до цього ще одну суміш Росія = Сибір, і ми відкинемо можливість того, що французькі полонені могли добровільно залишитися там за Олександра».