Легендарний полковник. Як футбольний ультрас став авторитетним командиром, захищав Азовсталь і тепер очолив корпус — профайл NV

— Командире, все настільки погано? — спробував пожартувати хтось.

— Мугу, — беземоційно відгукнувся той.

І навіть тоді ніхто з бійців полку не зміг би назвати командира розгубленим або невпевненим. Властива йому холодна, розсудлива витримка не підводила.

Таким побратими знали його до початку великої війни, таким він залишається і зараз — після російської неволі і вже на новій посаді командира 1-го корпусу НГУ Азов.

Гранатометник

Денис Прокопенко народився 27 червня 1991 року в Києві. Особливу роль у його вихованні відіграв дідусь, який багато розказував маленькому Денисові про його прадіда — карела за національністю, що воював у радянсько-фінській війні 1939−1940 років проти СРСР і зник безвісти.

«Для мене Зимова війна — це не просто важливий урок військової історії, — зізнавався Прокопенко. — Це також історія моєї родини».

«Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, — казав він пізніше, — але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля».

Ці сімейні історії про хоробрість прадіда настільки вразили хлопчиська, що вже дорослим він став носити плакету Ухтинської Республіки, яка стала спробою карелів здобути собі незалежність у 1919−1920 роках.

Прокопенко також набив на руці татуювання з портретом легендарного фінського снайпера Сімо Гяюгя, відомого як Біла смерть.

У 2008 році юнак закінчив столичну гімназію № 59 Голосіївського району, а вищу освіту отримав на факультеті германської філології Київського національного лінгвістичного університету за спеціальністю Викладач англійської мови. Але за фахом не працював — Росія якраз почала свою агресію проти України.

Ще зовсім юним він захопився футболом й занурився у світ ультрас: вболівав за київське Динамо і входив до угрупування Albatross. Навіть у цьому русі Прокопенко був настільки активним і помітним, що став упізнаваним серед ультрас і в інших містах.

І прізвисько «Редіс», що згодом стало його бойовим позивним, отримав якраз за тих часів.

Прокопенко не зміг залишатися осторонь, коли Росія спочатку окупувала Крим, а потім розпочала воєнні дії на Донбасі. Він, як і багато інших ультрас, пішов добровольцем у батальйон Азов.

Першою посадою 23-річного Редіса на війні стала позиція гранатометника.

«Яким він був тоді? — згадує про початок військового шляху Прокопенка Юрій Чех з позивним Карл, командир Інтернаціонального батальйону Азова, який теж боронить Україну з 2014 року. — Він горів. От просто був солдатом з очима, що горіли».

Вони познайомилися на Урзуфській базі на Донеччині, де на початку АТО планувалися наступальні операції батальйону.

«Там у нас була спільна їдальня, — згадує Чех, — ніколи не було такого, щоб хтось їв окремо. До того ж, чисельність Азова ще була невелика, тому всі знали один одного».

За словами Чеха, визначальним моментом періоду АТО для підрозділу, зокрема й для Прокопенка, стала Павлопіль-Широкинська наступальна операція на початку 2015 року.

«Тоді стало ясно, що в нас багато гарних військових, але діяти злагоджено ми ще не можемо, — каже військовик. — Тож ми хотіли знайти тих, хто передасть нам стандарти НАТО. Ми прагнули побачити, як працюють професійні військові, а не такі романтики, якими ми були тоді».

Під час Широкинської операції Редіс уже командував 1-ю ротою, їхньою основною задачею став штурм Павлополя.

«Про першу роту в Азові знали всі, — розповідає командир другого батальйону Азова з позивним Сток [імʼя деяких бійців у статті не вказується заради їхньої безпеки]. — Казали, що це рота зі сталевою дисципліною, тому що там командир Редіс. Він жорстко слідкував, щоб у його підрозділі ніхто не вживав алкоголь чи наркотики».

У березні 2015 року, після оголошення так званого «перемирʼя» і виходу підрозділу з Широкиного на другу лінію, Азов організував у Юрʼївці поруч з Маріуполем навчальний командно-штабний курс. Готувати військових приїхали чотири інструктора з США і Канади.

«На курсі був зібраний увесь командний склад Азова — 44 людини, — розповідав про це пізніше сам Прокопенко. — Після закінчення курсу ми пішли з новими знаннями на бойове злагодження на полігон. Тоді закінчилася війна у форматі „стінка на стінку“ і „натовп на натовп“, і ми розуміли, що нам терміново потрібно ставати з невійськових людей військовими».

Зосереджений на своїй справі і відповідальний Редіс все більше проявлявся як лідер і здобував собі авторитет серед побратимів. Саме це допомогло 26-річному вояку очолити Окремий загін спецпризначення (ОЗСП) Азов у липні 2017 року. Таким чином, він став наймолодшим командиром такого підрозділу в історії Національної гвардії та Збройних сил України.

«У нас [в Азові] командиром стає людина, якій довіряють, — коментує ті події Чех, — це головне. А наявність офіцерського звання, попередній досвід, заслуги тощо — це все другорядне. І Прокопенку побратими довіряли, тому він спочатку командував взводом, потім ротою, а потім батальйоном».

Саме з приходом Редіса на посаду командира ОЗСП дисципліна стала визначальною характеристикою Азова. Прокопенко знав: щоб досягнути значних успіхів, підрозділ має постійно розвиватися, вдосконалюватися. На цьому він і зосередив свою увагу.

Так само він заохочував бійців, зокрема і на власному прикладі, займатися спортом — фізична підготовка для азовців завжди була вкрай важливою.

Найбільший секрет Прокопенка

Азовці пишаються тим, що в підрозділі до керівників будь-якого рівня звертаються без зайвого пафосу. Ну а Прокопенка кожен солдат може назвати «друже Редіс». Утім, це дуже далеко від панібратства — підлеглі щиро поважають свого командира.

«Для нього кожен боєць дійсно важливий, — наголошує Чех. — Прокопенко постійно спілкується з людьми, ходить по позиціях, добре всіх знає. Відповідно, він завжди є прикладом для них».

Офіцер розвідки бригади Азов з позивним Вайчик підтверджує таку тісну комунікацію Прокопенка з військовими: «Він може тебе зустріти і спитати: „Так що ти — їдеш на курси?“ А ти собі думаєш: „Звідки він взагалі про це знає?“ Але через нього проходить абсолютно все».

Така стовідсоткова залученість Редіса до всіх справ Азова лише посилила повагу до командира.

«У нас до нього було лише одне питання, — сміється Чех, — коли він взагалі спить. Це його найбільший секрет».

Те, що Редіс особисто пройшов шлях від солдата-гранатометника до очільника корпусу, дає йому можливість розуміти проблеми бійців на всіх рівнях.

«Це командир, якому не потрібно пояснювати важливість зручного взуття для солдата, — розповідав якось бойовий медик Азова Сергій Ротчук з позивним Джедай. — Йому не потрібно пояснювати, як влаштовується фортифікація, він усе це знає. Йому не потрібно пояснювати, чому важлива тактична медицина, її розвиток і впровадження в нашій бригаді, бо на його руках помирали друзі».

Ще одна помітна визначальна риса Прокопенка — його постійна зібраність і серйозність.

«Жарт про те, що Редіс ніколи не усміхається, — це не жарт, — коментує цю рису командира Вайчик. — Я сам до повномасштабки, можливо, тричі бачив, коли він усміхався».

Водночас дружина Прокопенка Катерина розповідала, що поза службою її чоловік геть інший: «Він дуже добра людина, яка часто усміхається. На роботі він виглядає суворим, але в житті він багато сміється і жартує».

Оборона Маріуполя

Напередодні великої війни Чех служив у відділі бойової і спеціальної підготовки Азова, кабінет Прокопенка знаходився поруч на тому ж поверсі.

«Командир багато часу приділяв підготовці, — згадує військовий, — тому постійно був у нашому кабінеті, коли в нього була така можливість».

Редіс серйозно ставився до потенційної агресії з боку Росії і готувався до цього.

«Не дивлячись на черговий етап політичних перемовин, який нещодавно відбувся між США та РФ, але, на превеликий жаль, без нас, — коментував він для ЗМІ ситуацію в грудні 2021-го, — хочу наголосити на тому, що напруга і ризики щодо повномасштабного вторгнення з боку РФ нікуди не зникли. … Росія ніколи — ніколи! — не відмовиться від своїх планів знищення суверенної незалежної держави Україна».

Водночас полк продовжував жити звичним життям. Тому у лютому 2022-го Прокопенко вирішив не скасовувати запланований на цей місяць офіцерський курс.

«Перший тиждень курсу пройшов нормально, спокійно, — згадує той період Сток, — а на другий командир уже відправив людей на підготовку лінії оборони, на якій ми мали знаходитися, якщо ворог піде на нас, роздав задачі. Ми почали готуватися».

Разом з командиром 1-го батальйону Олегом Мудраком з позивним Сухарь [помер у лютому 2023-го через наслідки полону] Редіс приїжджав оглянути позиції азовців на лівому березі Маріуполя у разі атаки росіян.

«Він особисто все перевіряв, контролював, дивився, — продовжує Сток, який тоді служив у взводі розвідки 1-го батальйону, — їздив домовлятися щодо всіх важливих моментів».

Командир максимально готував особовий склад підрозділу до можливого розвитку подій. І інтуїція та досвід не обманули Прокопенка — 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення. Азов під командуванням Редіса зайняв оборону Маріуполя.

У Вайчика, який захищав місто на правому березі з боку Бердянська, від початку великої війни не було можливості побачити Прокопенка. Вони перетнулися вже після 15 квітня, коли відрізані сили азовців разом із підрозділами морської піхоти прорвалися на металургійний комбінат Азовсталь, де знаходився Редіс та інші його бійці.

«Це була дуже важка кривава ніч для нас, — згадує Вайчик. — І ми намагалися знайти там інтернет, щоб повідомити, що ми живі. Тоді я й побачив командира».

За цей час Редіс сильно змінився. Вайчик запамʼятав його вкрай втомленим, із запалими очима. Але ці трансформації були лише зовнішніми, в усьому іншому Прокопенко залишався самим собою.

«Навіть тоді він виходив через труби назовні по своїх задачах, — веде далі Вайчик. — Бігав до хлопців у госпіталь на „Железяку“ [бункер, що знаходився під п’ятиповерховою будівлею на Азовсталі]. Хоча пересування відкритою місцевістю було дуже небезпечним».

Як і багатьом іншим захисникам Маріуполя, Редісу не вдалося уникнути поранення: постраждала його права рука.

Під час битви за місто командир дотримувався свого основного принципу, відомого ще за часів АТО, — намагався зберегти життя якомога більшій кількості бійців.

Але опікувався він не тільки військовими. Пізніше Прокопенко організовував операції з евакуації маріупольчан, які знаходилися на підприємстві Азовсталь. Саме для того, щоб зберегти життя цивільним, Редіс поїхав на перемовини з російською стороною. Однак довіри до ворога ніц не було, тож підлеглі, розуміючи всі ризики, намагалися відмовити командира від особистої участі в зустрічі.

«Ми за це йому казали, — стверджує Чех, — взагалі ми завжди просимо командира зайвий раз не ризикувати. Але зрозуміло, чому він це робив: у нього був шанс допомогти своїм людям, і він хотів цей шанс, навіть найменший, використати. Думаю, для нього навіть питання так не стояло — йти чи не йти».

Завдяки Редісу майже всіх цивільних з заводу вже на початку травня вдалось евакуювати.

А 20 травня Прокопенко повідомив, що на 86-й день блокади Маріуполя отримав наказ від вищого військового керівництва про припинення оборони міста і збереження життя військовослужбовців гарнізону. Після цього з Азовсталі вийшли дві з половиною тисячі бійців. Редіс був у останній групі.

«Війна — це мистецтво, а не наука, — казав у одному із своїх відеозвернень з Азовсталі Прокопенко, — коли ти виконав поставлену задачу та зберіг максимальну кількість особового складу».

Найгірший час

Редіса, як і більшість захисників Азовсталі, росіяни спочатку привезли в колонію в Оленівці. Він там пробув всього два-три дні, а потім його транспортували у СІЗО Лефортово в Москві — там Прокопенка замкнули в одиночній камері.

«Поки командир був у Оленівці, він поговорив з усіма, — каже Чех, — і це був дійсно гарний момент для всіх бійців, це додало мотивації і жаги до боротьби. Всі побиті, покусані, голодні, але коли ти бачиш командира, то розумієш: усе нормально, він з нами».

Прокопенка обміняли 21 вересня 2022 року разом з іншими командирами гарнізону Маріуполь — Святославом Паламарем, Олегом Хоменком, Сергієм Волинським і Денисом Шлегою. За домовленостями, вони були інтерновані в Туреччину, де попередньо мали залишатися до кінця війни.

За словами Чеха, цей період став справжнім викликом для Редіса. Він, який звик бути у центрі подій і залученим до усіх процесів, тримати все під контролем і працювати нон-стоп, тепер не міг допомогти побратимам у боротьбі проти ворога.

«Для нього це був найгірший час», — стверджує військовий.

До України Редіс повернувся 8 липня 2023 року. І уже наступного дня приїхав на полігон Азова привітатися з побратимами. Майже одразу він повернувся і до військової служби — про довгу реабілітацію мови не йшло.

«Я — солдат, — говорив Прокопенко. — Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову».

І з моменту свого повернення Редіс багато уваги приділяє питанню повернення всіх азовців, які залишаються в російському полоні. Але й не тільки цьому: у листопаді минулого року Прокопенко закликав до змін у системі управління військами, зокрема до створення армійських корпусів. На його думку, це посприяло б єдності командування, збільшенню операційних зон і зменшенню ручного управління на тактичному рівні.

І вже у лютому 2025 року стало відомо, що Збройні сили України переходять на корпусну систему управління. І 1-й корпус Нацгвардії Азов, створений 15 квітня, очолив Прокопенко.

«Час масштабувати наш досвід, — сказав командир у своєму першому відеозверненні на новій посаді. — Попереду у 1-го корпусу НГУ Азов багато роботи».

Це другий текст з проєкту Комкори, першим NV розповів історію Андрія Білецького, засновника Третьої штурмової бригади, а нині — командира Третього армійського корпусу, прочитати яку можна тут.