Скільки сильних людей за ці складні роки згасали, як зірки. Скільки з них замовкли, відійшли вбік. Чого їм не вистачило? Віри? Підтримки?
Сергій Жадан,
письменник
Т ихий двір, високий цегляний паркан. Мовчазні фігури. Довга чоловіча пауза. Навпроти сидить знайомий. Намагається говорити спокійно й впевнено, але не вдається. Вдаю, що все добре. У таких випадках заведено вдавати, що все добре. Хоча у співрозмовника втомлений вигляд. Хворобливий вигляд. Із вулиці долинають звуки веселощів, одразу ж тиша й нікотин. Психіатричне відділення військового госпіталю. Ми сидимо і розмірковуємо про релігію. Не дуже вдається.
Це важко — бачити втому дорослих людей. Розумних, завжди впевнених у собі. Помічати їхню втому від життя, від самих себе. Адже ніколи не знаєш, як бути з чужим невір'ям і відчаєм. До такого ніхто не готовий, чужа слабкість завжди вражає. Ти підбираєш слова, намагаєшся допомогти, підтримати. Але що змушує нас вірити? Які слова? Щиро кажучи, не знаю. А хотів би. Звісно, хотів би.
Проте знаю, що криється за цим поглядом. Зима 2014-го. Київ, вулиця Грушевського. Весна, Донбас, війна. П'ять років війни, яка то відпускає, то знову затягує. Втома накопичувалася, її ставало все більше. І в якийсь момент вона перемогла. Чого не вистачило? Сил, зосередженості, підтримки? Складно сказати. Життя ламає нас по-різному, у нього до всіх особливий підхід.
Постійно стикаюся зі схожими історіями. Довга зарядженість на протистояння, на боротьбу, на опір нерідко закінчується внутрішнім вигоранням, спустошеністю. Не завжди вистачає віри, щоб говорити переконливо. Наша впевненість у принципі має обмежені ресурси, які потрібно ще вміти використовувати. Скільки сильних людей за ці роки згасали, як зірки. Скільки з них замовкли, відійшли вбік. Скількох з них не стало. Комусь не вистачило терпіння, комусь любові. Передусім — кохання.
Що здатне зламати нас? Джерелом сили може бути й віра, й надія, і навіть ненависть. Причиною згасання теж може бути все що завгодно. Тут важливо, щоб поруч хтось був, хтось, хто здатен підтриматий поділитися своєю вірою. Хто допоможе залишитися сильним, залишитися самим собою.
Це важко — бачити втому дорослих людей
Ми тримаємося за свою внутрішню силу, розраховуємо на неї, намагаємося нею керувати. Але сила й у тому, щоб не боятися розділити з кимось слабкість. Не посоромитися говорити про неї, звернутися за допомогою. Бо найнадійніше і найдоступніше джерело сили — той, на кого ти можеш покластися. Проста річ, і, здавалося б, нагадувати про неї зайвий раз недоречно. Але саме про такі прості речі ми, як правило, і забуваємо. І часто боїмося просити про допомогу. Чужа допомога нам здається ознакою власної слабкості. І немає нічого безнадійнішого, ніж зізнатися у слабкості, нехай навіть вона тимчасова й цілком зрозуміла.
І от із ким ти можеш поділитися найважливішим? З ким можеш бути собою? Ми ж всі великою мірою перебуваємо в постійному пошуці своїх. Розумію: саме поділ на своїх і чужих свідчить про неспокійний та не найпростіший час, але саме в такі періоди присутність свого дуже важлива.
Інша річ — наскільки ми в принципі здатні приймати своїх, робити крок назустріч, говорити першими, не боячись втратити позиції, не боячись здатися слабкими. Наскільки нам усім сьогодні вистачає сил не боятися бути відвертими, не боятися ділитися тим, у що ми віримо? Недовіра послаблює, робить нас беззахисними, позбавляє рівноваги. Ми ж знаємо про це, так? Знаємо, і все одно не довіряємо.
Ще подумав про таке. Я часто кажу "ми". Не тому, що кимось прикриваюся. Просто мені дійсно подобається бути частиною спільноти, яка намагається утримати країну, чинить опір і не здається. Опинитися серед таких людей — велика вдача, дарунок долі. Незважаючи на обставини, за яких сформувалася ця спільнота, далеко не радісні й не сентиментальні, незважаючи на смерть у цьому разі — невід'ємна частина життя, незважаючи, що доводиться бачити цю втому в очах і злість у голосі.
Присутність тих, хто наполегливо змінює світ, робить нас сміливішими. Мені подобається говорити з ними однією мовою. Трохи пафосно, згоден. Але це те, чого в останні роки багато хто перестав соромитися, — щирість, яку часто плутають із пафосом, відкритість, яку не хочеться забивати іронією. Нехай буде пафосно, я не проти.
Можливо, це найважливіше, що у нас є, — відчуття своїх, відчуття того, за що готовий триматися до останнього, без чого не уявляєш себе. Мені дає силу усвідомлення, що я не один, що поруч зі мною ті, кому я вірю, мене заряджає можливість говорити з ними серйозно і відверто. Я, власне, вчуся у них цього. Таке, здавалося б, нехитре вміння, якого насправді часто не вистачає. Говорити й слухати.
Їх насправді дуже багато. Їх достатньо, щоб витримати і перемогти. Вони нікуди не зникли, вони залишаються тут. Люди з втомленим поглядом, люди з розлюченою мовою, люди, яким важливо залишитися сильними. Особливо сьогодні. Особливо тут, у цій країні, під цим небом, у цьому повітрі.
Есе написане в рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ Що дасть нам силу? Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії посольства США