Бачу, багато хто починає писати про події у Вірменії словами "я не експерт у вірменській політиці, але...". Не можу про себе цього сказати – не те щоб я якийсь супер експерт з цього приводу, але бував у Вірменії і спілкувався там і з представниками влади, і опозиції. Давно цікавлюся вірменською політикою, бачив Саргсяна на з'їзді Європейської народної партії, і багато обговорював останнім часом вірменську тему з європейськими політиками.
Вірменія була очевидним найближчим кандидатом на пострадянському просторі на демократизацію як мінімум з двох причин.
По-перше, Вірменія ніколи не переставала бунтувати проти авторитарної влади, і протести брали лише перепочинок, але цей рух постійно тривав. Кожні вибори там були пов'язані з бурхливими протестами. У 2008 році ці протести були взагалі кривавими, загинули люди (я був там буквально за кілька місяців до цих подій). У 2013 році опозиційний кандидат у президенти Раффі Ованісян оголошував голодування, вимагаючи другого туру, протести теж були масовими. Були також протести проти російської армії січня 2016 року після вбивства вірмен у Гюмрі російським військовослужбовцем. Тобто ось ці нинішні протести – це не щось нове, це відбувалося постійно і досить гаряче, і по суті ті ж протести просто брали перепочинок на деякий час.
По-друге, у Вірменії владі ніколи не вдавалося повністю задавити і видавити на вулицю опозицію, вона зберігала серйозну присутність в офіційній політиці. Левон Тер-Петросян набрав на виборах президента в 2008 році 21,5% голосів, Раффі Ованісян в 2013-му – вже 37%. Лідер нинішніх протестів Нікол Пашинян – голова такої-сякої, але офіційної фракції в національному парламенті.
Порівняйте з Росією, де після конституційного перевороту 2003 року, коли партія "Єдина Росія" всупереч волі виборців намалювала собі "конституційну більшість", реальна опозиція в парламенті і офіційній політиці більше не була представлена, отримавши неформальний статус "несистемної".
Якщо ви хочете висновку щодо паралелей з Росією, то він простий. У Вірменії опозиція діє на хвилі багаторічної розігрітої й небезуспішної історії протесту, і її ніколи не вдавалося повністю витіснити на узбіччя, хоча Саргсян і зміг технічно узурпувати владу. Були і протести, і помітне представництво. Але ці потужності завжди оберталися в гарячому резерві і діяли з ходу.
У Росії все інакше – опозиція ось уже 15 років як повністю витіснена з офіційної політики, а 10 років путінського благополуччя на початку 2000-х геть вбили протестну активність, її складно відновлювати. Якщо продовжувати аналогії з енергетикою, то це схоже на виведення потужностей в мережу з "холодного резерву", звідки їх набагато складніше розкочегарити.
Виводити потужності з "гарячого" і "холодного" резерву це абсолютно різний бізнес по суті своїй. На мій погляд, це диктує принципову різницю в диспозиції в Вірменії та Росії – росіянам доводиться діяти з огляду на абсолютно різні стартові умови. Але всьому свій час.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени