Коли я побачив це фото, не міг повірити, що це та сама країна. На фотографіях з Брайтон-Біч 1976 року, які з’явились у The Guardian кілька тижнів тому, зображена наче інопланетна раса. Майже кожен був худим. Я написав про це у соцмережі, а потім поїхав з дому на вихідні. Коли повернувся, то зрозумів, що люди досі дискутують під тим дописом. Це спонукало мене заглибитись в тему. Як ми могли так поповнішати, ще й так швидко? На мій подив, майже кожне запропоноване пояснення виявилось неправдивим.
На жаль, у Великобританії не знайти послідовних даних щодо ожиріння до 1988 року, після якого частота захворювання різко зросла. Та у США є більш давні цифри. Вони демонструють, що переломний момент трапився у тому ж 1976 році. Приблизно в той час, коли було зроблено фото, люди почали товстішати – і продовжують досі.
Очевидне пояснення, на якому більшість наполягає у соціальних мережах, полягає в тому, що тепер ми більше їмо. Кілька людей зазначили, і не безпідставно, що за великим рахунком їжа у 70-х була огидною. А заразом дорожчою. Було менше фастфудів, а магазини закривалися раніше: тобто якщо ти пропускав свій чай, то ходив голодним.
Тож ось вам перший великий сюрприз: у 1976 році ми їли більше. Згідно з даними уряду, нині ми споживаємо у середньому 2130 калорій на день, сюди ж входить солодке та алкоголь. А у 1976 році ми споживали 2280 калорій без алкоголю та солодкого, чи 2590 – разом з ними. У мене немає підстав сумніватись у цих цифрах.
Силу волі потрібно загартовувати – за допомогою уряду
Деякі люди наполягають на тому, що справа у зменшенні ручної праці. Знову ж таки, це здається раціональним, проте цифри говорять інше. Торішній випуск спеціалізованого журналу International Journal of Surgery стверджує, що «дорослі, які працюють руками та не потребують у своїй роботі спеціальних навичок, мають в чотири рази більше шансів потрапити в категорію страждаючих на ожиріння порівняно з кваліфікованими працівниками».
Як щодо фізичних вправ? Багато людей стверджують, що оскільки ми більше їздимо машинами, ніж ходимо чи користуємось велосипедом, а також приковані до екрану та робимо покупки онлайн, то ми і вправ робимо менш, ніж колись. І це звучить логічно – та ось вам наступний сюрприз. Згідно з довготривалим дослідженням Плімутського університету, фізична активність дітей залишається приблизно на такому ж рівні, що і 50 років тому. […] У багатьох інших дослідженнях вважають, що фізичні вправи, які хоч і відіграють ключове значення в інших аспектах хорошого здоров’я, та у врегулюванні ваги куди менш важливі, ніж дієта. Деякі кажуть, що фізичні вправи взагалі не грають ролі, бо чим більше ми займаємось, тим голодніші стаємо.
Інші люди вказували на більш туманні фактори: інфекцію аденовірусу-36, використання антибіотиків у дитинстві, а також хімікати, які впливають на ендокринну систему. Та доказів чи спростувань цьому немає. […]
То що ж сталося? Світло в тунелі з’являється тоді, коли починаєш дивитись на цифри детальніше. Так, у 1976 році ми їли більше, але й інше. Сьогодні ми на одного купуємо вдвічі менше молока. Та у п’ять разів більше йогурту, у три – морозива, та – зачекайте хвильку! – у 39 разів більше молочних десертів. Ми купуємо вдвічі менше яєць, ніж у 1976-му, проте в три рази більше пластівців та у два – зернових снеків. А ще вдвічі меншу кількість картоплі як такої, зате втричі більше чіпсів. У той час як торгівля безпосередньо цукром стрімко йде вниз, кількість цукру, яку ми споживаємо у напоях та кондитерських виробах, ймовірно, стрімко зросла (дані є тільки за 1992 рік, і вже тоді вони різко підскочили […]) Іншими словами, нинішні можливості для накачування нашої їжі цукром переживають бум. І, як уже протягом тривалого часу запевняють окремі експерти, в цьому і є вся проблема.
Така зміна не відбулась випадково. Як стверджує у своєму фільмі «Люди, які зробили нас товстими» Жак Перетті, продовольчі компанії чимало вклали у розвиток продукції, яка містить більше цукру, щоб піти в обхід наших природних механізмів контролю за апетитом, а також в упаковку та рекламу цих продуктів, спрямованих вщент розбити залишки захисної системи, в тому числі за допомогою ароматів, що впливають на підсвідомість. На цих людей працює армія спеціалізованих на темі їжі вчених та психологів, які заманюють нас їсти більше, ніж потрібно, у той час як їхні рекламні агенти використовують останні винаходи нейронауки, щоб здолати наш опір.
Вони наймають слухняних науковців та «експертів», щоб заплутати нас у причинах ожиріння. І, насамкінець, як і тютюнові компанії з курінням, просувають ідею, що вага – це питання «особистої відповідальності». Витративши мільярди на підкорення нашої волі, вони звинувачують нас у слабкості.
І судячи з дискусії навколо фотографії 1976 року, це працює. «Немає жодних виправдань. Візьміть відповідальність за своє життя, люди!» «Ніхто не змушує вас поїдати фаст-фуд, це ваш персональний вибір […]» Ми отримуємо задоволення, звинувачуючи жертв цієї хвороби.
Тривожніше те, що згідно зі спеціалізованим журналом Lancet, більш ніж 90% тих, хто формує цей дискурс, вірять, що «особиста відповідальність» і «має сильний чи навіть дуже сильний вплив на ріст ожиріння». Ці люди не говорять про механізми, за допомогою яких 61% англійців, які мають надлишкову вагу чи страждають на ожиріння, втратили свою волю. […]
Так, як безробітних можна звинувачувати за структурне безробіття, а боржників за непосильні витрати на житло, так і товстих людей можна винуватити у суспільних проблемах. Тож так, силу волі потрібно загартовувати – за допомогою уряду. І так, повинна бути особиста відповідальність – з боку промоутерів. І так, контроль потрібно встановити – над тими, хто виявив наші слабкості та безжально їх використовує.
Повну версію читайте на The Guardian
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени