Чому я не люблю супержінок

Кілька років тому напередодні Дня святого Валентина я заборонила своєму чоловікові купувати мені що-небудь у популярній служби доставки квітів і подарунків – настільки негативну реакцію у мене викликала її реклама. Судіть самі: по вулиці йде струнка, доглянута жінка з ідеальним макіяжем, в облягаючому брючному костюмі, на плечі в неї модна мініатюрна сумка, а на руках – дитина, на вигляд десь так чотирьох місяців. Тут до неї підбігає чолов'яга і вручає величезний букет квітів, який та граціозно приймає.

На той момент у мене самої було чотиримісячне немовля, і я прекрасно знала, що в елегантних костюмах і з таким квітучим, бадьорим виглядом з немовлям ходити неможливо, тим більше без сумки з памперсами і пелюшки для зригування. Образ був настільки неправдоподібний, що дядько в рекламі повинен був замість того, щоб вручати квіти, зателефонувати в поліцію і повідомити про крадіжку дитини.

Рекламу транслювали тільки один святковий сезон, але схожі жінки з немовлятами та дітьми старшого віку продовжували переслідувати мене і далі: в інтернеті, журналах, кіно, телебаченні і в рекламі.

По ідеї, цей «культ супержінки» повинен був мене, як і інших працюючих матерів, надихати і вселяти мені впевненість у собі. Однак він справляв зворотний ефект. Поки я, маючи немовля, моталася в сусідній штат на повний робочий день, зціджуючи в офісі молоко, та ще намагалася закінчити кандидатську дисертацію, мене мучило відчуття власної неповноцінності.

Дитина у мене всього одна, а не три, як у справжньої супервумен.

Що я робила на роботі в той період, в моїй пам'яті не збереглося. А справжня супервумен продовжує сяяти, піднімаючись на наступну сходинку кар'єрних сходів через тиждень після пологів.

Вдень дитину доглядала моя мама, а з шести місяців – нянечки в яслах. Справжні супермами присвячують своїй дитині, перший рік життя якої, як всім відомо, вирішує результат всього її майбутнього життя, кожну хвилину вдень і вночі. (Уміння перебувати в двох місцях одночасно і з повною самовіддачею входить в мінімальний набір якостей справжньої супервумен).

Той факт, що мені для нормального функціонування потрібно хоча б сім годин сну, здавався настільки ганебним, ніби мова йшла про залежність від наркотиків. І, судячи з журналів, переді мною відкривалася просто безодня провалів і в майбутньому. Самостійно шити костюми на Гелловін? Кожен день возити дитину в спортивні секції і на інші заняття? Підвищувати свою кваліфікацію на вечірніх курсах? Брати участь в благодійних заходах та марафонах?

Виявилося, що у «супервумен» і «супермам» існує широка опозиція. Дослідниці Сьюзан Дуглас і Мередіт Майклс у книзі «Міф матусі» запровадили термін «мамізм», під яким вони мають на увазі нереалістичні очікування від жінки як матері і працівника, що нав'язуються в американському суспільстві. Причин виникнення мамізму, на їхню думку, декілька.

По-перше, коли жінки покоління бебі-бумерів в 70-х роках почали масово виходити на роботу, вони мусили активно доводити, що вони можуть працювати не тільки нарівні з чоловіками, але і набагато краще. Через постійний наплив іммігрантів та інших особливостей американської економіки до верстата їх ніхто не запрошував, а їхньому приходу в офіси активно чинили опір.

По-друге, коли в 80-х ті самі жінки почали народжувати дітей, контрольований консервативними республіканцями Білий Дім вирішив, що грошей на відпустку з догляду за дитиною, дитячі садки та іншу допомогу батькам у бюджеті немає. Саме тоді, пишуть дослідниці, у суспільстві почала пропагуватися думка про те, що у всіх проблемах нації винні працюючі матері, які покинули виховання дітей. І тепер жінки мусили ще доводити, що вони не тільки ефективні працівниці, але й ідеальні матері.

Проте, кількість працюючих матерів зростала, і вони перетворилися в сегмент ринку. Розкусивши це, ЗМІ, часто без злих намірів, почали лити на їхні голови величезний потік порад, рекомендацій і повчальних історій успіху, піднімаючи очікування на шалену висоту. А оскільки в США панують конкурентні відносини, то жінки почали між собою змагатися, у кого дитина більш розвинена, хто довше працює, хто менше спить, хто більше втомлюється. Таким чином, стандарти успішної працюючої матері, що рідко зустрічаються в живій природі, стали сприйматися як щось само собою зрозуміле.

Ну, а якщо в США всі леді – «залізні», то і допомога з дітьми їм начебто й не потрібна. (Оплачувана відпустка з догляду за дитиною відсутня тільки в трьох країнах світу – США, Свазіленді та Папуа Новій Гвінеї). Інші дослідниці пояснюють культ супервумен і супермами саме небажанням держави і суспільства надавати матерям підтримку – легше прославляти, ніж допомагати.

Так це було і в Радянському Союзі: за часів Сталіна жінки виходили на роботу майже відразу після пологів, адже відпустки з догляду за дитиною не було, як і клейонок, сосок і всього іншого, що могло полегшити догляд за немовлям. Тоді в мистецтві прославлялися героїчні, сильні, монументальні жінки. А в 70-80-х, коли система підтримки батьків більш-менш налагодилася, в кіно та живопису вже почали домінувати зворушливі, ліричні героїні.

Арлі Хошчайлд у книзі «Друга зміна» пропонує ще одне пояснення феномену популярності «супервумен» у США – як стратегії збереження шлюбу. Якщо жінка вступає в шлюб, чекаючи, що всі домашні обов'язки та догляд за дітьми будуть ділитися по справедливості, а чоловік упевнений, що все це – виключно жіночі справи і поступатися не збирається, то працююча жінка опиняється перед вибором: або продовжувати тиснути, що може закінчитися розлученням, або все робити самостійно.

Хоча неучасть у веденні домашнього господарства – друга за популярністю причина розлучень в США (після жорстокості), багато жінок розлучатися все-таки не хочуть. Тягнути лямку і злитися на чоловіка – теж глухий кут. Образа і розчарування будуть роз'їдати душу, а зрештою – і шлюб. А можна переконати себе в тому, що ти – супервумен, тобі чудово вдається все робити самій.

На перший погляд, всі у виграші – мужика і політиків залишили в спокої, дружина пишається собою, у дітей – обоє батьків. Однак Хошчайлд, вивчивши стосунки величезної кількості пар, показує, що платити все-таки доводиться. Одні жінки серйозно підривають власне здоров'я, інші карають чоловіка, обмежуючи його контакт з дитиною та участь у прийнятті рішень по дому («він же нічого не вміє і не знає!»), треті відмовляють у сексі та емоційній підтримці («я втомилася»). Причому багато хто робить все перелічене вище, навіть не усвідомлюючи, чому.

Насправді багато дійсно успішних жінок – як «зірки», так і мої подруги – мають добре налагоджену систему підтримки: начальник, який розуміє, і зручний графік роботи або чоловік, який тягне на собі половину, а то й більше сімейної ноші, батьки, які живуть по сусідству, няня, яка, крім догляду за дитиною, ще й готує вечерю, наймані прибиральниці, гувернантки і батлери (останнє - жарт).

Правда, в портретах супервумен про це рідко згадується. Одна моя подруга, українська зірка бізнесу, показала статтю про себе, де вказувався її дуже насичений графік, в якому практично немає місця для сну і відпочинку. На моє щире здивування – я й не здогадувалася, що вона так важко працює – відповіла: «Таню, ніхто там правду не пише. Треба ж вміти себе продати».

Зате в американських жіночих автобіографіях і публіцистиці стало нормою писати про себе щиро, розповідати про свої слабкості та невдачі. Топ-менеджер «Фейсбук» Шеріл Сендберг у книзі «Не бійся діяти» вважала за потрібне розповісти, що у дітей були воші. А відома американська сценаристка та письменниця Айлет Волдман свою автобіографічну книгу так і назвала «Погана мати». Начитавшись подібної літератури, я заспокоїлася і зробила висновок: не варто змагатися з русалками - їх, як і ідеальних матерів і супержінок, у природі не існує.

Колонку раніше було надруковано в «Жіночому журналі для тих, хто хоче жити щасливо».