Як підкреслював сам Порошенко під час своєї президентської кампанії у 2019 році, та з чим згодні багато спостерігачів (включно зі мною), п’ять років його правління були найрезультативнішими роками України щодо розпочатих реформ і прийнятих реформаторських законів. Також варто визнати, що Порошенко був відносно успішним у зовнішній політиці. Однак він не тільки не виграв президентські вибори, а програв їх з виключно низькою електоральною підтримкою. Як це могло трапитись?
Невиконаний мандат післямайданного президента
Перша і найпростіша причина поразки Порошенка полягала в тому, що він був у 2014-му обраний з певним мандатом і згодом цей мандат не виконав. Як кандидат у президенти, Порошенко тоді давав надію на те, що буде вмілим переговорником з Путіним, знає, як можна домовитися як з Кремлем, так і з Заходом, що він поверне Україні якщо не Крим, то хоча б бажаний мир, що він має потрібну компетенцію, якої немає у інших кандидатів, і що він буде президентом Євромайдану, а не представником «олігархії» у владі.
Багато хто вважав, що Порошенко як успішний підприємець, колишній міністр за Ющенка і Януковича, з великим дипломатичним, економічним і політичним досвідом — буде оптимальним вибором для України у винятково складній ситуації, яка виникла навесні 2014 року. На цьому тлі відбулося згуртування більшості громадянського і політичного суспільства України навколо Порошенка, що і привело до його виграшу вже в першому турі президентських виборів.
Президентство Порошенка грунтувалося на якійсь негласній угоді між виборцями і олігархом у 2014 році, яке звучала приблизно так: «Так, ти — олігарх, а у нас була взагалі-то антиолігархічна революція, в якій йшлося якраз про те, щоб такі люди як ти не втручалися в політику. Але ми зараз тебе, проте, зробимо президентом, тому що ти маєш політичний, економічний і дипломатичний досвід. Це, звичайно, суперечливо, що ми робимо олігарха президентом, але якщо ти будеш діяти в дусі Євромайдану, то все буде нормально. Ми тебе вважаємо найкращим переговорником з Путіним, найкращим дипломатом на Заході, найкращим економічним менеджером, найкраще підготовленим до специфічних викликів, перед якими сьогодні стоїть Україна». Однак, цю негласну угоду не було виконано. Принаймні, її виконання не було прийнято або визнано багатьма виборцями.
Культурний перекіс виборчої кампанії Порошенка
Другий фактор, який зіграв проти Порошенка і частково також проти президентської кампанії Тимошенко (повторюючи деякі причини її поразки в 2010 році), полягає в тому, що офіційна політика і публічний дискурс прозахідних еліт України після Евромайдану, якщо не раніше, з тих чи інших причин опинилися під зростаючим впливом галицьких політиків і культурних діячів. Ряд членів нового уряду України і оточення Порошенка стали рішуче просувати історичні теми і націоналістичні наративи, популярні на заході та в діаспорі України. В гуманітарній частині нового керівництва країни опинилися заповзятливі інтелектуали, які намагалися впроваджувати концепції та інтерпретації українського патріотизму, які є поширеними на Галичині — проте не в Україні в цілому.
Проблематичність цих підходів знаходилася не стільки в ідеологічній, скільки в методологічній площині. Передвиборна кампанія особливо Порошенка, а й, частково, Тимошенко та інших націонал-демократичних кандидатів була побудована на нормативному і частково утопічному, а не на емпіричному і сучасному розумінні національної ідентичності більшості негалицьких українців. Багато патріотичних політиків і активістів, мабуть, страждають на інфляційну оцінку власної суспільної ролі та загальних здібностей інтелектуальної та політичної еліти будь-якої країни у формуванні основ національної ідентичності простих громадян. Ці інтелектуали і політики мали або мають наївну віру в те, що їхні власні преференції, погляди, ідеї
Є багато причин підтримувати політику українізації України. Однак частина українських політиків та інтелектуалів опинилися в пузирі дискурсивного міжсобойчика, який недостатньо враховував першочергові інтереси і турботи мільйонів людей. Це ідейне відчуження виявилося згубним для президентської кампанії Порошенка і частково для Тимошенко, які виграли вибори в першому турі на Галичині і в західній діаспорі, але не в Україні в цілому. Саме наголос на культурні, філософські, історичні та зовнішньополітичні теми здався багатьом українцям недоречним в умовах нагальності більш екзистенційних проблем організації їхнього щоденного індивідуального, сімейного, общинного і професійного життя.
Анахронічна віра в «політичні технології»
Третім фактором, який зіграв злий жарт з Порошенком, було те, що він продовжував користуватися послугами так званих «політичних технологів». Ці професійні маніпулятори в 2019 році продовжували застосовувати трюки, винайдені в 90-х. В результаті кампанія Порошенка залишилася в руслі специфічно «технологічного» розуміння процесу виборів, якщо не політики взагалі. Найбільш яскраво цей підхід продемонструвала явно спонсорована кандидатура якогось Юрія Володимировича Тимошенка на виборах. Цей примітивний прийом був тільки вершиною айсберга. Таких технологій було багато — особливо проти Тимошенко.
Принциповий дефект політтехнологічного підходу кампанії Порошенка полягав у тому, що він з цими маніпулятивним прийомами вступив в конкуренцію з людьми з шоу-бізнесу. Політтехнологи Порошенка вийшли зі своїми мемами, гаслами і трюками, почерпнутими з виборчих кампаній 90-х, на змагання з професіоналами, для яких управління емоціями людей — суть їхньої роботи. Головним конкурентом Порошенка і його команди в гонці різних політичних реклам та маніпуляцій з початку 2019 року виявилась не Тимошенко і її політтехнологи, а досвідчений колектив з розважальної індустрії. Для команди Зеленського формат змагання, обраний Порошенком, тобто суперництво не по суті, а між іміджами конкуруючих персонажів, виявився невеликою варіацією їхньої звичайної професійної діяльності. Парадоксальним чином саме той варіант кампанії, яку Порошенко вибрав для свого переобрання, забезпечив Зеленському нищівну перемогу.
Мінливий контекст української кланової політики
Останнім чинником, який, можливо, був головною умовою для ганебної поразки Порошенка стало те, що його — в цілому порівняно вдале — правління з 2014 по 2019 рік вже не відповідало очікуванням постреволюційного суспільства, яке, більш того, знаходилося в стані війни. Порошенко був відносно успішним реформатором, побудував нову армію, проводив успішну зовнішню політику і зупинив російське просування на територію України. Але, на жаль, одночасно ця війна і пов’язана з нею економічна криза, теж змінили когнітивний контекст триваючих за Порошенка старих управлінських практик пострадянської України.
Між 2014 і 2019 роками відбулося певне поліпшення українського держуправління і значне обмеження корупційних схем. Вплив олігархів на енергетичний сектор було скорочено, банківська сфера стала менш маніпульованою, почалася фундаментальна децентралізація і так далі. Однак, політичний режим значною мірою залишився за своєю суттю олігархічним. Діяльність парламенту, уряду і президентської адміністрації продовжували підривати приватними інтересами і патронажними мережами, що, наприклад, стало причиною глибокої урядової кризи в результаті відходу зі своєї посади висококваліфікованого міністра економіки Айвараса Абромавичуса на початку 2016 року.
Це відбувалося на тлі того, що з 2014 року нетерпимість суспільства щодо олігархічних практик різко зросла — не в останню чергу через війну на Донбасі та економічну кризу. Якщо до Євромайдану багато українців закривали очі на політичну корупцію, то ця толерантність в умовах майже щоденних обстрілів, щотижневих відомостей про загиблих, триваючого психологічного стресу і загального зубожіння — знизилася. Хоча за Порошенка адміністративний, законотворчий, міжнародний і економічний прогрес України був значущим, чималі досягнення п’ятого президента України вже не відповідали різкому падінню громадського терпіння стосовно старих управлінських практик. Відносні успіхи Порошенка все більше відставали від стрімкого зростання політичних запитів після Євромайдану.
Останній великий скандал перед виборами навколо заступника голови РНБО Олега Гладковського, його сина і їхньої схеми придбання запчастин для армії, мав зовсім інше значення в 2019 році, ніж такого роду скандал мав би до 2013 року, коли увага, чутливість і огида суспільства щодо таких порушень були нижче. В результаті цих та інших глибоких змін з’явився істотний розрив між результатами президентства Порошенка, з одного боку, і очікуваннями від нього, з іншого. В умовах, коли триває війна, є сотні тисяч біженців, втрачені території і різко зросли почуття депривації в суспільстві, порошенківське «м'яко олігархічне» і напів-патронажне правління 2014−2019 років виявилося — всупереч його, в порівнянні з режимом Януковича, істотно поліпшеній якості — вже не своєчасним.
Можна і потрібно розвивати окремий і, можливо, більш докладний наратив про причини сенсаційного результату цих виборів, де йдеться не стільки про падіння Порошенка, скільки про схід Зеленського. У майбутніх аналізах потрібно буде підійти до виборів 2019 року лише з боку спроби колишнього президента бути переобраним, але і з боку несподіваної кандидатури нового президента. Однак восени 2019 року це друге запитання ще здається передчасним. Приголомшливий зліт Зеленського, звичайно, не тільки пояснюється помилками Порошенка зокрема і промахами старої української політичної еліти в цілому. Фактор Зеленського поки, однак, залишається малодослідженим, не піддається простому поясненню і ще чекає своєї політологічної інтерпретації.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ