Що може змінити хід війни та чи відкриють росіяни ще один фронт?

Думаю, на американців щодо цього надто мало тиснуть. Якби США вважали цей конфлікт пріоритетним, то вже передали б Україні 10 чи 12 батарей. Але, схоже, американці не хочуть знаходити ці пускові установки, що ставить під сумнів глибину зобов’язань США. І я це кажу не задля полеміки, це факт. Адже очевидно, що пріоритет Америки — деінде. Пріоритетом є Західна частина Тихого океану, тамтешня загроза.

Хай там що, а найкращий солдат — це доброволець

По-друге, США стурбовані власними запасами зброї. І доказом цьому є те, що більша частина останнього пакету допомоги для України пов’язана із переозброєнням та заміною запасів самих Сполучених Штатів.

У Великій Британії також. У відповідь на питання парламентського комітету з оборони, що їх найбільше хвилює, усі три командири — сухопутних військ, флоту та повітряних сил — назвали запаси зброї. Нині вони вичерпуються через війну в Україні, а також через те, що оцінки потреб на випадок війни, відчутно змінилися.

Як висновок, я не думаю, що Україна отримає те, про що просить у плані протиповітряної оборони.

Як і коли може змінити ситуацію на фронті пакет військової допомоги, який США схвалили у квітні. Думаю, боєприпаси надходять, або й уже надійшли. Але є й інші вагомі подарунки — як від США, так і від Європи, які були з самого початку і які недооцінювали. Маю на увазі бронемашини. Багато втрат відбувається через ураження військ артилерією та безпілотниками, коли вони перебувають у полі. Цього не має бути. На вкрай напруженому полі бою, як в Україні, важливо, наскільки це можливо, забезпечити війська бронею. Бронетехніка нині теж вразлива, але краще мати хоч щось замість нічого.

І ще: спілкуючись із українцями, я помітив, що чимало бригад і батальйонів збирають гроші на автівки. Після двох із половиною років повномасштабної війни мене це дивує. Адже в Києві та Львові я бачив багато повнопривідних позашляховиків. Зазвичай в умовах війни такі машини реквізують на користь армії.

І на вулицях цих міст так багато цивільних молодих людей. Якби ви пройшлися вулицями Лондона, Ліверпуля, Бостона або Нью-Йорка у 1943 році, ви б побачили багато чоловіків, а також і жінок у військовій формі. А нам нині кажуть, що на фронті не вистачає людей. І хапають людей із вулиці, відправляючи їх на передову, де вони за три дні отримують поранення або гинуть. Тож я питаю себе: що відбувається?

Як можна вирішити проблеми мобілізації. Є військова повинність, а є добровільна служба. Україна пройшла ту межу, коли добровільна служба працює, бо недостатньо платить своїм військам. У росіян таких проблем немає: вони платять своїм військам $2 тис. на місяць, аби ті були в строю. Росія — авторитарна країна, але навіть Росія не може змушувати. З політичних причин: вони мають зберегти певний базовий рівень підтримки. Вони не відправляють на фронт строковиків, хоча, як відомо, наприкінці строку служби питають, чи хоче призовник стати контрактником. Україна ж платить військовим на передовій десь $2,5 тис., так? Але коли вони дістають поранення та потрапляють до госпіталя, то, наскільки я розумію, мало що отримують.

Насправді я не фахівець у цій темі, але так міркують люди. Вони думають: на нулі я отримуватиму хороші гроші, але що як протримаюся там три дні, а потім потраплю до лікарні або загину? Така пропозиція ні для кого не виглядає вигідною.

У США під час війни у Вʼєтнамі був вибірковий призов [кого призивати визначали, наприклад, через лотерею за днем народження — NV]. Це теж одна з моделей. Але робити це в Україні запізно, адже поки навіть немає готової бази даних військового резерву. Та й можна собі уявити політичний хаос, який би виник у разі спроби змінити закон.

Хай там що, а найкращий солдат — це доброволець. Як сказав хтось із відомих полководців, один доброволець вартий десяти призваних. Та як отримати добровольців? Як це роблять у Великій Британії, де військо не надто велике, але професійне: їм як слід платять і до них добре ставляться. Тож чому виникає проблема із добровольцями: тому що пропозиція щодо служби не дуже хороша в порівнянні з пропозицією хорошої цивільної роботи. Тож треба компенсувати недоліки цієї пропозиції: платити військовим більше, створювати для них хороші умови.

Україна отримує мільярди доларів на боєприпаси та військову техніку, і це добре. Але у довгостроковій перспективі ви маєте створити армію з максимальною кількістю добровольців. Тож платіть їм добре. І той, хто іде добровольцем на нуль і ризикує отримати поранення, має отримувати гідну пенсію. Має існувати програма догляду за цими людьми. Не лише тому, що це правильно, але й тому, що це допоможе покращити пропозицію.

Наразі скидається на те, що Україна утримає позиції Харківської області, або й відсуне загарбників назад. Але це вторгнення має дві мети: сформувати кордон та відтягнути українських солдатів з інших фронтів. Другу ціль я вважаю основною: росіяни хотіли розширити фронт і створити дилеми для українського командування. І ми бачимо, що саме так і сталося. На фоні цього ми спостерігаємо незначні поступові просування росіян на інших ділянках — в Луганській та Донецькій областях, але нічого визначального вони там не досягли.

Питання в тому, чи відкриють росіяни ще один фронт? Зокрема на сумському напрямку. Це, звісно, створило б для України ще більше дилем. Але, думаю, українці до цього готові. Вони засвоїли урок Харківщини і розуміють, наскільки важливо належним чином побудувати укріплення та виділити достатню кількість людей, аби їх утримати. Як відомо, на Харківщині з цим великі проблеми. Припускаю, що командування дуже старанно працюватимуть, щоб не стикнутися знов із цими проблеми на Сумщині.

Щодо Донеччини, то там росіянам удається поступово просуватися, але вони роблять це вже приблизно чотири місяці. І, чесно кажучи, я ніде не бачу перспектив великого прориву. Поясню чому: солдати російської армії не дуже добре навчені, вони не навчені маневреній війні. Отже, маємо війну на виснаження, позиційну війну. Це, як правило, невеликі просування для отримання локальної переваги. Тоді як маневрена війна передбачає, що великі підрозділи працюють разом — артилерія, авіація, інженери, піхота, — щоб створити динаміку для прориву та просування. Для цього потрібно багато тренуватися; українці переконалися в цьому під час контрнаступу минулого року. А росіяни точно не мають такої можливості. За пару років вона може з’явитися, якщо ця страшна війна триватиме. Втім тоді така можливість буде і в України.

Я не бачу перспектив розгрому та безладного відступу української армії. Але й перспектив відсування лінії фронту назад я теж не бачу, бо для цього ви не маєте достатньо живої сили. Думаю, українська армія добре згуртована, аби триматися. Але щоб утримувати фронт, їй доведеться відступати. Звернімося знову до історії: коли німецька армія билася із радянською в Другій світовій війні, генерали постійно радили вищому командуванню давати можливість відступати, відходити на кращі позиції. Неможна наказувати військовим тримати кожен метр землі, адже їх знищать. Так і відбулося у Другій світовій, а також і у Першій світовій та в низці інших війн. Тож має бути гнучкість. І в Україні зараз вона є. Якщо ж хтось в уряді почне казати «ми більше не відступимо ні на метр», тоді все піде під укіс.

Плацдарм на лівому березі Дніпра під Херсоном вважаю надзвичайно необдуманим і марнотратним. Кілька найкращих бригад ЗСУ розриваються на шматки ні за що. Росіяни можуть просто сидіти і поливати їх артилерією. Думаю, нині командування потрапило в пастку оманливого ефекту незворотних витрат. Вони міркують: ми спрямували туди стільки ресурсів, що маємо продовжувати. Саме через цей ефект банкрутують гравці у Лас-Вегасі. Аби здійснити прорив та обійти росіян із флангів підрозділам там не вистачає щільності сил, вогневої потужності та живої сили — усього, що зробило б виправданою цю операцію. Це слід негайно припинити і спрямувати людей туди, де вони дійсно потрібні.

На думку більшості аналітиків, росіяни досягнуть піку своїх промислових можливостей наступного року. Водночас для них стане проблемою людський ресурс. Давайте триматися до того часу, кажуть аналітики. Але особисто мені хотілося б почути від західних командувачів — генералів Кларка, Брідлава та інших, який їхній план перемоги? Яким є шлях до перемоги? Що є перемогою?

На мою думку, Україна вже виграла цю війну. Вона зберегла свою єдність. І навіть більше: ви створили набагато сильнішу націю, ніж раніше. Чого реально можна досягти у найближчі роки? Я не знаю відповіді, але хочу її почути. Якби я був батьком 18-річного хлопця і готувався відправити його на війну, я хотів би знати, яким є план перемоги? Чи він просто потрапить на лінію фронту і загине, аби стримати просування росіян на якісь 10 метрів? Потрібна відповідь.

Чи червневий Глобальний саміт миру у Швейцарії дасть якісь відповіді на це — по-перше, неможливо провести мирний саміт без другої сторони. Навіть Китай не надсилає свою делегацію. Думаю, приїдуть більшість G7, окрім Байдена. В останні дні свого уряду там буде премʼєр-міністр Великої Британії Ріші Сунак. Це буде конференція для представлення політичного фронту, а не мирна конференція.

Чи прозвучать там відповіді щодо того, якою має бути перемога? Це було б важливим зрушенням. Досі Захід віддавав стратегію на відкуп Зеленському. Але він не має нічого, окрім плану з десяти пунктів, чотири чи пʼять із яких (а може й усі) ніколи не здійсняться. Можливо, старші лідери запропонують інший підхід, але зараз це малоймовірно. Адже наближаються вибори у ЄС, Британії та США. Думаю, з політичних міркувань вони хочуть відкласти це на час після американських виборів, а поки сподіваються на краще. Побачимо.

Я зараз багато думаю про Першу світову війну. У 1916 році, після двох років жорстоких боїв Велика Британія втратила майже 300 тис. людей убитими, ще близько 1 млн були поранені. У 1916 році була можливість укласти мирну угоду, згідно якої німці б відійшли туди, звідки почали війну. Проте цієї угоди не відбулося. Тож ми билися ще два роки: іще 300 тис. загиблих, іще 1 млн поранених. Зрештою все закінчилося так само, як могло б у 1916 році.

До чого я веду: якщо хтось не представить шлях до перемоги — практичний і здійсненний, необхідно розглянути баланс витрат і здобутків. Замість того, аби продовжувати боротьбу без реалістичних перспектив перемоги.

Повну версію інтерв'ю з Френком Ледвіджем читайте тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV