"Ми, як і раніше, нецікаві закордонним колегам, а ринок не інтегрований у світовий бізнес-процес", — так написав український видавець після закінчення 25-го ювілейного Форуму видавців у Львові. Думка загальна, тільки не кожен знайде в собі сили її висловити. І, шановні пані та панове, висновок стосується не лише видавничої справи. І не лише галузі культури.
Три роки тому війна з Росією змусила чиновників переламати себе і законодавчо обмежити російський культурний продукт. Це дало плоди: звільнилося місце для книг, кіно і музики власного виробництва. Але незабаром музиканти стали нарікати на провали гастролей — люди не ходять, бо не знають, а грошей на масовану рекламу немає. Тоді як російські артисти легко збирали зали, бо інформаційний простір працював на них, подаючи російське як наше і експлуатуючи ностальгію за так званим спільним культурним простором. Українські письменники теж повісили носи. Виявляється, якщо Захару Прилєпіну заборонено в'їзд до країни, а Володимир Сорокін просто вирішив не їздити сюди, їх місце займе не вітчизняний майстер художнього слова, а модний француз Фредерік Бегбедер.
Про кіно — розмова особлива. Фільмів знімається в рази більше, але держава готова покрити тільки половину заявленої у бюджеті суми. Ідеальний варіант — знайти партнера на Заході або в Китаї. Зовсім нереальна мрія — домовитися з кимось у Голлівуді. Однак Захід допоможе нам у створенні потрібного продукту тільки за умови, що це цікаво країні-партнеру. Для цього проект потрібно переписати, зробивши головний акцент на темах, ідеях, контексті та проблематиці, зрозумілих жителям тієї держави, в чиї двері ми стукаємо за підтримкою.
Щоб відкритися світові, спершу потрібно відкритися самим собі
Навіть якщо у нас рівні частки участі, українці щоразу виглядають бідними родичами. Адже книги, кіно і музика продають людям не тільки емоції, але насамперед історії. Кожному хочеться отримати ту, що близька глядачам. Але що робити, якщо в твоїй країні така історія не продається або продається погано, а на Заході своїх продавців історій катма? Тільки проявити гнучкість і намагатися подобатися партнерам чимдуж. Водночас втрачаючи себе і розчиняючись серед десятків тисяч зарубіжних аналогів.
Ось свіженька інформація. Щоб знайти американського партнера для створення спільного кінопроекту, головного героя потрібно зробити американцем. Переговори з європейськими колегами відбуваються на тих же умовах. Головні герої українських фільмів — поляки, словаки, італійці, німці, китайці. Окей, говоримо, у нас є півмільйона доларів, ваша частка — стільки ж. Ми на рівних. У відповідь чуємо: якщо не погодитеся на наші умови, у вас не буде наших півмільйона.
Українці можуть висувати умови представникам української влади, відбивати полонених на Майдані і перекривати траси, домагаючись свого. Іноді вдається. Але ні в чому іншому Україна не може вимагати, тиснути, змусити рахуватися із собою. До того ж ми охоче споживаємо іноземний продукт. Чи то російські серіали, які досі хтось у нас дивиться, чи американське і європейське кіно, хоч музику. Мої співвітчизники впізнають за піснями російський Ленінград, але так само ідентифікують Imagine Dragons. Топ-гостями всіх українських музичних фестивалів стають іноземці, яких ми знаємо і любимо більше за співвітчизників.
Просунути свій продукт за кордон можна двома способами. Перший описаний вище: погодитися стати міноритарієм у проекті, реалізованому з однаковими фінансовими вкладеннями сторін. Тобто платимо навпіл, але головний — не ви. Другий спосіб — засукати рукава і працювати самостійно, у себе вдома, в межах своєї країни. Так, умов менше, а держава їх не забезпечить. Але якщо все вдасться і продукт вашої праці стане відомий в Україні, результат не змусить на себе чекати. Як бачите, сказане стосується не тільки книжкового, кіно- і шоу-бізнесу. Коли про те, що ви робите, заговорять в Україні часто-густо, партнер сам постукає у ваші двері. І вже ви спрямуєте справи так, щоб він в якийсь момент відчув себе бідним родичем.
Хоча такий підхід ми навряд чи в невдовзі станемо застосовувати в Україні. Не тому, що нам ще довго диктуватимуть все і всі. А тому, що українці взагалі нікому ніколи нічого не диктували. Ми ментально готові до рівного партнерства. І хочемо бути цікавими світу настільки, наскільки світ цікавить нас. Але для того щоб відкритися світові, спершу потрібно відкритися самим собі. Це означає бути цікавими собі у своїй країні.
Колонку опубліковано в журналі Новое Время від 27 вересня 2018 року. Републікацію повної версії тексту заборонено
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени