«Посадки завалені трупами росіян». Як виглядають бої на найгарячішому Бахмутському напрямку очима рядового бійця й ексдепутата Юрія Сиротюка

Сьогодні Бахмут є одним із найгарячіших напрямків на всьому довжелезному фронті російсько-української війні. Десь із середини липня, коли окупанти захопили Сєвєродонецьк і Лисичанськ, вони зосередили свою увагу на постійному штурмі цього колись 70-тисячного містечка.

Відтоді ж ЗСУ відбивають тут атаки росіян, змушуючи ворога нести високі втрати.

«Ми їх там кладемо, а вони далі лізуть», — розповідає про ці бої Юрій Сиротюк, їх безпосередній учасник. Зараз він служить у гранатометному взводі 5-го штурмового полку, а в мирному житті є аналітиком, учителем історії за фахом і колишнім народним депутатом ВР від ВО Свобода.

NV поспілкувався із Сиротюком телефоном у момент, коли йому вдалось від'їхати з позицій на передньому краї у більш спокійне місце зі зв’язком і Старлінком.

— Ви вже служили на фронті в складі Карпатської Січі у 2014−2015 роках. Як із початком повномасштабної війни потрапили в штурмовий полк?

— Я був добровольцем у підрозділі Карпатська Січ. Якраз 6 грудня, у день української армії, натрапив на спогад у Facebook із фотографією побратимів. Із семи людей на цій світлині тільки я можу зараз говорити і спілкуватися. Усіх інших уже немає.

У 2014 році, коли поїхав у [селище на Донеччині] Піски служити в Карпатській Січі, я не вмів воювати. Але було бажання щось робити. Наша перша позиція називалась «Камікадзе». Вона знаходилась на замінованому мості, що вів із Пісків у бік аеропорту. Ми сиділи на ньому і мали підірвати разом із собою, якщо у разі наступу росіян не змогли б захистити. Тому таку назву мала позиція.

У 2022 році я розумів, що війна з Росією неминуча. Тому 24 лютого для мене не стало несподіванкою. Я очолюю невеличку аналітичну структуру «Українські студії стратегічних досліджень», яка займається безпековими дослідженнями. Ми щороку робимо прогноз на рік, моніторимо всі воєнні конфлікти у світі і передбачали загострення на 2022-й. Але не передбачали, що воно буде аж таким. Коли прокинувся вночі в Києві на Лісовому масиві від свисту ракет, то дружину з молодшим сином завіз у село під Київ. А разом зі старшим сином ми записалися в добровольче формування територіальної громади в складі батальйону «Свобода». Перше наше бойове формування складалося з мене, мого сина, похресника і двох моїх сусідів. Ми разом зібралися і поїхали воювати.

25 лютого ми зайняли кругову оборону в Києві на Тургенівській, де розташовувався батальйон. А на наступний день поїхали на [київський район] Оболонь, де мав бути російський прорив із Вишгорода. Потім поїхали в Бровари, бо там ішла російська танкова колона. Там ми зайняли оборону на великому шляхопроводі. Ми мали завдання зупинити російські танки коктейлями Молотова і автоматами Калашникова. Зараз це виглядає дуже смішно. Але ми з моїм 17-літнім сином вірили, що це можливо. Потім ми відвойовували села на Київщині, зокрема брали участь в штурмі села Лук’янівка Баришівського району. Після звільнення Київщини ми зібралися нашим взводом і вирішили, що потрібно якось далі бути корисними. Нам не цікаво було залишаться в Києві і тому ми шукали підрозділ, який має намір воювати по-серйозному. Так ми знайшли 5-тий штурмовий полк.

Ми дізналися від товаришів, що полк буде зосереджений на штурмових діях і атаці, що він побудований на нових натівських стандартах, із новим озброєнням, із командиром, який має американську освіту, сучасне мислення і патріотичні погляди. Та й підрозділ у нас, м’яко кажучи, патріотичний. Його кістяк складається з хлопців із заходу України, свободівців, представників фанатського руху і спортсменів. Ось так ми потрапили у гранатометний взвод 5-го штурмового полку. Ми уже 8 місяців служимо у складі ЗСУ, пів року — безвилазно на Донбасі.

Працюємо з американськими автоматичними гранатометами Mk-19, які ми називаємо Марко-19. Вони стріляють чергами по 32 гранати. Граната не залишає нікого живим у радіусі 7 м. Ми достатньо професійно освоїли цей інструмент. Напевно, найпрофесійніше в ЗСУ. Не хочу хвалитися, але коли нам видали цю зброю, то сказали, що вона стріляє тільки по прямій. А ми навчилися стріляти «навісом». Ми контрабандою з Америки переправили прицільні планки і поставили приціли. Тобто зробили так, що ця зброя стріляє дуже точно і дуже прицільно, і набої летять у потрібне місце. Зараз до нас уже присилають розрахунки для навчання інших солдатів. Ми навчаємо, як працювати і з інших типів гранатометів серед іншого. Очевидно, що ми зараз уже є набагато професійнішими і набагато краще можемо виконувати свої обов’язки, ніж це було в Броварах, де ми з коктейлями Молотова хотіли зупиняти російські танки. Також ми є першим підрозділом із нашого полку, який поїхав на війну [полк був створений навесні 2022 року]. Ми пройшли вже Лисичанський НПЗ, Сіверськ, Вуглегірську ТЕС і важкі бої за Майорське.

— З якого часу служите на Бахмутському напрямку?

— Ми перебуваємо на південному фланзі Бахмутського напрямку. У липні ми отримали бойове розпорядження зайняти оборону Вуглегірської ТЕС. Зараз вона окупована, на жаль. Наш підрозділ крайнім виходив із теплоелектростанції. І відтоді ми тут [на південному фланзі].

До того ми також були на Бахмутському напрямку, зокрема в Сіверську і Лисичанську. Це все один фронт. Просто раніше ми були північніше Бахмута, потім — східніше, а зараз — південніше. І тут перебуваємо безротаційно постійно.

— Тобто ви тут із часу, відколи росіяни зосередили свої війська на цьому напрямку і постійно намагаються оточити місто. Наскільки посилилась інтенсивність боїв відтоді?

— Це єдиний напрямок, на якому росіяни не перестають атакувати. Штурм росіян тут іде безперестанку. Ми це спостерігаємо, відколи сюди заїхали. Якщо на інших ділянках фронту були більш-менш спокійні місця, та Ізюмський і Херсонський напрямки, де ми контратакували, то тут росіяни атакують постійно. Ми перебуваємо в обороні.

Росіяни використовують усі можливі види озброєння: авіацію, вертольоти, реактивну артилерію, Гради. 8 грудня поряд із нами загинули люди, яких обстріляли з реактивної артилерії. Тут ідуть дуже інтенсивні бої безперебійно.

Останніми тижнями ситуація загострилася — росіяни почали використовувати набагато більше авіації. Їм потрібні будь-які успіхи. У нас із ними різна філософія війни. Європейська філософія війни інша, ніж у росіян. І ми, як люди, які належать до європейського культурного контексту, по-іншому воюємо, ніж росіяни. У Росії людей уважають розмінною монетою, їх не шкодують. Для нас люди є цінністю, як і для всіх нормальних людей. І нормальне військове керівництво має зберігати людей. Росіяни ж більше шкодують військову техніку і зброю, ніж людей. На нашому напрямку посадки просто завалені трупами російських солдат. І їм байдуже. Це не те, що шокує. Але до цього важко звикнути. І зараз на нашому напрямку вони нам пропонують дуже важкий розмін, зосередивши на вузькій ділянці фронту неймовірну кількість артилерії. Якщо на початку війни росіяни, їхні вогневі засоби і зброя були достатньо розтягнуті, то зараз на цій ділянці фронту вогнева потужність дуже концентрована. І росіяни нам пропонують вести війну так, як вони: не шкодуючи людей. Це найбільш ключова проблема для нашого керівництва. Тому що ніхто у світі і ми так не воюємо, як вони пропонують.

Я думаю, що Путін має на меті, щоб усі росіяни, які заїхали в Україну, звідси не виїхали. Йому не потрібні військові ветерани і проблеми, які були після війни в Афганістані. Тоді афганці стали потужною протестною силою, яка істотно вплинула на розвиток політичних подій в СРСР і на його розвал.

Це виглядає дуже дико, коли в одне й те саме місце постійно купами йдуть російські солдати. Ми їх там кладемо, а вони далі лізуть. Був момент, коли ми три місяці билися за одну маленьку станцію в маленькому селищі, де є буквально десяток будинків. Вони просто тілами засипали і вигризали територію міліметр за міліметром. От їм не важливі люди, а до якоїсь дати зайняти якусь невідому висоту, чи невідомий будинок будь-якою ціною.

Це є найбільшою проблемою. Бо філософія нашого керівництва в тому, щоб цінувати людей. І ми намагаємося так ставити бойові завдання, щоб вони були з мінімальними ризиками. А ми зіткнулися з ворогом, для якого людина є нічим. Це до кінця зрозуміти неможливо, коли бачиш навколо засипані трупами ворогів посадки, коли розумієш, що в них шансів пройти взагалі немає, а вони як таракани, не те що лізуть, а їх просто пхають у ці місця.

Останні тижні ситуація помітно загострилась. Було трошки затишшя, і ми навіть думали, що війна стане менш інтенсивною, коли почнеться болото. Але зараз вони застосовують усю можливу зброю. І війна стала більш інтенсивною на нашому південному відтинку Бахмутського фронту.

Хоча, знаєте, я розумію, що війна відбувається в телевізорі, на сайтах. І більшість людей війну сприймають інформаційно. Хтось сказав Бахмут — і всі говорять про нього. Повірте, цінна кожна СПешка (вогнева спостережна позиція), кожна позиція, кожен солдат, який сидить e якійсь посадці на Донбасі на невідомій висоті під невідомим селищем. Їхня робота теж не менш цінна. І про це треба теж говорити. Бо ми постійно говоримо про якісь ділянки фронту. Але в нас немає жодного місця, яке не є цінним і де ситуація є легшою.

— Я бачила, що деяких військових ображає, коли кажуть, що найзапекліша боротьба зараз триває під Бахмутом.

— Це не ображає. Просто це така особливість інформаційної війни: важливо те, куди доїхав журналіст, із ким узяв інтерв'ю чи звідки з’явився відосик. Але треба розуміти, що важлива кожна СПешка, кожна бойова позиція, кожен солдат, кожен волонтер. Це війна імперії проти нації. Тут воює імперія проти людей. І з нашого боку важлива кожна людина, участь кожної людини. А вони думають, що нас закидають залізом, людьми, грошима, ресурсами.

— Чому росіяни так кладуть свої життя на Бахмутському напрямку? Є певна стратегічна цінність цього міста для них?

— Бахмут не має жодної практичної цінності для росіян. Місто знаходиться в низині, на шляху. З одного боку йде дорога на Майорське, Горлівку і Донецьк, які вони контролюють. З іншого — на Дебальцево і Луганськ, які вони контролюють. Ще далі — дорога на Лисичанськ, Сєвєродонецьк (через Соледар), які вони контролюють. Для них важливішою, наприклад, є дорога від Бахмута до Костянтинівки. Бо вона йде по височині, що дає можливість тиснути на агломерацію Костянтинівка-Дружківка.

А звідси не дуже зручно буде наступати на Краматорськ, бо, знову ж таки, він розташований вище. Однак росіяни завжди так воюють. Їм треба дати і місця здобути будь-яким чином. Оскільки в Росії суцільні втрати, а не успіхи на цій війні. Особливо після втрати Херсона і болючого відступу з Харківщини їм треба взяти хоч що-небудь. Тому Бахмут — єдине містечко, яке вони вважають, що можуть узяти. І таким чином в інформаційно-пропагандистському плані для себе мати результат. У військовому плані росіяни просто сточують свої війська як олівчик, який ви гострите. Ви його так крутите — і з нього летить стружка. От вони так само сточують свої війська.

Як солдату мені важко знати, що в голові в [головнокомандувача ЗСУ Валерія] Залужного. Але я думаю, що росіяни нам пропонують такий самий обмін: давайте ми на одній ділянці фронту зосередимо все, що в нас є, і будемо сточувати своїх солдат. Для України це величезна дилема. Тому що для нас зберегти армію в боєздатному стані є важливішим, ніж зберегти якийсь сантиметр території. Тому що ми можемо гіпотетично втратити і відійти на якійсь ділянці фронту, але якщо буде збережена в боєздатному стані армія, то тоді ми потім це набагато легше відіб'ємо. А Росія пропонує війну зразка Першої світової: поставити дві армії, напхати багато артилерії, і закидати один одного м’ясом.

Коли на одному дуже вузькому клаптику території знову сконцентрована величезна кількість вогневих засобів, то втрати і поранення неминучі. Ми бачимо, що вони ростуть. І це проблема й дилема для української армії. Тому що для нас вигідніше і зручніше воювати динамічно, не концентруючись на вузькій ділянці фронту. Це показала ізюмська і херсонська операції.

У принципі, для нас ця бійня за Бахмут не носить стратегічного характеру. Хоча для нас Бахмут важливіший [ніж росіянам]. Тому що звідси ми можемо далі повертати на Світлодарське і Попасне, яке ми втратили на початку війни, повертати на Дебальцеве, яке є ключовим логістичним центром. Також із Бахмута легше відвоювати Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Тобто це місто має логістичне значення як певна транспортна розв’язка, звідки українській армії зручно ввести контрнаступ.

Можливо, Путін вирішив, що йому в цьому місці теж корисно підточити українську армію. Але, чесно кажучи, ця бійня для нас незрозуміла. Ми навчилися стріляти достатньо прицільно, наша гранатка залітає в бійницю, і ми маємо «пташок» [безпілотники], які коригують вогонь. Тому для нас інколи дико виглядає, як вони в одне місце женуть війська.

Тут є ще одна особливість цієї війни — ми можемо ухвалювати рішення знизу. Тобто ми маємо ціль і завдання, але вже самі маємо право визначити, як краще виконати наказ. Схоже, що росіяни не мають такої можливості. У них є на карті якась точка, є намальована доріжка, і вони туди пруть. Це все простріляно, і в них нема шансів. Але якийсь генерал із Москви дав наказ, і до лампочки, що можна, умовно кажучи, з боку обійти без утрат. Та ця концентрація людей і заліза дозволяє їм інколи досягати якихось незрозумілих цілей на землі. Тут, наприклад, тривають бої більше трьох місяців. За цей час вони просунулися десь на кілометр. Але ціною величезних утрат людей і техніки.

— Хто саме воює з боку противника на вашому напрямку? Кажуть, що є багато вагнерівців.

— З нашого боку ми зіткнулися з перших днів із так званими «Л/ДНРівцями». Тобто воювали люди, які з 2014 року стали колаборантами на чолі з російськими офіцерами. І також тут практично постійно воюють вагнерівці. Але і російських солдатів не треба недооцінювати. Там теж є достатньо навчені люди, вони теж із характерами. Є ті, хто хочуть і вміють воювати.

Ця війна — великі шахи: піхота воює проти піхоти, з’являється наша мінометка — з’являється ворожа, прилітає наш літак — прилітає ворожий. Як тільки ми починаємо працювати з нашим автоматичним гранатометом, то ворог одразу на ту ділянку висовує свій російський аналог АГ-17, і полює за нами. Тобто ми за ними, а вони за нами. Ми час від часу міняємо своє місце розташування і достатньо мобільно діємо. Але останні 40 днів ми були на одній позиції і бачимо, що проти нас у цьому розрахунку стоять достатньо професійно.

Також у нас є інколи можливість знати, про що вони спілкуються. Раніше в радіоефірі росіяни вели себе достатньо грамотно і обережно. А зараз з’явилися мобілізовані, і це виглядає по-інакшому — дисципліна по радіо зникла. Вони приїхали як на курорт. Якщо їхні попередники маскувалися і вдень не виходили з позицій, то ці новобранці приїжджають, гуляють без бронежилетів, без касок. Ми їх швидко засікаємо і знищуємо швидше, ніж вони встигли зрозуміли, куди вони потрапили. У мобілізованих менше мотивації і вмінь. А перед ними ми мали справу з достатньо серйозним противником.

Більше того, тут на Донбасі позиції обладнані з 2014 року. І в багатьох місцях вони збереглися. Це ще одна шахматка, коли ти знаєш, що в цій посадці сидиш ти, а ворог сидить за 600 м в іншій точці. І ви змагаєтеся, хто кого краще вб'є. Поки що в нам це краще вдається, Слава Богу. Але теж не треба недооцінювати противника. Тут противник мотивований, тут вони лізуть, тут вагнерівці, тут солдати удачі…

Мене інколи дивує їхня безглузда тактика. Але останнім часом вони її змінили на цьому відтинку: намагаються вночі пробратися якомога ближче до наших позицій, а потім накрити їх вогнем, і тільки падає остання міна — намагаються увірватися і захопити наші спостережні пункти. Тобто зараз вони перейшли до більш грамотних штурмових дій. Ми знаємо, що на деяких флангах їм так удалося просунутися. У нас ці фокуси не проходять, тому що є можливість уночі спостерігати з тепловізійних прицілів. Ми достатньо вчасно виявляємо рух противника і, Слава Богу, удається їх зупинити. Хоча, ще раз зазначу, це та ділянка фронту, де противник атакує безперестанку з першого дня, коли ми сюди заїхали. Це єдине місце, де противник не зупиняв своїх атак. Але ми, наприклад, розуміємо, що на нашому відтинку, якщо вони й пройдуть пару метрів чи кілометрів, то це просто з божевільними втратами.

Думаю, що Росія втратить будь-яку здатність для стратегічного наступу, якщо ми вистоїмо на цій ділянці фронту. Тому що вона набагато швидше «сточує» своїх солдат, ніж ми. Повірте, як би там не було, але коли ти стоїш в окопі в захищеній позиції, і в тебе тільки голова виглядає, а ворог іде в повний ріст, то в тебе набагато більше шансів вижити, зберегтись і перемогти.

— Є ризики того, що з цього напрямку українській армії доведеться відступати, щоби зберегти своїх солдатів?

— Ми солдати і виконуємо будь-який наказ. Але я не бачу тут підстав відступати, і немає жодного бажання у солдатів. Росія вже трошки обламала свої зуби. Так, є величезна сконцентрована вогнева міць, інтенсивний артилерійський вогонь. Ми війни по фільмах сприймаємо, де благородні солдати зі шпагами один з одним воюють. Але насправді війна — це величезна концентрація заліза, і ворога ми дуже зрідка бачимо. Ми кожну хвилину чуємо, як щось прилітає, як над головою летить чи міна, чи касетний боєприпас. Росія веде війну без ладу, використовує заборонені види боєприпасів, веде її дуже нешляхетно. Якщо подивитися по наших утратах, то переважно ними є контузії і поранення від мін та артилерійських засобів противника.

Я розумію, що нам треба тут втриматися і зробити так, щоб здатність російської армії була підірвана остаточно. Думаю, на свій дитячий розум, що нам було б трошки легше, якби на якісь іншій ділянці фронту, де менше сконцентровано ворожих сил, українська армія спробувала знову динамічну атаку. Так, як це було в Ізюмі чи на Херсонщині. Якби ми десь вдалися до такої операції, то тут тиск би послабився. А йти в розмін і виставляти всю українську армію проти всієї російської армії на маленькому бахмутському фронті — нерозумна ідея.

Чи треба відступати, чи не треба? Це керівництво має приймати рішення. Я вважаю, що навіть якщо Бахмут при якомусь фантастичному сценарії було б утрачено, і ми б контролювали висоти за Бахмутом, то Росії це абсолютно нічого не дасть. Просто місто буде знищено. Воно вже і так знищено.

— У росіян є хоч якісь шанси оточити Бахмут? Аналітики говорять, що зараз це їхня ціль.

— У Росії є одна достатньо успішна операція — узяття Лисичанська. Вони довго брали Сєвєродонецьк, там ішли важкі бої і було багато втрат для Росії. А Лисичанськ вони захопили швидко. Саме там, до речі, ми мали перший бій з ударним концентрованим угрупованням Росії, яке мало танки і решту техніки. А ми були легкою піхотою. І вони, на жаль, продавили нашу оборону, обійшовши Лисичанськ із півдня. Українська армія мусила евакуйовуватися. Зараз їхні лобові атаки Бахмута нічого не дають. Тому вони хочуть повторити фокус, який був із Лисичанськом: оточити Бахмут з різних боків і змусити українську армію відійти, щоб Путін рапортував, що ще одним квадратним кілометром вони наростили свою територію. Вони розуміють, що місто легше не брати, а обходити. І ми це розуміємо. Але те, що я бачу з географії, — дорога від Костянтинівки до Бахмута йде на висоті, ми її контролюємо, висоти йдуть в наш бік, і тому я не бачу тут можливості в росіян зробити такий фокус, як оточення Бахмута. Зараз я оцінюю це нереалістичним сценарієм.

Є ж дві армії, є їхні наміри і є наші наміри. Повірте, мотивація в українських солдат достатньо висока. І ми зараз більше підготовлені до війни з ними взимку, ніж це було 2014 року.

— Ви сказали про те, що росіяни кладуть горами своїх солдат. Я розумію, що про українські втрати ви ймовірно не можете говорити. Але як би ви описали ту ціну, якою нам доводиться утримувати цей напрямок?

— Така концентрація вогневих засобів і людей на такій вузькій ділянці фронту неминуче веде до збільшення жертв з обох боків. Очевидно, що наступаюча сторона несе набагато більше втрат. В української армії, яка обороняється, теж кількість утрат росте, на жаль. Не можна сказати, що є величезна кількість загиблих. Але є достатньо багато поранених — контузії і мінно-вибухові травми. Ситуація не дуже проста, тому що щосекунди до вас щось прилітає. І велика ймовірність, що осколочок кудись та й залетить. Тому втрати ростуть.

Але, повірте, з нашого боку немає жодного залишеного українського солдата ніде. З нашого боку немає тактики закидати м’ясом. Я служу в п’ятому штурмовому полку, і він заточений під атаку і штурмові дії. Але я не бачив жодного разу безглуздого наказу командира, який призвів би до купи тупих непотрібних жертв. Навіть коли були критичні ситуації, командир полку, чи його заступник, ішов перший і відступав крайній. Так набагато легше воювати, коли ти розумієш, що ти, будучи дрібненько цяточкою на полі бою, важливий для твого керівництва.

Треба вистояти. Зараз ми посилюємо свої фортифікаційні споруди, посилюємо оборонні засоби для того, щоб менше було втрат. Але, на жаль, їх є достатньо. Особливо поранених. Багато з них потім повернеться на поле бою, бо переважно це легкі контузії чи легкі травми.

— Наскільки складніше стало служити з настанням холодів?

— Нам було дуже складно служити, якби не українські волонтери. Росія ж як прийшла на цю війну? Порахувала свою кількість солдатиків, кількість нафтодоларів, кількість танчиків, і порахувала, що в України жодних шансів немає. Але вона не порахувала українців. Тобто це асиметрична війна — війна людей проти імперії. І так, може Українська держава не була готова забезпечити на зиму таку кількість людей. Але перед тим, як нас забезпечила українська армія, нас забезпечили волонтери. Може, якби не волонтери, нам би було дуже сутужно. Але ми маємо всі по декілька комплектів термобілизни, маємо генератори, окопні свічки. Тобто є все для комфортної зими.

А зима на Донбасі — пекельна річ. Я пригадую зиму 2014 року, де в степу величезні вітри і холодно. По відчуттях тут температура нижча, ніж на градуснику. Але українці хазяйновиті. Ми хоч і мобільні гранатометники — рухаємося по фронту, стріляємо з пікапів, приїжджаємо, десь зразу зникаємо, бо розуміємо, що для ворога є важливою ціллю. Але бувають випадки, коли ми мусимо затриматися десь на передку, десь підтримали передові позиції. І на попередній позиції ми все обладнали в бліндажах, зробили підлогу і спальні місця. Ми навіть в окопі викопали справжню баню, де температура перевищувала 100 градусів. Можливо, це в нас так у підрозділі, де достатньо сформовані люди. Але ми себе забезпечуємо всім, чим можна.

Ми навіть зараз працюємо над тим, щоб у нас була ще одна мобільна баня. Тобто нам волонтери привезуть будинок на колесах, де буде пралка, де можна буде помитися. Це важливо, щоб солдати виглядали нормально. Також попри те, що тут постійно щось вибухає і йдуть постійні бої, ми все одно намагаємося трошки згадувати про цивільне життя, щось робити, готувати їсти. Я час від часу викладаю те, що ми готуємо. Люди навіть ображаються: як ви так усе їсте? У нас немає можливості готувати за натівськими стандартами. Але нам дають достатньо багато продуктів, м’яса, курятини, всього, і ми собі готуємо. Я не пам’ятаю за тих п’ять місяців страви, яку ми не готували.

— Вистачає вам зброї?

— Я дивуюся, коли деякі солдати кажуть, що їм чогось не вистачає. На війні кожен підрозділ має мати те, що він має. Ми гранатометний взвод і забезпечені американськими гранатометами. Я їх називаю Марко-19, тому що вони в Америці називаються Mark-19. Ми маємо достатньо гранатометів і набоїв до них для того, щоб достатньо ефективно воювати.

Звичайно, що для солдата зброї ніколи багато не буває. Звичайно, нам хочеться більше і більше. Але мене інколи дивують плачі, що у піхотного підрозділу немає підводної атомної лодки чи авіаносця. Навіть знайомі піхотні підрозділи інколи пишуть, що в нас нічого немає, що вони спереду, і до ворога п’ятсот метрів. Ну насправді в першій лінії так і має бути, тому що міномет, артилерія і танки стоять трошки дальше.

Чого не вистачає? У росіян на цьому відтинку і далі є перевага в авіації. Кількість бомбових авіаційних ударів, які вони наносять, у рази більша, ніж нашої авіації. Це відчутно і це дошкуляє. Очевидно, у росіян істотна перевага в ракетному озброєнні, тому що постійно прилітають ракети. У росіян зберігається перевага в РСЗО — усяких там градах, смерчах і так далі. Також зберігається перевага в артилерії. Це ми відчуваємо і чуємо все. Тому, звичайно, якщо в нас за спиною буде більше високоточної зброї, більше всяких хаймарсів, більше гаубиць М-777, якщо з’являться якісь сучасні танки, було би легше.

Нам у передових підрозділах усього вистачає. Звичайно, хочеться більше боєкомплекту. Солдати — це як діти, яким хочеться більше постріляти. Інколи армія каже, що потрібно економити. Я вважаю теж, що так має бути. Тому що ми стріляємо з гранатомета, де одна граната коштує $50. За один раз я вистрілюю $1600. За день, в особливо інтенсивних боях, вистрілюю до 500 гранат. Тому що я навідник, маю честь тішитись і тиснути на ту кнопочку. Війна — це величезні гроші. Але на даному етапі жалітися немає чого.

Пригадую війну 2014 року. Тоді в нас не було ні хаймерсів, ні джевелінів. Якщо пригадати війну 100 років назад, коли крутянці билися, то на 10 солдатів могла бути одна рушниця. Зараз ми достатньо рівно маємо зброї, як вороги. У них більше, але в нас вона більш високоточна. У них більше солдат, але в нас більше вміння розпоряджатися зброєю.

Тому стратегічно в Росії шансів немає. Але чим більше зброї нададуть наші союзники, тим менше буде людських утрат і тим швидше це все завершимо. Єдина проблема, чи розуміють наші партнери, що цю війну не можна закінчити на державному кордоні Росії і України? Тому що Росія зірвалася з котушок і тільки розвал цієї імперії поставить крапку у війні. Бо найбільшою загрозою є те, що війни на території України і за країну достатньо часто оберталися на світові.

Тому я б не нехтував цим фактом. У світі існує думка, що Україні варто вийти чи то на лінію [кордонів] 24 лютого 2022 року, чи то на лінію 24 серпня 1991 року, і все зупиниться. Нічого не зупиниться. Поразка у війні для Росії рівнозначна смерті. Путін це розуміє і тому буде цю війну вести будь-якими засобами.

Треба готуватися, що це забіг на довгу дистанцію. Теж є великою проблемою, що в Україні всі очікували, що війна закінчиться чи то 9 травня, чи то влітку, чи то восени, чи то до нового року. Треба себе фізично підготувати, що це забіг чи марафон. А може, й ультрамарафон. І треба розрахувати сили. Бо зараз логічного закінчення немає. Росія не погоджується на існування будь-якої країни. Ми розуміємо, що її стратегічна мета — знищити Україну повністю. Причому знищити не тільки як державу, а підірвати її та зробити failed state, чи якось інакше. Знищити українську ідентичність. Путін і всі його пропагандисти прямо говорять, що ніякої української ідентичності немає. Тому його метою є повне знищення української ідентичності.

Нашою метою не є вибити всіх росіян чи завоювати їхню територію. Але ми розуміємо, що на цьому геополітичному просторі одночасно незалежна Україна й імперська Росія існувати не можуть. Тому місія України — знищити російську імперію як імперію.

На жаль, аби перемогти, Українська держава дуже недопрацьовує. На початку цієї війни Росія запропонувала, що веде війну під правом на самовизначення. Вона каже: «херсонська нація», «запорізька нація», «харківська нація», які вони вигадали, мають право на самовизначення. І під штиками автоматів і фейковими референдумами вона вже частину території України включила у свій склад. Я думаю, що ми повинні асиметрично сприйняти цю їхню дурну ініціативу і сказати, що чеченці, інгуші, дагестанці, тувинці, башкири й ерзянці мають право на незалежність. Україна має це задекларувати. Ми вже визнали таке право, наприклад, за Чечнею.

— Що вам дає сили триматися в умовах постійних обстрілів і втрат?

— Як би це дивно не звучало, війна для чоловіків — певна романтика. Для більшості чоловіків, які беруть участь у цій війні, це найбільша подія на все їхнє життя. І багато хто це розуміє. З іншого боку, ми не вибирали цього. Психологічно можна весь час нарікати, коли це закінчиться, що хочеться додому до жінки і дітей, до звичного комфорту. А можна по-інакшому себе налаштувати: що ми розуміємо, що це треба робити.

Триматися дає найбільше людська увага і підтримка. Найбільше підтримує, коли хтось приїжджає, діти щось присилають і про тебе не забувають. Бо насправді [непросто] сидіти довго під землею і вибухами, без світла, тепла і прісної води, по яку треба їздити під постійною загрозою. А людська увага тримає. У нас усе обвішано дитячими малюнками. Я ніколи не був ніяким хіпі чи панком, але в мене кругом висять усякі шнурочки й обереги. Діти пишуть із якоїсь там школи, що ви можете в це не вірити, але повісьте шнурочок на праву руку і ви будете живі. І це реально працює — солдати, як діти, у це вірять.

З іншого боку, треба не забувати, що ми козацька нація. І помилкою росіян було нагадувати нам, ким ми завжди були. Ми належимо цій землі. У п’ятому столітті до нашої ери скіфи вщент розбили величезне військо персів. На цій землі Святослав Завойовник нищив усі імперії навколо, козаки не боялися битися проти найбільших завойовників. От росіяни пробудили в нас те, що в нас жило всередині.

Росія пробудила в українців таке, що їм мало не видасться. Тому що всі їхні імперські завоювання були за рахунок українців. Проблема Росії в тому, що вони звикли всіх завоювати і всіх ставити на коліна. Тільки переважно вони це робили руками українців, українських козаків тощо.

Є частина солдатів, яким це вже дуже подобається, як би це дивно не звучало. Це теж буде проблема для Української держави, що відбувається покозачення частини громадян. І ми повернемося не такими, як поїхали. Ми не погодимося жити в країні, з якої ми «виїжджали». Я, коли читаю якісь новини про якогось корупціонера, про якесь Porsche, чи про ще щось, — це дуже обурює. Ми все-таки хочемо, щоб у той час, поки ми тут, Україна мінялася. Щоб ніхто не чекав, поки ми повернемося і будемо міняти країну, проводити реформи. Бо, повірте, той мільйон, який повернеться, не погодиться. Це у 2014 році [експрезиденту Петру] Порошенку вдалося частину добровольців посадити, частину купити, частині дати парламентські місця і таку синергію зруйнувати.

Зараз я відчуваю по атмосфері в армії, що ми не тільки хочемо перемогти Путіна, а хочемо повернутися і жити в нормальній комфортній країні. І за це ми теж б'ємося. Ми не б'ємося за те, щоб у Києві була корупція, щоб судді далі судили неправосудно. Це може викликати величезне внутрішнє протистояння. Дуже хотілося б, аби влада це розуміла і не займалася будівництвом «потьомкінських деревень».