Ейфорія того, хто вижив. Письменник-військовий Артем Чех про «точки нуль», «героїзм» і героїзм та звикання до смерті — відверта розмова з NV
Політика8 грудня 2025, 09:28
Особиста війна 40‑річного Артема Чеха з росіянами почалася в його 30, у 2015‑му, коли він, уже доволі досвідчений письменник, за власним бажанням приєднався до українського війська та потрапив у зону антитерористичної операції (АТО).
Трохи більше ніж через рік Чех закінчив службу, а у 2017‑му написав збірку документальних оповідань Точка нуль — про будні українського солдата в невідомій для нього реальності, а також про «непомітну» війну. Книжка здобула три літературні премії, а її автора навіть почали називати українським Гемінгуеєм, від чого той старанно відхрещувався.
Тоді оточення Чеха складали виключно цивільні люди, і письменник, за його власними спогадами, «поважав бійців, але зневажав армію як таку» і зрештою пообіцяв самому собі «ніколи знову не ступати в цю замулену ріку».
Проте обіцянки не дотримався — на самому початку великої війни Чех, що встиг на той момент випустити три нові книжки, знову вдягнув військову форму та взяв до рук зброю.
Письменник дотепер служить у ЗСУ, хоча вже на тиловій посаді, і продовжує писати. Причому останнім він займався навіть під час напружених боїв на сході.
Про глобальні та особисті «точки нуль», «героїзм» та героїзм, братерство на війні, ейфорію та звикання до смерті Чех поговорив з NV одного осіннього дня у Києві.
Редакція подає це інтерв'ю як монолог.
Про героїзм
«На цій війні я не зробив нічого героїчного. Я намагався вижити і врятувати своїх підлеглих та побратимів, але не був героєм.
Героїзм — це пожертвувати собою заради високої мети. Ти переступаєш свої страхи і робиш це заради мети.
Коли ти робиш все, щоб вижив ти і твій підрозділ, — це не героїзм, а необхідність. Зберегти життя, щоб вони не пропали задарма.
Якщо б мені треба було пожертвувати життям, але я знав, що наші війська прорвуть фланги й підуть вперед, — так, це героїзм.
Але іноді як солдат ти не знаєш, чому ти стоїш саме на цій ділянці фронту. Можливо, у командування є якісь плани і воно їх втілює. Але саме тут і зараз ти цього не розумієш. Так бувало часто, і під час виходу з Бахмуту [місто у північній частині Донеччини між Донецьком та Слов’янськом — Краматорськом, важкі бої за яке тривали із серпня 2022 року по травень 2023‑го], і в інших ситуаціях".
На війні та поза нею
«У 2015‑2016 роках я служив в АТО. Написав про це книжку Точка нуль. Під час тієї моєї служби я зрозумів, що це досвід, і мені, як письменнику, він потрібен. Звісно, я не задля цього йшов до війська. Мені було соромно перед суспільством, перед собою і дружиною. І знову ж таки, якого чорта вони до нас прийшли? Росіяни, звісно.
Коли я потрапив в армію, зрозумів, що мені треба всотувати увесь той досвід. Я ніколи не жив великою сім'єю. Сто людей. Рота. На одній позиції. Для мене це був досвід пізнання нових характерів і типажів. Пізнання і взаємодії з цими людьми.
Тоді я був впевнений, що здобуду цей досвід, відслужу свої 14 місяців, повернуся додому і більше ніколи не вдягну форму.
Для мене найважчим завжди було комусь підкорятися, бути підлеглим. Мене це душило, і я не міг спокійно жити, знаючи, що я чийсь підлеглий. Мабуть, тому я і письменник — я сам собі начальник.
Коли почалася велика війна, то зрозумів, що я все це бачив. Я вже знаю, як це відбувається, як працює. Але я навіть не підозрював, що вона колись буде настільки масштабною.
І тоді — у лютому 2022 року — я вперше пережив таку силу емоцій: страх перед невідомістю, а ще закоханість у людей".
Про хаос та армію
«Перші два дні повномасштабного вторгнення я був у Києві. Коли вдалося вивезти з міста сім'ю, мені потрібно було потрапити до Гайсина [містечко на південний схід від Вінниці], бо там була моя частина — 59‑та бригада. У разі таких ситуацій [воєнної загрози] я мав упродовж 24 годин прибути у свій підрозділ, а він розташовувався у Гайсині.
І я поїхав туди.
Дістався до Вінниці, переночував і на таксі поїхав до Гайсина. Там мене зустрів мій командир роти із фразою: «Журналіст, що ж тобі вдома не сидиться?».
Треба було оформлюватися, і ми прийшли у штаб бригади. Через споконвічні хаос і бюрократію мене відправили до мого військкомату за місцем реєстрації. Я кажу: «Мій військкомат у Києві». Мене прийняв гайсинський військкомат за кільки хвилин до закриття, щоправда, попросили прийти вранці.
Увечері сидимо в казармі з хлопцями, моїми колишніми побратимами ще по АТО, які вже отримали форму, зброю, й раптом лунає команда «Збираємося», і увесь мій батальйон вантажиться в автобуси і вирушає воювати на південь. Я ж, неоформлений, у цивільному одязі залишаюся один в порожній казармі.
У казармі нікого немає, і десь на першому поверсі сидить черговий офіцер. Я не розумію, що мені робити. На вулиці страшно й холодно. Йду на вокзал. Мені хтось каже: «Який вокзал, він не працює». Зранку зібрався повертатися в Київ і автостопом поїхав у Вінницю. Водій машини, яка мене підібрала, питає: «Ти військовий?» Я кажу: «Ще ні».
Ночую у Вінниці й потім їду в Київ. Це було 1 березня. Приходжу додому: порожня квартира. Думаю, треба щось з'їсти. Йду в магазин, знаходжу за 200 грн йогурт і чипси. Повертаюся додому, четверта дня, стою біля балкона і просто бачу, як у телевежу на Дорогожичах влучає ракета.
Мене такий розпач взяв від нерозуміння, куди поткнутися. Написав музиканту Андрію Хливнюку: чи можна до нього. Він відповів, що сам не знає, де, що і як.
Відбувався хаос.
Потім один знайомий каже: мовляв, у тебе ж є бойовий досвід? У нас тут ТрО, небагато людей, я поговорю, — може, тебе також спробуємо туди оформити.
Наступного дня я йду знайомитися з командиром роти. Він каже: «Є бойовий досвід?» Відповідаю: «Є». Він: «Точно?» Я: «Точно». Він: «Точно-точно?» Я показую йому військовий квиток. Він каже: тільки ми тебе не оформлюємо, бо один втік, але зброю залишив. Питаю: де розписатися за зброю? А він махнув: мовляв, потім розпишешся.
Я ходив днів п’ять зі зброєю під чесне слово. І потім нас завезли чергувати на телевежу.
Але я був радий, що знайшов підрозділ і командира. За місяць ми вже були злагодженим живим організмом, якому довіряли тримати кордон з Білоруссю і зачищати села після окупації росіян".
Про дихання фронту
«По суті зараз війна та сама, що й за часів першої служби у 2015 році, але інтенсивність інша. За 15 хвилин перебування в Бахмуті на наші позиції прилетіло більше, ніж за рік перебування під Попасною [місто у західній частині Луганщини поблизу адмінкордону з Донецькою областю, з 2014‑го опинилося в зоні бойових дій, було окуповане росіянами у травні 2022‑го] у 2015‑му. Я би навіть це не порівнював.
Початок АТО також був інтенсивним. І Іловайська трагедія [трагічні для ЗСУ бої біля міста Іловайськ на південний схід від Донецька у серпні 2014 року] для нас досі залишається великою трагедією. А в Україні зараз щодня трапляється те саме, що і в Іловайську.
Ми не знаємо точні цифри про поранених і загиблих. Але ми можемо їх рахувати і підозрювати, яка їхня кількість. Президент каже про певні цифри. Я не знаю, наскільки вони правдиві. Я не знаю, наскільки можна довіряти цим цифрам, але вони є.
Але я не маю відповіді на питання, чи має суспільство знати цю цифру. Знання про точну цифру загиблих нічого не змінить. Моя допитливість не настільки велика, щоб знати її. Ми розуміємо, що їх багато з нашого боку також. Ми бачимо, що відбувається з фронтом, що він хоч і статичний, але дихає.
А що таке дихання фронту? Це три посадки вперед, три посадки назад. А що таке три посадки? Це втрати, це великі втрати. Щоб узяти одну посадку, треба кинути роту [приблизно 100‑120 військових] чи навіть батальйон [400‑500 військових].
Про Бахмут, дощ та ейфорію
Наприкінці травня 2023 року ми з моїм відділенням з восьми людей з 241‑ї бригади ТрО виходили з Бахмуту. Коли ми туди заходили, ще певні наші підрозділи були в місті. Переважно 93‑тя бригада. Вони тоді тримали залишки Бахмуту, а наше завдання було прикривати їхній відхід.
Це була околиця міста. Нам сказали: треба окопатися. Ми зрозуміли, що це буде шлях в один кінець. Бо вийти звідси буде неможливо. Вихід з позицій був [лише на захід] через село Іванівське: це траса Бахмут — Костянтинівка, і вона повністю прострілюється. Коли ми заходили, там було декілька спалених автомобілів на цій дорозі. А коли виходили, їх були десятки.
На цій трасі і в самому Іванівському залишилося дуже багато наших бійців. І 93‑тя, яка виходила, теж не могла вийти. Усіх крили.
Найбезпечніше для нас було перебувати в окопі.
Чому нам пощастило і чому ми вижили?
Обстріли тривали безперервно. Над нами постійно літали російські дрони. Росіяни контролювали усі наші пересування, усе бачили не лише з дронів, а й з міських висоток. Ти виходиш із посадки, і тебе починають крити одразу всім чим тільки можна.
Для того щоб вийти живими, мало статися щось надзвичайне. Ми ж були у них як на долоні.
І тут почалася злива.
Прямо така злива, якої давно не було. Просто стіна дощу. Затулило все небо.
У нас уже був дозвіл на вихід. Ми чекали моменту. Тут починається грім і блискавка. Вода стіною. Ми просто вибігаємо. «Пташки» не літають, міномети мовчать, артилерія мовчить.
І ми поза видимістю.
Коли ми вийшли і пройшли найнебезпечніші відрізки села, злива закінчилася. Пішки ми подолали десь 7‑8 км за півтори години. Потім нас підхопили пікапи та відвезли на базу.
Під час перебування на таких позиціях доводиться прощатися з життям і думати, що це кінець. Шкода, що не все сказав, не зробив те, що мусив, не дописав роман. Я тоді писав Пісню відкритого шляху. У такі миті хочеться ще пожити.
Коли ти розумієш, що твої шанси пожити збільшуються, починається щось зароджуватися всередині. Спочатку не знаєш, що це, а потім даєш цьому оцінку — ейфорія. Така ейфорія: коли ми вийшли і зрозуміли, що вже на безпечній відстані і нас може зачепити лише якась дурна міна, ми почали кричати у хмарне небо якусь жахливу лайку. Потім затягнули гімн України. Обіймалися і плакали. Це було щось неймовірне.
Там ще поруч були якісь позиції хлопців. Вони питали, звідки ми. Ми казали: «Звідти» і показували на Бахмут. А ми не пили вже півтори доби воду, в нас закінчилися сигарети. Вони це все нам виносять. У нас сльози.
На війні є сильне братерство. Оскільки такі екстремальні ситуації не можуть не зближувати. Коли ви разом вмираєте і виживаєте, звісно, це прив’язує до людей. І після всього прожитого ти не можеш позбутися цих людей і просто викреслити їх зі свого життя.
Я не питав себе, за що це нам. Про це добре написав Тімоті Снайдер у книжці Криваві землі. У нас є великий споконвічний ворог — Росія. Вона має намір і силу забрати нас, вбити, замордувати й таке інше.
Це продовження історичних процесів. Це ж не так, щоб нічого не було, не було і от раптом сталося. Це було завжди".