Сухому закону в США — 100 років. Як ухвалення суперечливого документа допомогло американським гангстерам стати олігархами

Е нох Льюїс Джонсон, виходець з родини ірландських емігрантів, якого по-американськи називали Накі, був одним з найпомітніших політиків США першої половини XX століття. Він яскраво демонстрував принцип «для досягнення власних цілей всі засоби хороші».

Джонсон був авторитетом в істеблішменті, підприємництві та злочинному світі північно-східного узбережжя. І близько 30 років очолював Республіканську партію округу Атлантик у штаті Нью-Джерсі. Будучи спочатку шерифом округу, а потім його скарбником, він впливав на формування місцевого уряду, підтасовував результати виборів і організував систему рекету над будь-яким мало-мальськи помітним бізнесом штату. Через відкати Накі домагався державного фінансування будівельних проектів у регіоні.

Піднесенню Джонсона і йому подібних діячів сприяла 18-а поправка до конституції США, так званий сухий закон Ендрю Волстеда. Набувши чинності в 1920 році, він на 13 років забороняв виробництво і продаж спиртного в країні.

Держава не могла ефективно контролювати його дотримання. А багато ділків сколотили чималі статки на торгівлі алкоголем, обзавівшись бандами гангстерів і впливовими зв’язками в уряді. У той час у США не минало й дня без корупційних скандалів в міністерствах або кривавих розбірок між угрупованнями кримінальних авторитетів.

Віскі перетворив на владу і Накі Джонсон.

Віртуальний диктатор

Ц е був високого — 1,93 м — зросту чоловік з великими, потужними руками, гладко виголеним підборіддям і гучним голосом. Хто знав його особисто відзначали, що в постійній легкій усмішці Джонсона було щось диявольське. Але в той же час його добрі сірі очі привертали.

Накі вів спосіб життя розбещеного денді. Жив у рідному Атлантик-Сіті, знімаючи восьмий поверх найдорожчого готелю Ritz Carlton — в 1921 році тут проходив перший у США конкурс Міс Америка. Його часто бачили на прогулянці з тростиною по набережній. Завжди в новому костюмі, до лацкана піджака якого постійно була пришпилена свіжа гвоздика. Матовий синій Rolls-Roys Джонсона знали всі городяни. На ньому він роз'їжджав між своїми численними резиденціями, закочуючи там нескінченні вечірки із сотнями гостей. Безпеку на них забезпечувала місцева поліція, яку фактично утримував цей «господар міста».

Американські історики називають Джонсона віртуальним диктатором Атлантик-Сіті. «Живи сам і дай жити іншим», — часто повторював він. До Джонсона міг звернутися будь-хто, хто мав у себе в гардеробі більш-менш пристойний одяг, щоб його пропустила охорона Ritz, де Накі приймав відвідувачів. Гість міг попросити що завгодно — роботу або грошей на лікарню або на зимову куртку. Якось Джонсон сказав на прес-брифінгу: «Якщо ви мерзнете, просто попросіть у мене пальто. Нехай воно буде велике за розміром, зате ви не помрете від холоду».

Джонсон не хотів високо видиратися політичними щаблями. Зате на своєму місці тримався міцно — від нього залежали симпатії населення Нью-Джерсі. Він відкрито використовував на виборах підкуп виборців і адміністративний ресурс. Індичку «від Накі» на Різдво звично чекала кожна сім'я округу, а харчові пайки, роздані напередодні голосування від імені Джонсона електорату, всякий раз забезпечували перевагу тільки «його» кандидатам.

Коли під час президентської виборчої компанії 1920 року в Атлантік-Сіті з’явилися агітаційні плакати кандидата від Демократичної партії Джеймса Кокса, Джонсон звелів шерифу округу штрафувати кожного, хто їх розвішував, на $25. Хороший обід в недорогому ресторані тоді коштував не більше $1. Подіяло: на виборах переміг однопартієць Накі — республіканець Воррен Гардінг.

Не забував Джонсон і про облаштування свого штату і міста. У 1920 році він виграв, хоча й сумнівно, кілька державних будівельних тендерів. На новий автобан в Нью- Джерсі, наприклад, уряд дав $10 млн. Їх «освоював» Джонсон.

Справжнім символом спритного політика став Convention Hall (Палац зборів), відкритий в Атлантік-Сіті в 1929-м. Накі хотів створити для городян архітектурне диво: будівля не мала звичних колон для підтримування стелі, хоча площа споруди становила майже 28,5 тис. кв. м. На інженерні хитрощі пішло 12 млн т сталі і 42 тис. куб. м бетону. Обійшлося будівництво у $15 млн. Джонсон за хабарі отримав частину грошей на його зведення від уряду, решту брав з міської скарбниці. Для міста, в якому тоді мешкало трохи більше 65 тис. осіб, це була непідйомна сума.

Але Накі знав, де взяти гроші на все, включно з будівництвом і відкатами, — на нього працював сухий закон. Саме ця діяльність, яку політик не афішував, але й особливо не приховував, допомагала йому бути тим, ким він був.

Благо на зло

Д про початку XX століття населення США складали переважно переселенці-англосакси, а також нащадки африканських рабів. І ті й інші були протестантами і тому сповідували помірність у всьому. Популярний у Штатах віскі не провокував загрозливих за масштабами проявів пияцтва.

Але потім у країну хлинув потік емігрантів з Європи. Переважно бідняки без спеціальності, вони далеко не відразу могли знайти роботу в Новому Світі. Зате перед ними відчинили свої двері бари з місцевим дешевим віскі. За зростанням алкоголізму пішли вгору показники грабунків і вбивств. Коли лихо стало національним, влада згадала про антиалкогольну лігу, засновану юристом з Огайо Вейном Віллером.

Той разом з багатьма жіночими організаціями багато років вимагав ввести заборону на алкоголь у країні. Кілька штатів прийняли обмежувальні щодо алкоголю акти ще до Першої світової війни. В 1920-му з подачі конгресмена Ендрю Волстеда сухий закон запанував по всій країні — в Штатах прийняли 18-ту поправку до конституції, яка повністю забороняла виробництво і продаж 2,5°.

Однак американців нововведення обурило. Особливо ті небагаті верстви, які звикли пропустити чарку після роботи. Або ветерани, що повернулися з фронту Першої світової війни. Численні безробітні емігранти відразу зметикували, що на цьому можна добре заробити. Спиртне стали нелегально завозити із сусідніх Канади і Мексики, а також з Європи. До 1925 року Канада навіть офіційно збільшила імпорт віскі і бренді з Британських островів — все це транзтом йшло у Штати.

Поліція не могла впоратися з цим дев’ятим валом спиртного. Берегових патрульних служб не вистачало, дорожніх тоді просто не було. Та й зрплати у правоохоронців були невисокі. Шеф нью-йоркської поліції в середині 1920-х років зізнавався, що майже 70% його підлеглих отримували платню від бутлегерів, як називали торговців алкоголем.

Найактивнішими бутлегерами стали представники італійської, єврейської та ірландської діаспори: італійці Альфонсо Аль Капоне, Лакі Лучано, єврей Меєр Ланскі та ірландець — якраз Енох Джонсон.

За 13 років сухий Зкон щорічно приносив останньому по $500 тис. Це при тому, що Rolls-Royce Джонсона, найдорожчий на той час автомобіль у світі, коштував $14 тис. Будучи публічною персоною, Накі не соромився свого нелегального бізнесу, який складався не тільки з бутлегерства, але й з казино і будинків розпусти.

Історик Йон Блеквелл стверджує, що якось Джонсон у присутності журналістів, але не для друку, сказав: «У нас є віскі, вино, жінки, пісні й ігрові автомати. Я не буду заперечувати цього і не стану просити вибачення. Але якби люди не хотіли цього, воно не приносило б грошей. Той факт, що все це існує, означає, що все це дуже затребуване».

Якщо ви мерзнете, попросіть у мене пальто, — Енох Джонсон якось пояснив своїм землякам, що в разі необхідності вони можуть звертатися до нього за допомогою

Під кінець 1920-х виробники спиртного стали переходити один одному дорогу. Спокій Нью-Йорка, Чикаго, Атлантик-Сіті почали порушувати автоматні черги — розгорілася мафіозна війна. Дослідники того періоду історії США наводять розцінки на роботу громил, що ходили в той час: побиття — $2, два підбитих ока — $ 4, зламаний ніс і розбита щелепа — $10, відрив вуха — $15, зламана рука або нога — $19, куля в ногу — $25, ножова рана — $25, вбивство — $100, вбивство відомого бутлегера — від $10 тис. до $40 тис.

Щоб не перестріляти один одного, ганкстери Нью-Йорка і Чикаго об'єдналися і прийняли в свій клуб Накі. Так з’явилася сімка впливових бутлегерів. Свої збори вона проводила в Ritz Атлантик-Сіті, у Джонсона.

Тільки в 1941 році владі вдалося відправити господаря Нью-Джерсі за ґрати — як і раніше у випадку зі знаменитим Аль Капоне, Джонсона звинуватили у несплаті податків у розмірі $120 тис. Він отримав 10 років в’язниці, з яких відсидів менше половини. Термін скостили за те, що бутлегер здав кількох спільників і прийняв «жебрацьку присягу» — поклявся в суді, що бідний.

Звільнившись, Джонсон відійшов від справ. Він помер у 1968 році у віці 85 років. На той світ цей денді вирушив так, як жив, — у піджаку з червоною гвоздикою на лацкані.

Цей матеріал був опублікований у № 11 журналу НВ від 27 лютого 2015 року