Президент Європейської Ради Дональд Туск нещодавно спровокував жарку полеміку, заявивши, що для прихильників Брекзіту, «які виступають за нього без конкретного плану дій, відведено особливе місце в пеклі». Для розлючених брекзітерів ця заява уособлює бездушну позицію технократії Європейського союзу, що прописалася в Брюсселі. Прем'єр-міністр Великобританії Тереза Мей виступила з гідною відповіддю, засуджуючи Туска за його зауваження.
Але відповідь Мей навряд чи має значення. Вона вже продовжила відстрочку «найважливішого голосування» за угодою про вихід з ЄС, фактично підтвердивши, що до останнього буде залишатися без конкретного плану дій. За поточних темпів затримки і продовження термінів завершення Брекзіту цілком може тривати нескінченно.
«Жахлива образа» Туска полягала в озвучуванні банальної істини. Будь ви в Лондоні, Вашингтоні чи десь ще, ніколи не варто вступати в переговори без чітких цілей і розуміння того, як відповість інша сторона. Виходячи з цих міркувань, протягом усієї історії державні діячі, такі як Отто фон Бісмарк, розглядали дипломатію як шахову гру. Той же Бісмарк чудово розумів: недостатньо просто переміщати фігури – потрібно дивитися на кілька ходів уперед.
Що стосується богословських виразів в обвинуваченні Туска, то у випадку з політиками значною мірою секуляризованої Європи говорити про пекло цілком доречно. Зрештою, навіть багато християнських священнослужителів уже вийшли за межі віри у вічні пекельні муки після смерті. А англіканська церква відмовилася від ідеї чистилища ще в шістнадцятому столітті, в ході Реформації.
У класичній п'єсі Крістофера Марлоу «Доктор Фауст» (1592 р.) головний герой запитує Мефістофеля, чому той в його кабінеті, а не в пеклі. «А чи це не пекло, – відповідає Мефістофель, – і я не в ньому чи що?» Таким же ємним було і оригінальне уявлення атеїста Жан-Поля Сартра: «Пекло – це інші люди».
Те, що мається на увазі під «пеклом» в сучасному політичному контексті, відкрите для дискусій, принаймні, доти, доки не з'явиться Данте двадцять першого століття, щоб запропонувати нам всеосяжну есхатологію і нову карту Інферно. Наприклад, для колишнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт, яка захищала президентську кандидатуру Хіларі Клінтон, що провалилася, в 2016 році, пекло – це кінцевий пункт призначення для «жінок, які не допомагають одна одній». Не хотілося б думати, що Олбрайт пророкувала такі вогняні перспективи 42% жінок-виборців, які підтримали Трампа.
Брекзіт – саме такий шлях. Якщо пекло – це переконання, що вам не потрібні інші, а слід дбати лише про себе, тоді брекзітери вже в ньому опинилися. Ті, хто вірять тільки в себе, не бачать необхідності в переговорах, оскільки вважають, що інша сторона просто підкориться їхній волі.
Однак у міжнародних відносинах впевненість у тому, що хтось може регулювати всі питання в односторонньому порядку, створює пекло, в якому змушені жити інші. У цьому сенсі пекло – це те, що відбувається, коли люди піддаються спокусі самовизначення і «суверенітету», створюючи безперервний цикл напружених взаємин і руйнівного одностороннього підходу. Такий варіант пекла може існувати довго, оскільки кожна зі сторін має власну виборчу пам'ять і жадає покарати інших.
Хоча брекзітери і стверджують, що встановлення повного суверенітету відкриває нескінченні нові можливості, насправді воно обмежує вибір. Наприклад, ті, хто відмовляються від договорів, закликають інших чинити так само, тим самим все більше ускладнюючи можливість досягнення будь-яких домовленостей в принципі. А той, хто переконав себе, що може вільно обирати з нескінченної кількості нереалізованих можливостей, як правило, живе з постійним жалем про те, яким могло б бути його життя. Це пастка, розставлена гординею.
Таким чином, подібно до Тантала, що нескінченно намагається дотягнутися до плодів, що висять за межами його досяжності, Сполучене Королівство хоче укладати торговельні угоди, які суперечать його членству в ЄС. Залишилося розібратися, що це буде означати на практиці. Великобританія може прагнути до максимального процвітання, просуваючи дерегулювання настільки, наскільки це взагалі можливо. Проте, щоб вести прибуткову торгівлю з іншими країнами або ЄС, їй все одно доведеться відповідати їхнім нормативним стандартам щодо безпеки, якості і так далі. Більш того, за межами нормативно-правової бази ЄС знову проявлена свобода Британії також передбачає нові зобов'язання щодо введення нормативних актів, що захищають жителів Великобританії.
Таким чином, реальне питання полягає в тому, чи можлива така втеча в принципі. Якби Мей набралася хоробрості, вона б зробила таку заяву: «Брекзіт – жахлива помилка. Рішення було прийнято після кампанії брехні та зловмисного іноземного впливу, і очевидно, що його витрати набагато перевищать його вигоди. Тому мій уряд вирішив відмовитися від нього. Замість цього ми зобов'язуємось проводити відповідну роботу з ЄС над вирішенням британських проблем і підготовкою до непередбачуваного майбутнього».
Таке твердження, зрозуміло, неможливе, оскільки Мей вже розплатилася своїми попередніми рішеннями. Попереду на неї та Великобританію чекають тільки нові покарання. По-перше, на поверхню вийде похмура реальність на місцях і буде шокуюче контрастувати з тим, що могло б бути. Потім, хтось повинен буде понести за це відповідальність. Але пошук винних сам по собі є покаранням. Героїня Данте, перелюбниця Франческа да Ріміні, витрачає залишок вічності, безперервно покладаючи вину за свої діяння на всіх і вся, крім самої себе.
Брекзіт віщує схожу національну долю. Дебати у Вестмінстері та Уайтхоллі не виявляють ознак швидкого або нешвидкого завершення, і стає все більш очевидно: Брекзіт – це вічне прокляття.
Нове Bремя володіє ексклюзивним правом публікації колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена
Copyright: Project Syndicate, 2019.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени