— А чого ви прийшли? Чого вам не вистачає? От у нас, — звертається до мене чи то із запитанням, чи то з щирим нерозумінням правоохоронець, — стільки гарних самотніх хлопців у відділку.
Я стою біля узвозу, де щойно проходив Марш жінок. Участь у ньому взяли близько тисячі людей, як потім повідомили організаторки.
— А у вас є вісім годин, щоб про це поговорити? — запитує моя подруга-феміністка, із якою разом прийшли на мітинг.
Силовик з усмішкою хитає головою, мовби ні, і розчаровано додає, що якби не ми, у нього сьогодні був би вихідний.
І після цього — чому ж активісти та активістки взагалі виходять на демонстрації на підтримку своїх прав?
Увійти до місця збору не так просто — ланцюг силовиків міцно стримує священнослужителів (бо збираються учасники Маршу на Михайлівській площі - просто на них дивиться Михайлівський Золотоверхий монастир), радикалів та просто незадоволених руйнуванням так званих традиційних цінностей громадян. Треба доводити, що ти — без плакату та доволі гетеронормативної зовнішності - не будеш чинити ніякий ґвалт та створювати провокації. Прес-карта правоохоронців ніби заспокоює, і я потрапляю всередину.
Опиняюся біля представниць групи Антиберегиня, які скандують Жінка — це людина, а не матка і вагіна. Таким чином активістки виступають проти сексуального насильства та за введення в Україні Шведської моделі щодо секс-працівниць. Помічаю активістів та активісток зовсім різного віку — від дуже маленьких, яких привели батьки, до літніх — одна з них прийшла виступити проти домашнього насильства та зізнається, що багато жінок її віку знайомі з ним із власного досвіду.
Біля них — ще купа різних учасників та учасниць Маршу, які прийшли самостійно чи від організацій: жінки з коротким волоссям, чоловіки з довгим — червоним, синім, зеленим, різнокольоровим, представники ЛГБТ-спільноти та всі, хто не підпадає під формалізовані визначення, але знайшли у собі достатньо бажання відвідати акцію.
Не дарма назва Марш жінок позначена зірочкою — у ньому міг взяти участь будь-хто, хто приймає «багатоманітність жіночих досвідів, ідентичностей та соціалізації, що знаходиться на перетинах раси, класу, віку, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності тощо».
Кожен з цих людей прийшов сюди із різними цілями: хтось виступає за Шведську модель щодо секс-працівниць, хтось — проти усіх видів насильства, мізогінії, сексизму та об'єктивації, але у цілому — за солідарність і різноманіття, як зазначено на сторінці події.
Незважаючи на аполітичність акції, на марші присутня партія Зелених України. За їхніми словами, вони виступають за зелене світло для жінок у політику та трудовий стаж для домогосподарок. На марші присутні навіть відомі «антигендеристи» — подружжя Турчинових. Але поки тільки у вигляді плакату Дякую Турчиновим, що я феміністка. Звертаються ативістки й до Петра Порошенка із запитанням Як же право на безпеку, Петре?.
Крізь рукотворну стіну правоохоронців неможливо не побачити антимітинг і його учасників: радикальних Традицію і порядок, Катехон, Сестринство святої Ольги. Їхні вимоги — заборонити Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок, фемінізм, який, на їхню думку, вбиває жінку, іноземні організації, які несуть «філософію гендеризму» та аборти. І, звичайно, повернути патріархат.
— Ми будемо народжувати тих, хто буде виходити проти вас, — погрозливо доноситься з протилежної сторони разом із закликами читати Біблію. Кінець промови я вже не чую, її перекривають феміністичні вигуки, які проносяться вже розпочатою ходою: Свобода, рівність, жіноча солідарність, Квіти — клумбам, права — жінкам, Скажем ні патріархату, фемінізм — у кожну хату, Сексу — так, сексизму — ні.
Трохи згодом, десь у районі Майдану, у колоні у прямому й переносному значенні стає спекотно — правоохоронці скручують двох провокаторів, які ледве не розпочали бійку, та виводять їх з потоку. Поки не спостерігається жодної тіні, білява дівчина розстібає білу консервативну сорочку та оголює груди, напевне, на честь філософії free the nipple, та одразу привертає до себе підвищену увагу — навіть правоохоронці з обидвох боків не стримуються аби не поглянути.
Подалі у ході - близько колони посольства Канади — дівчинка років десяти своїм Women’s rights are human rights перекрикує основну колону. Загалом, акція достатньо багатомовна: деінде чути англійську, українську, російську та польську мови — активістки приїхали до Києва з Польщі, тому що у рідній країні акцій на підтримку жіночих прав не проводилося.
Колона уповільнює свій рух — учасників потроху починають повертати до станції метро Поштова площа. Я зупиняюся на узбіччі, аби скоординувати з колежанками подальші дії. Саме тоді й підходить правоохоронець, який заводить пісню про хлопців у відділку, нашу мотивацію брати участь у Марші та свій невдалий вихідний.
Наостанок питаю у нього про представленість жінок-поліцейських на заході. Він відповідає, що у ланцюгу немає жодної: А якщо хтось прорветься?
За розмовою у якийсь момент виявляю себе у натовпі кремезних чоловіків у формі, які починають шикуватися. Тікаю, бо стає складно дихати повітрям, наповненим аж такою порцією маскулінності. Через секунду все ж таки зустрічаю жінку у формі. Напис свідчить про причетність до Поліції діалогу, проте її досить гучні вигуки до колег навряд чи підпадають під це визначення.
Натовп повільно розсипається у різні боки — дехто за порадою організаторок спускається у метро, дехто розгублено озирається сторонами, все ще шукаючи друзів з якими прийшли. Я опиняюся біля зовсім звичайних чоловіка й жінки. Виділяють їх хіба схожі зачіски. У чоловіка — два хвостики, перев’язані рожевими резиночками, але трохи коротші, ніж у жінки. Як пізніше дізнаюся, зачіска — на підтримку права людей самостійно визначати свій ґендер.
Прямую на Контрактову і буквально за триста метрів натрапляю на свято жіночності, краси і весни, організоване штабом Сергія Тарути. З агітаційного намета вигукують щось про подарунки. Які саме, роздивитися не встигаю. Поспішаю до Сергія Олексійовича, аби запитати, як він ставиться до Міжнародного жіночого дня та ґендерної рівності в Україні.
— Важливо, щоб на політичному рівні ми зробили рівні умови і з точки зору оплати труда, тому що вона сьогодні, на жаль, відрізняється, і з точки зору того, щоб задіяти жінок більш активно в суспільстві, тому що жінка більш ефективна, ніж чоловік, — відповідає Тарута, дякує і прямує фотографуватися з жінкою у яскравому червоному пальті та її донькою, яка тримає квіточки та агітаційну брошуру з обличчям політика та написом З днем весни, чарівні жінки!.
Ще трохи згодом радію нагоді поставити ці ж запитання головному холостяку-кандидату у президенти країни Ігорю Шевченку — у розмові він вихваляється більш ніж тисячею заявок на участь у власному проекті із пошуку дружини. Аби мати можливість поспілкуватися, приймаю рожевий тюльпанчик та агітаційну листівку. Питаю про роль жінки.
— Жінка, напевне, якщо вона кохає чоловіка, їй повинно бути приємно приготувати йому їжу, попрати якісь там речі. А чоловік, зі свого боку, повинен робити все, щоб життя жінки було комфортніше, — купляти кращу квартиру, кращий дім або купувати кращі прилади, кращу пральну машину. Плюс, він повинен підвищувати комфорт життя жінки, наприклад, для того, щоб поїхати кудись відпочити, водити в ресторан і так далі. Тобто кожен має виконувати якусь свою функцію, яка, в принципі, є природньою, — наполягає Шевченко.
Після розмови Шевченко кличе моїх колежанок і намагається також вручити їм квіточки та агітлистівки. Вони ввічливо відмовляються. Тоді кандидат у президенти починає розмову про якихось російських феміністок. Останнє слово він бере пальцями у лапки.
Нарешті доходжу до Контрактової, де на бетонній огорожі бачу турботливо покладені червону гвоздику та білий тюльпан. Це нагадує мені пам’ятник патріархату. Не вагаюся та додаю до них квіточку, яку нещодавно вручив мені Шевченко. Тож, гори, патріархат.