У суспільстві розгорнулася дискусія щодо міжнародної практики виплати подібних бонусів. У мене є досвід роботи в банківській сфері на Волл-Стріт та лондонських фінансових інституціях, тому я знаю – там це справді норма.
Але там працюють люди, які заключають багатомільйонні та багатомільярдні контракти і дають своїй компанії надзвичайні прибутки. Пункт про бонуси у них ледве не в контракті прописаний. Оцінюючи українські реалії – а ми зараз перебуваємо в умовах перехідної економіки – слід відмітити кілька аспектів.
Насамперед політичний. Як засвідчив прем’єр-міністр, історія з Нафтогазом – це не надто добрий прецедент. Володимир Гройсман закликав не виплачувати ці бонуси. В одній із публікацій я прочитав, що така річ – цілком прийнятна, і заплатити у якості заохочення такий бонус менеджерам, які виграли багатомільярдний позов у Стокгольмі – це нормальна практика.
Та я все ж схиляюсь до іншого варіанту – враховуючи стан нашої економіки й те, що в нас колосальний розрив якщо не в зарплатах, то в так званих соціальних пакетах. Тобто коли одні чиновники можуть заробляти величезні суми, а інші, оперуючи мільярдами, живуть на хабарях. І також враховуючи те, що в нас відсутня система справедливості: людина, яка зловживає своїм службовим становищем, наносить державі збитки й не потрапляє за це за грати.
Питання не в національності чи досвіді, а в умовах
Я розумію, що це може бути як антидот. Мовляв, щоби чиновники не велися на хабарі, давайте запропонуємо їм високі зарплати. Та не в ситуації з Нафтогазом, який є монополістом.
У нас немає ринку газу як такого на відміну від Заходу. Більше того, коли там наступає фінансова скрута, бонуси теж у рази падають. А Україна нині переживає перехідний період: ринок монополізований, Антимонопольний комітет не працює, все фрагментарно поділено між олігархічними групами. Більше того, у регуляторах сидять представники тих же бізнес-груп, які, в свою чергу, зашиті в державні структури. Тож чи є сенс так демонстративно платити такі величезні бонуси людям, які керують державною компанією?
Насправді, багато українців на провідних посадах, приміром у банках, нині отримують високі зарплати. Йдеться про мільйони – і не в гривнях.
Ми також запрошуємо на роботу іноземців, яким платимо великі суми. Так було у випадку з Укрзалізницею. Та попри мільйонну зарплату новому власникові, економічно чи політично, не дали можливості впровадити західні стандарти в управління. А все тому, що нове керівництво не змогло впоратись з, умовно кажучи, «фактором братів Дубневичів». Тобто з тим, що деякі бізнес-групи мали монопольне право і втридорога надавали якісь послуги чи закупляли пальне для Укрзалізниці.
Виникає парадокс. Ми беремо західного управлінця, ставимо його на чолі компанії, просимо навести там порядок – але як тільки він починає діяти, то, виявляється, не може ні змінити постачальника, ні звільнити корумповане оточення, а заразом зіштовхується з тиском політично пов’язаних людей. Він приходить зі своїм розумінням західної економіки, думає, що в нас так, як у них. А виявляється, що в нас тут монополіст, там політичний партнер, а там кум-сват-брат.
Справа в тому, що в нас неможливо взяти окреме підприємство, цей маленький острівок у корумпованому морі, та перевести його на західні стандарти – з прозорими процедурами, тендерами, чесною конкуренцією та без корупційних схем.
У нас це все просто не працює. Як і в політиці: беремо людей на міністерські посади зі західними поглядами, а вони зіштовхуються з нашими реаліями – тими ж депутатами, українським розумінням коаліційного уряду. Ти приходиш, а тобі кажуть – заступника не чіпай, постачальника не міняй, того, хто попався на злодійстві, не звільняй. А звільниш – потрапиш у наші суди. Іншими словами, замість втілювати свій план реформ, нове керівництво потрапляє в ситуацію, де має на всі боки огризатись та зіштовхується з глухою, глибинною охороною системи, де всі одне одного знають. Навіть менеджмент про це знає – там іноземця сприймають як гастролера. Мовляв, ти тут посиди, а ми тебе пересидимо.
Тож люди відверто не витримують. А ми робимо з цього висновок, що Україну не можна довірити не українцям. Та питання не в національності чи досвіді, а в умовах.
Так, у Нафтогазі є насправді компетентні люди. Та треба збагнути, що не можна звести оазис чогось органічного, гарного і корисного в морі брудного та шкідливого. І зараз ми не можемо демонструвати таку вибіркову політику. Це неправильний сигнал.
Нафтогаз – монополіст. Там шалено складна структура управління власністю і проблеми зі закупівлями. І там є багато політичних угрупувань. Заохочувати треба. Та як на мене, було би благородніше, якби керівництво на знак вдячності взяло собі щось більш співставне, ніж формально один відсоток від контракту, який вони виграли.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени