Хоч би хто займав у цій системі будь-які місця, найголовніше серед них окупує, природно, Путін. Які б фактори не сприяли появі та закріпленню в нашому житті цієї системи, найголовнішу роль в її створенні зіграли люди, котрі безпосередньо призначали Путіна на різні посади у структурі державної влади Росії, які захищали його від нескінченних кримінальних переслідувань і просували його по бюрократичній драбині аж до самої її вершини. Саме ці особи і є безпосередніми батьками путінізму. Хто вони?
Анатолій Собчак. Головну роль на старті державної кар'єри Володимира Путіна зіграв Анатолій Собчак. Дмитро Ганцеров, вербувальник Путіна під час його студентства в ЛДУ, нагадав про те, що «Шутов був першим, хто став говорити, що Собчак – стукач КДБ». Про те, що Собчак – інформатор КДБ, казав майор КДБ Ю.Швець: «у 1990 році в Пітері опозиційний Лєнсовєт очолив інформатор КДБ Собчак, до якого приставили помічником кадрового чекіста Путіна. Тобто до влади в місті прийшов КДБ (а всі думали – опозиція)». Зі свого боку, Ганцеров не знаходив інших пояснень рішенням Собчака призначити Путіна своїм радником у травні 1990 р.: «повторюся, в разі, коли він узяв собі в помічники Путіна навесні 1990 року, інших розумних пояснень, окрім втручання КДБ, знайти складно».
Будучи головою Лєнсовєта, а потім мером Санкт-Петербурга, саме Собчак призначив Путіна на наступні посади: 1990 року – радник голови Лєнсовєта;
1991 року – голова Комітету із зовнішніх зв'язків (КВС) мерії Санкт-Петербурга;
– 1992 р. – віце-мер Санкт-Петербурга; 1994 р. – перший віце-мер Санкт-Петербурга.
Анатолій Чубайс, Петро Авен, Єгор Гайдар: 5 грудня 1991 р., менш ніж через місяць після свого призначення, на прохання свого друга Чубайса, віце-прем'єр російського уряду Єгор Гайдар підписав дозвіл міністру зовнішньоекономічних зв'язків Росії Петрові Авену надати право на видавання ліцензій на експорт нафти, нафтопродуктів, рідкоземельних металів, лісу (належало виключно МЗЕЗ) голові КВС мерії Санкт-Петербурга Володимиру Путіну.
Путін лише довів створену до нього систему до досконалості, багаторазово збільшивши масштаби репресій, агресій і чищень Коли трохи більше місяця тому, в січні 1992 року, депутати Лєнсовєта на чолі з Мариною Сальє і Ю.Гладковим почали розслідування путінської афери з продовольством, яке так і не надійшло в місто в обмін на експортовану сировину, саме заступництво Гайдара і Собчака врятувало Путіна від кримінального переслідування та звільнення із займаної посади. Тоді саме Авен передав права уповноваженого МЗЕЗ від співробітника власного міністерства А.Пахомова службовцю пітерської мерії В.Путіну, а Гайдар написав свою знамениту резолюцію: «В.В.Путіну – під особисту відповідальність» (...).
Анатолій Чубайс, Олексій Кудрін, Олексій Большаков, Павло Бородін:
Після поразки Собчака на виборах мера Санкт-Петербурга у червні 1996-го за запрошення Путіна на різні посади в Москву активно клопоталися, за різними джерелами, Чубайс, Кудрін і Большаков. Зрештою у серпні 1996 року його на роботу взяв у ролі свого заступника, який займається питаннями закордонної власності, керуючий справами президента Росії Павло Бородін.
Олексій Кудрін, Валентин Юмашев:
26 березня 1997 р. Путін був призначений заступником Керівника Адміністрації президента РФ, начальником Головного контрольного управління президента РФ. Рекомендацію Путіну дав Кудрін, призначення провів Юмашев.
Одного разу Кудрін розповів: «Коли в березні 1997-го йшов до Мінфіну першим заступником, мене запитали, кого я рекомендую на своє місце для контрольної роботи в адміністрації президента. Я відповів, що найкраще за все для цієї роботи підходить Володимир Путін».
Ця посада для Путіна виявилася ідеальною для того, щоб знищити результати роботи Контрольного управління під керівництвом Ю.Болдирєва з розслідування пітерських афер Путіна і Кудріна.
Валентин Юмашев, Тетна Дьяченко, Олеександр Волошин, Анатолій Чубайс, Борис Березовський, Роман Абрамович, Борис Єльцин: За погодженням із ближнім колом своїх радників Борис Єльцин призначив Путіна послідовно на такі посади: 1998-й – першим заступником керівника Адміністрації президента; липень 1998 року – директором ФСБ; березень 1999 року – секретарем Ради безпеки; серпень 1999 року – головою уряду; грудень 1999 року – виконувач обов'язків президента Росії.
Таким чином, безпосередніми батьками сьогоднішньої системи путінізму, що забезпечили своїми прямими діями (хоча і в різному ступені) прихід Путіна до вершини державної влади в Росії (а також врятували його від кримінальних переслідувань) є 13 таких осіб: Собчак, Чубайс, Гайдар, Авен, Кудрін, Большаков, Бородін, Юмашев, Дьяченко, Волошин, Березовський, Абрамович, Єльцин.
Путін не забув своїх благодійників і сторицею відплатив своїм спонсорам за надані йому раніше благодіяння. Він забезпечив у критичні для їхньої свободи моменти вивезення через кордон: Собчака (з Росії), Бородіна (в Росію). Він звільнив Інститут Є.Гайдара від усіх податків і державних платежів. Він передав Чубайсу державну корпорацію «Роснано» з практично необмеженим державним фінансуванням. Він призначив Кудріна на високі державні пости міністра фінансів, віце-прем'єра, голови Рахункової палати. Він надав Абрамовичу й Авену нечувані можливості для збагачення в результаті продажу за завищеною ціною належних їм активів у компаніях «Сибнефть» і «ТНК-БП» державним компаніям «Газпром» і «Роснефть».
Він посмертно забезпечив державне увічнення пам'яті Собчаку, Єльцину, Гайдару (...).
Справді такі особи, як Гайдар, Чубайс, Кудрін, Авен, традиційно називаються «радикальними лібералами», Собчак, Юмашев, Дьяченко, Волошин, Єльцин – «помірними лібералами», іноді навіть «демократами». Березовський і Абрамович хоча і проходять по категорії олігархів, але точно не за підкатегорією «православних олігархів». Виходить, що «ліберали» – як радикальні, так і помірні – свідомо чи несвідомо, але послідовно, протягом низки років, вели справу і врешті-решт привели його до того, щоб на чолі країни опинилися політичні сили, націлені на встановлення в ній авторитарного режиму.
А чи були сили, які протистояли цьому процесу?
Поряд з особами, що сприяли просуванню Путіна на державні сходи, що ведуть нагору, дійсно були громадяни, які з самого початку намагалися цьому протистояти. Серед них були: Галина Старовойтова, Марина Сальє, Юрій Гладков, Юрій Болдирєв, Олександр Бєляєв, Микола Андрущенко, Сергій Ковальов, Сергій Юшенко, Юрій Щекочихін, Анатолій Пахомов, Андрій Зиков, Артем Боровик.
На перший погляд, деяких людей із цього списку також можна назвати «лібералами» – поряд із представниками державних чиновників (Пахомов, Зиков) і журналістів (Боровик) безвідносно до їхньої ідеологічної прихильності. Але чи так це?
Що справді спільного та що відрізняє ці дві групи людей – батьків путінізму та його супротивників?
На перший, не дуже пильний, погляд, здається, що жодних істотних відмінностей немає – і та й інша група належать до інтелектуальної, навіть інтелігентної, очевидно, цивілізованої частини російського суспільства. Ще раз слід зазначити, що ні в тій, ні в іншій групах, здається, немає жодного представника, прихильного до будь-яких драматично архаїчних суспільних уявлень.
Чому ж вони так принципово розійшлися щодо питання, яке опинилося головним у суспільному розвитку країни? До того ж вони зійшлися у смертельному двобої тоді, коли її причини та наслідки геть не для всіх були ще зрозумілими? Що принципово розділяє ці дві групи освіченої частини російського суспільства?
Перше, що впадає в око, що у групі батьків путінізму (за винятком Єльцина і Собчака) немає жодної людини, яку коли-небудь обирали й успішно обирали депутатами національного або регіонального парламентів. Самі ж Єльцин і Собчак хоча й були обрані – відповідно до Верховної Ради і в Лєнсовєт – але потрапили туди під час процедур, які нагадували кооптацію, практично не мали конкурентного характеру, по суті справи гарантовано стверджували кожного з них у статусі своєрідних весільних генералів на постах керівників відповідно Верховної Ради Росії і Лєнсовєта.
На відміну від них усі представники другої групи громадян (за винятком чиновників і журналістів) дійсно пройшли процедури конкурентних виборів – або до Верховної Ради (Державної Думи) Росії, або в Лєнсовєт (Петрораду), або в обидва ці органи. Мабуть, процедура проходження по-справжньому конкурентних виборів до законодавчих органів влади накладає особливий відбиток на тих, хто проходить через неї успішно.
Таким чином, перше принципове розходження між двома зазначеними групами – батьками путінізму та його противниками – полягають у їхньому ставленні до демократії. Друга група брала участь у жорстких конкурентних виборах, розуміє, що означають демократичні процедури, загалом поважає їх і бореться за їхнє збереження. Це демократи. Представники ж першої групи ніколи не брали участі у по-справжньому чесних демократичних процедурах, не люблять їх, бояться в них брати участь, тому що підозрюють (очевидно, небезпідставно), що можуть у них і програти. Це антидемократи у безпосередньому сенсі цього слова.
Друга принципова відмінність між двома групами полягає у їхньому ставленні до права. Представники другої групи, здається, не потрапили у жоден серйозний скандал, який був би викликаний порушеннями з їхнього боку чинного законодавства. Це прихильники права. Представники ж першої групи стільки разів і в таких масштабах порушували законодавство, проти них було відкрито стільки кримінальних справ, що вони по праву повинні бути названі не просто його порушниками, тобто злочинцями, а й рецидивістами, причому злісними.
Третя принципова відмінність полягає у ставленні обох груп до превалюючої в суспільстві моралі. Непросто знайти приклади того, щоб представники другої групи були би втягнутими в будь-які негожі дії. Водночас батьки путінізму не раз демонстрували своє жахливе нехтування не тільки до права, але і до загальнолюдської моралі. Більш того, вони не соромилися пишатися своїми кримінальними й аморальними діями, як, наприклад, Анатолій Чубайс, який гордовито заявляв: «Ми зруйнували уявлення російського суспільства про справедливість». Іншими словами, обидві групи – це прихильники і руйнівники загальнолюдської моралі.
Внутрішній етичний кодекс представників другої групи визначив підтримку ними їхньої жорсткої дистанційованості від спецслужб і особисту неприйнятність для них будь-якої співпраці з органами. На відміну від них представники першої групи не тільки не бачили будь-якої перешкоди для своєї співпраці з КДБ/ФСБ, але і явно поспішали скористатися будь-якою можливістю прибуткової діяльності, спільної зі спецслужбами. Перші були і залишаються колаборантами, другі – стосуються відповідно до Руху Опору.
Ненависть до демократії, нехтування правом, ігнорування моралі, колабораціонізм із політичною поліцією дозволили представникам першої групи активно брати участь не просто в корупції – у безпрецедентному розкраданні державної власності, що стало для них «справою слави, доблесті та геройства». Саме ці стовпи склали основу путінізму як політичної, правової, моральної, економічної системи, скріпленої нерозривним союзом спецслужб, організованого криміналітету і сіслібів. Особисто з Путіним або ж без нього. Як видно по діяльності першої групи, основи путінізму як суспільної системи були закладені задовго до того, як Путін став президентом Росії. Він лише довів створену до нього систему до досконалості, багаторазово збільшивши масштаби репресій, агресій і розкрадань. Ця група людей – батьки путінізму (...).
Без Собчака та інших головних батьків путінізму – Гайдара, Чубайса, Авена, Кудріна, Юмашева, Дьяченко, Єльцина – Путін ніколи б не опанував так досконало мистецтвом придушення демократії та громадянського суспільства, порушення права – внутрішнього і міжнародного, презирства до загальнолюдської моралі, захоплення чужого всередині країни і за кордоном. Без справжніх батьків путінізму він ніколи б не став не тільки президентом Росії, але навіть і помічником голови Лєнсовєта (...).
І в сьогоднішніх спробах кадіння фіміаму справжнім батькам путінізму – Собчаку, Гайдару, Єльцину та іншим – ніхто не зацікавлений більше, аніж справжні бенефіціари цієї системи – практикуючі путіністи.
Позбавлення Росії від путінізму як суспільної системи почнеться не тоді, коли Путіна не буде у владі, а тоді, коли російські громадяни вирішать за необхідне звільнитися не тільки від спадщини особисто Путіна, але і від політичної, правової, моральної, економічної суспільної системи, закладеної реальними батьками путінізму і ретельно відшліфованої їхніми старанними учнями.
Текст опублікований з дозволу автора
Повну версію читайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового времени