Диво-країна

Роман Ващук, котрий п’ять років був послом Канади в Україні, а тепер повертається додому, дав прощальне інтерв’ю НВ, у якому поділився своїми спостереженнями щодо сучасних українців, а також назвав те, від чого отримував у країні свого відрядження найбільше задоволення, а від чого — розчарування*

Ольга Духніч

На початку листопада посол Канади в Україні Роман Ващук залишив Київ. Його від’їзду передувала п’ятирічна каденція, можливо, найважча за часів сучасної України, проте й найцікавіша, як вважає сам Ващук. А ще й остання для його дипломатичної кар’єри: одразу після завершення української місії він виходить на пенсію.

Канадський дипломат, що народився у сім’ї українських мігрантів, які виїхали в Канаду після Другої світової війни, наче й не втрачав зв’язку з історичною батьківщиною. У 70‑ті роки, коли вперше побував у тоді ще радянському Києві, він склав про країну власні враження, теплі, проте далекі від романтичних.

Десятиліття потому, попрацювавши у складі дипмісій Канади в Берлині та Бєлграді, він знову повернувся до Києва вже як очільник амбасади. Саме цей досвід дозволяє йому в розмові з НВ щиро, часом критично, проте з гарним почуттям гумору розповідати, як він прожив в Україні останні п’ять років.

У жовтні 2014‑го, коли я тільки приїхав відбувати каденцію в Києві, це була країна на межі між Іловайськом і Дебальцевим. Це була країна дуже емоційна, натхненна і напружена. Країна, де була можлива відкрита повномасштабна війна. Де економіка падала зі швидкістю 12% на рік. Де міжнародні фінансові ресурси вичерпувалися й потрібно було їх знаходити в авральному порядку.

Але тут, у Києві, відчувався дух солідарності й певної післяреволюційної ейфорії. Громадянське суспільство відігравало абсолютно надзвичайну роль. Воно фактично керувало багатьма процесами, якими в інших країнах займається держава.

Однак таке напруження не могло тривати вічно, бо після нього починається спад і певне розчарування. Але погляньте-но, тепер ви вже сперечаєтесь, чи достатній рівень економічного зростання на 2,5–3%? Ви маєте ситуацію, коли валюта є стабільною протягом більш ніж трьох років. А цього літа основний наголос був на тому, як українці мають собі дати раду із зростанням вартості своєї гривні. І хоч мало хто про це так говорить, але ви маєте практично заморожений конфлікт, хоча, на жаль, не на рівні тих військових і цивільних на Донбасі, котрі й далі щодня ризикують життям. Тож Україна тепер на шляху зростання, а після виборів ми бачимо поворот у суспільній думці до оптимізму.

Нині, перебуваючи в Україні, я бачу ці суспільні поділи: війна чи мир, боротьба до перемоги чи реванш, — які сьогодні бентежать суспільство. Мені здається, що чітко висловлене та прораховане українське бачення розв’язання конфлікту на Донбасі, де були б визначені побажання для цього регіону і червоні лінії, далі яких Україна не готова поступитися, сприяли б більшій суспільній єдності навколо цього питання. Такої концепції поки що повністю не видно, і це додає непевності й дозволяє нагнітати страхи.

Дуже люблю українську кухню ще й за те, що тут багато вишні. У Канаді вона так гарно не росте

Природним є після досвіду останніх п’яти з половиною років, щоб люди сумнівалися в тому, чи дійсно так легко досягти миру, як сьогодні обіцяють. Але без діалогу, без певного ризику остаточно розв’язати проблему чи хоч на кілька кроків просунутися вперед не вдасться. І для цього потрібно, щоби всередині України карти були покладені на стіл.

Мене часто питають, чи задоволений я зовнішньополітичним вектором України за нового президента. Знаєте, можна або спостерігати, або діяти. Наш канадський підхід був таким: одразу після виборів запросити президента на конференцію в Торонто на початку липня. Ми намагалися показати, що цей західний вектор, який був у програмі президента, є реальним і що його уособлює серед інших країн і Канада. Те, що було сказано президентом Зеленським у Торонто і як воно було сказано, було сприйнято дуже позитивно як міжнародними, так і канадськими учасниками тієї події.

Взагалі‑то я не заздрю будь-якому політику, який візьметься керувати Україною. Українська ідентичність модерна і побудована на бунтарстві з козацьких часів, за Шевченка й донині. Якщо ви подивитесь, скажімо, на девіз канадської Конституції Мир, лад та добре управління, то це точно не про традиційну українську ідентичність. І, з одного боку, це значить, що в людей є здатність зорганізуватися горизонтально, героїчно, на короткі соціальні революції, вибухи, трансформації. Але як потім це вибудувати у вертикальну структуру управління — на це відповіді немає.

Більшість українців вважають, що будь-хто, якщо вступає в ту вертикальну структуру, одразу стає зрадником своєї справи. Це, можливо, одна з причин, чому створити саме політичну партію революціонерів після Майдану було настільки складно.

Горизонталь влади з вертикаллю в Україні якось важко стикаються. Оскільки я сам вихований у країні, яка, на відміну навіть від наших південних сусідів, має історію еволюції, а не революції, я маю співчуття до людей, які хотіли братися за політику в Україні.

Канадський бізнес дійсно, на відміну від держави, менше інвестує в Україну. Але ситуація змінюється. Я вже бачу кілька помітних інвестицій. Запускається будівництво IT-парку у Львові. Канадська фірма Fairfax спочатку купила українську страхову компанію AXA, а тепер ще й Універсальну. Але, звісно, питання верховенства права, питання, чи твоя інвестиція буде і завтра твоєю інвестицією, залишаються дуже важливими для канадських інвесторів. Бо це є зрозумілим в бізнесовому житті. Тому потрібні подальші кроки, аби запевнити потенційних інвесторів: правил будуть дотримуватися і суди будуть їх впроваджувати в життя.

Я би також додав таке чутливе питання, як зелений тариф. Канадцям цікаво інвестувати у відновлювану енергетику. Але тут багато залежить від того, наскільки відкритим і зрозумілим буде врегулювання цього питання. Бо якщо роками обіцяти одне і раптом — ну, звиняйте, але в нас грошей немає на те, що ми наобіцяли, — це не сприяє довірі.

Україна змінює формат взаємодії з НАТО. Думка не подаватися на ПДЧ [план дій відносно членства в НАТО], а зайнятися реальним розвитком української армії згідно із стандартами НАТО мені здається слушною. Будьмо реалістами, можливість ПДЧ для України цього грудня є вкрай малою. І, я думаю, всі, хто працюють у цій сфері, націлені саме на такий прагматичний підхід, де збройні сили України стали б якнайподібнішими до сил НАТО. І коли пізніше постане питання про вступ до Альянсу України, яка вже має армію, що відповідає його вимогам, воно знайде позитивний відгук у всіх його членів.

Робота в минулих урядах представників української діаспори висвітлила особливості відносин між українцями та діаспорянами. Проте ця тенденція була помітна ще в 90‑ті роки. І вона, як і кожна тенденція, має свої позитивні та негативні сторони. Подивіться, які друзі ми були з Балтійськими державами. І які з Україною. В одному і в другому випадку були діаспори. Балтійські держави сприймали діаспорян із Канади як своїх. Більш своїх, ніж, скажімо, українців, білорусів чи росіян, із якими жили разом в одній країні.

В Україні тоді діаспору сприймали як людей екзотичних, менш своїх, ніж ті люди, які живуть поруч. З одного боку, для солідарності і єдності українського суспільства це очевидно було краще. Не було цього феномену, як у Балтійських країнах.

В Україну в 90‑ті приїжджало багато людей ще з післявоєнної еміграції, професіоналів, які мали бажання щось тут робити та змінювати. Але ставлення до них було таке: ви приїжджаєте, привезіть нам комп’ютери, а ми вам знайдемо якусь шафу — ви там можете читати папери і не заважати нам тут розподіляти майно чи керувати країною. Тоді як, скажімо, у Балтійських державах був інший досвід. Людину, яка була головним архітектором великого канадського муніципалітету, запросили стати головним архітектором Риги. Такого тут не було.

Коли ж після Майдану діаспоряни знову поїхали в Україну, то психологічна різниця стала ще помітнішою. Проте, я думаю, такі міністри, як Уляна Супрун, знайшли тут своїх фанатів, і зокрема серед рядових сімейних лікарів. Але для інших вона залишилась людиною до певної міри з іншої реальності.

На процес змін у країні також впливає певна психологічна роздвоєність українського суспільства. Воно одночасно хоче, щоб усе змінилося, але при цьому, щоб усе було так само. Приходить людина щось міняти, а їй — як ви смієте! Тут мій брат, сват, кум. Тому так важливо, щоб знайшлися політичні лідери, які зможуть цей клубок протиріч розв’язати та здобути підтримку якщо не більшості, то принаймні значної частини суспільства, і можна було йти вперед.

Залишаючи Україну, я маю приводи для задоволення, але й певні розчарування. Я щиро вітаю відкриття зони вільної торгівлі з ЄС. У двосторонніх відносинах України й Канади я пишаюся розбудовою наших військової і поліцейської місій. Також тими проектами, що працюють у сільському господарстві. Сімейні молочні ферми, зернові кооперативи — це все реальні складові відродження країни. Їх можна поїхати і помацати, понюхати і відчути.

Головне ж розчарування таке: майданні сили громадянського суспільства, всі ці активісти та інтелектуали так і не змогли між собою домовитися, щоб стати політичною силою, з якою б рахувалися. Можу вам сказати, що таких тепличних умов для того, щоб це сталося, які були створені для них міжнародними організаціями-партнерами, ще жодна група думаючих і діючих людей в Україні не мала. І я вважаю, що потрібно буде, аби вони самі себе спитали, чому ці всі можливості не були використані. Звісно, багато хто тепер опинився в різних середовищах і робить свою добру справу, але такої якоїсь спаяної об’єднаної сили, яка би певні ідеали і прагнення могла втілювати, так і не виникло.

Я ще розмірковую над тим, чим буду займатися в житті. Поки що йду у творчу відставку споглядати зимову канадську природу. Буду більше думати. В Україні треба було багато діяти, думати вдавалося менше. Хочу трохи впорядкувати це все в голові, перед тим як робити якісь наступні кроки чи вирішувати, чим займатися. Говорити про книгу зарано. Як людина, яка потрапила у Twitter і навчилася писати тексти спочатку на 140 знаків, а потім на 280, маю переключити запрограмований на таку коротку форму мозок, щоб продукувати щось довше.

* На прохання Романа Ващука інтерв’ю з ним публікується українською — мовою оригіналу