Вагончик на краю света

11 января, 17:20
3344
Этот материал сейчас доступен только на украинском языке

Наши знания о себе и других крайне условны. Война буквально в убийственный способ заставляет нас выйти из зоны комфорта и рассмотреть, кто живет рядом

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців

Інтерсіті рушає з київського вокзалу в морозну пітьму. Люди шарудять пакетами, повільно роздягаються, розімліваючи в довгоочікуваному теплі. Починають дзвонити близьким, знайомитись із сусідами-подорожніми, розмовляти — і для уважного вуха стають очевидними різниця у вимові, діалектизми, жаргонізми, відмінні пласти суржику, вкраплення іноземних слів й інші характерні деталі, які маркують мовлення географічно. Півгодини — і ти вже приблизно можеш уявити, хто у цьому салоні куди прямує. Потяг наскрізь прошиває половину величезної країни. По-вечірньому вайлуваті стюарди не одразу починають сканувати квитки і закінчують процедуру якраз тоді, коли за вікном пролітає вокзал Фастова. У імпровізованому скверику поміж колій, ледве вгадуючись у пітьмі, темніє нерухомий вагон.

Я хотіла би сказати, що люди, виняткові в моєму житті й досвіді, народилися порівну по обидва боки Збруча, але це буде неправдою. Практично всі ті, хто є для мене синонімом повітря, — з «Великої України». А ті кількоро, що таки походять з-за Збруча, все ж опинилися на Поділлі чи в Києві, і не так уже важливо, переїхали вони самі чи їхні предки. Натомість статистично найбільшу кількість неприємних чи відверто глузливих щодо мого свідомого українства речей я чула якраз від умовних “західняків”. Тут були й невіра в те, що патріотизм можливий у “скомунізованому краю” без предків-галичан, що можна отак просто взяти й бездоганно заговорити “їхньою мовою”, і вперті переконування у тому, що моя українська недосконала за замовчуванням, зросійщена за фактом походження, тож у ній обов’язково треба зробити мештами кожні черевики. Усі ці печерні формули виголошувалися тоном місіонера, який говорить із малописьменним тубільцем, навертаючи його у справжню віру і таким чином рятуючи безсмертну душу. Авжеж, це ж саме на західному березі Збруча стояли ті легендарні катапульти, що перекидали через річку пакунки з харчами в охоплені Голодомором землі. І ті корита з їжею для свиней, до яких допадалися, насилу перейшовши річку, звироднілі від голоду напівтрупи. І саме зі східного боку Збруча увірвалися, розтоптавши все українське, орчі орди з бойовими оліфантами. Тобто, звісно, радянські війська зі своїми танками у “Золотому вересні”.

Війна на Сході змусила багатьох вчитатися в історію Донбасу й побачити в ньому питомий український регіон

Це ніби виправдовувало “західну” зневагу до всього “східного”. В університетські часи, коли моє товариство перетворилося на доволі репрезентативну вибірку мешканців цілої України, натискання на больові точки бувало разюче неприємним. І я розраджувала себе, фантазуючи, що колись напишу футуристичну антиутопію: у ній харизматичний диктатор, захопивши владу в якійсь альтернативній Україні, у першій промові перед народом палко виголосить з трибуни: “А тепер ми засиплемо Збруч!” Потім я їхала залізничним маршрутом Вінниця-Київ чи Київ-Вінниця, бачила на вокзалі у Фастові зелений “петлюрівський” вагон і щоразу думала: ні, якщо їм вдалося накласти цей шов на живу рану, то й ми зможемо обійтися без радикальних змін ландшафту. І мені легшало.

Не скажу, що бодай колись стало байдуже, коли хтось учергове починав ломакувато розігрувати “збручанську” карту. Це щоразу болить, як недолікований зуб, але, на щастя, не має фатальних наслідків для організму. Просто трохи дзену приросло, і я вже можу поблажливо всміхатися на чужий бездумний трепет перед усім, що лежить трохи на захід. Припускаю також, що для відірваних від контексту “крайніх східняків” і ми всі в Центральній Україні виглядали так само, як найприкріші у моєму досвіді представники “західняків”. Коли почалася теперішня українсько-російська війна, ворожа пропаганда у черговому пароксизмі безуму призначила саме Вінницю кордоном західного світу. Кружляла чутка, що на тутешньому вокзалі в поїзди дальнього слідування, котрі їдуть із Росії, заходять молодики в “бандерівських уніформах”, неласкаво перевіряють документи, а тоді блискавично позбавляють громадян Росії усіх наявних у них грошей і коштовностей. Дикий Захід як він є. Це було дуже смішно. Потім смішно бути перестало. У Книзі пам’яті полеглих за Україну зазначено, що Вінницька область сьогодні — на четвертому місці за кількістю загиблих у цій війні. Із сусідів за Збручем її випереджає тільки Львівщина, де населення загалом більше на мільйон. Страшно мірятися такими цифрами, правда? І ось, згадавши про Книгу пам’яті, я нарешті дійшла до того, що нас по-справжньому об’єднує. Війна. Причому вже не вперше.

Потужний добровольчий рух, історії героїчної самопожертви, смерті й розчарування ідеалістів, жінки, що зрізують коси і йдуть самохотками на фронт або принаймні санітарками у криваві польові шпиталі, державці, що свідомо підставляються під колесо великої історії, готове їх розчавити, — усе це вже було в історії народу, який у ХХ столітті пережив дві великі війни і кілька локальних. Щоразу новими є масштаби стресу і водночас зворушення, які проймають людей у непростих життєвих обставинах, — часом ці явища стають настільки всеохопними, що їх не може вмістити крихке людське тіло. Це така раптово усвідомлена, потужна любов до життя й землі, на якій воно розгортається, наче завтра тобі має відібрати геть усі шість чуттів — і ти поспішаєш востаннє захланно насолодитися світом. І згадуєш, що ти у ньому не сам, і прагнеш надолужити роки розділення. Десь тут лежать і корені такої досконалої, такої світлої взаємодії на Майдані, дуже схожої на граничну взаємну ніжність; тут і витоки безпрецедентного волонтерського руху, який вражає і за роки після зародження. Але є й інший бік у цього процесу: якщо необережно зачепити тонкі матерії, з прошитої у заводських налаштуваннях голови готовності до іншування ближнього миттєво виростають стіни.

Коли на п’ятому році війни президент оголосив у низці областей воєнний стан, такі стіни пішли рости, як гриби. Візуалізувавши червоний пояс тривожних регіонів на мапі України на противагу світлим, спокійним, черговий боєць диванної сотні поквапився заявити, що після блокування гіпотетичного голосування на президентських виборах в областях із воєнним станом ці вибори можуть стати найадекватнішими в історії України. Читай — нарешті в розумово неповносправних відібрали право голосу. Ще хтось поспіхом перетворив цю ж мапу на потворну фотожабу, де “мирні” області клали на “воєнні” з прибором. Любителі солодко стурбуватися негайно ж солодко стурбувалися: діткам у тривожних регіонах не перепаде красивого Різдва, тому мешканці мирної зони зобов’язані негайно ввімкнути режим секретного Санти. Хоча за фактом не змінилося нічого: війна триває так, як і тривала вже кілька років, прикордонні області, як і раніше, є зонами посиленої уваги, діти звично чекають Різдва всередині країни, яка воює, а Вінниччина, миттєво записана доброзичливцями у неблагонадійні, далі відправляє бійців на захист східного кордону.

Наші знання про себе та інших вкрай умовні. Війна у цілком буквально вбивчий спосіб змушує нас вийти із зони комфорту й роздивитися, хто живе поруч. Тепер, після окупації Криму, ми знаємо про кримських татар значно більше, ніж вивчили за всі роки незалежності. Війна на Сході змусила багатьох вчитатися в історію Донбасу й побачити в ньому питомий український регіон, віддати який буде злочином. Сто років тому, під час урочистого проголошення Акту злуки, посол ЗУНР Лонгин Цегельський передав Винниченкові грамоту Національної Ради “Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною”. Над Дніпром і Південним Бугом — теж така Велика Східна Україна, це варто ще раз повторити вголос і усвідомити.

Так, ми справді страшенно велика країна з гігантським діапазоном досвідів: етнічних чисток і міжнаціональних шлюбів, партизанської боротьби й колаборації, дисидентства й співпраці з режимом, революцій і реакціонізму, пасіонарності й хутірської яловості. Ми однаково здатні відчайдушно співати гімн під палаючими Профспілками, виносити з дому останні гроші, щоби вдягнути і взути військо, дитинно, до сліз, радіти під стінами Софії під час Об’єднавчого собору. І — на дозвіллі розповідати черговому російськомовному українцеві, що от, мовляв, кримські татари й африканські студенти вивчили українську, а свої не здатні; при цьому в промові неодмінно бринітимуть залізні уберменшівські нотки, які принижуватимуть навіть тих, кого поставили в приклад. І — відмовляти людям у їхньому питомому праві на гендерне самовизначення. І — не хотіти розширювати світогляд, бо це дискомфортно, натомість не зрікатися покровительського тону.

До речі, я так ніколи й не бачила Збруча на власні очі, зблизька. Хіба, може, бачила, але не знала, що то саме він. Завжди уявляю його метафізичним кордоном, який уночі з боями переходять війська УНР, щоб далі піти в інтернування, що дорівнює темному вирію, з якого не повертаються. Це травма, яка має цілком конкретний географічний напрямок. Але ось назустріч їй пливе по Тисині кача. Дуже символічно, що горе цілої великої політичної нації змогла втілити пісня карпатської етнографічної групи зі складною історичною долею. Несподіваний новий досвід горя перетворюється на загальний символ віри, потім на злість, що спонукає до руху. Мале цементує велике, і з цього нарешті таки росте щось спільне.

У вагоні, що стоїть на вокзалі Фастова — чи Хвастова, в тогочасному написанні, — 1 грудня 1918 року було укладено Передвступний договір між УНР і ЗУНР про їхню згоду сполучити два окремі утворення у спільну державну одиницю. Тепер там музей із доволі аскетичною експозицією — трохи артефактів історичної доби, трохи газет, грошей і фото, стіл під величезною мапою України, портрет Петлюри над вікном. Влітку минулого року вагон-музей пограбували, розбивши вікно й залишивши криваві плями на шторах: винесли старовинні монети, козацький мідний кухоль, бронзовий дріб’язок, сторічний телефон — а решту просто зі злості пошкодили. І це теж історія про спільність досвідів, адже таке може статися будь-де в Україні, від офісу до приватної квартири. Але як здихатися набутої за час війни звички у всьому бачити знаки й символи?

І що нас усе-таки єднає? Часом думаю, що так багато, аж не втиснути це у слова. А часом – що буквально кілька речей і явищ. Шкаралупка займенника “ми”. Оця залізниця з її переважно брудними поїздами, стрибучим тривожним світлом на малих станціях і заспаними стрілочниками на переїздах, однаково набурмосеними від Сходу до Заходу і назад. Великий і загалом байдужий світ, що зминає нас у руці, як школяр сніжку, ущільнюючи нерішучу єдність, змушуючи тулитися ближче одне до одного. Книга пам’яті полеглих за Україну, де сучасну мапу залито чорним градієнтом, а кількість загиблих вписано в контур кожної області, без жодних розмежувань. Цифри змінюються щодня. І от у цьому великому світі, над цією вічною артерією залізниці, під час уже нової українсько-російської війни, стоїть зелений “петлюрівський” вагон Злуки, сторічної давності шов на живому тілі України. Нагадування про те, що кожна спроба єднання варта закладених у неї зусиль.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Стань автором

Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу:

nv-opinion@nv.ua

Выбор редакции

Travel

Вчера, 16:39

article_img
Бюджетно и без толп. Какие маленькие города в Украине стоит посетить
Страны

Сегодня, 13:46

article_img
Полускрытая правда. Сколько может быть священников-геев в католической церкви и чего они боятся
Страны

Вчера, 20:35

article_img
Ближе к звездам. Как будет выглядеть первый в мире космический отель за $790 тысяч в сутки