Украинцы бросили вызов Путину

Минулої неділі президентські вибори в Україні були спаплюжені та висміяні російською пропагандою, та вони все ж відображають вражаючий контраст з контрольованою політикою у Росії.

За дивним історичним збігом, останні важливі та навіть доленосні вибори, які бачила Росія, відбулись якраз рівно 30 років тому, коли Михайло Горбачов, охоплений бажанням модернізувати склеротичну державу, відкрив суперригідну радянську систему – щоб тільки застати її вщент зруйнованою навколо себе менш ніж за три роки потому. Його нинішній послідовник, російський президент Володимир Путін, забезпечив собі новий термін у Кремлі рік тому в ході маніпулятивного виборчого фарсу. Російські президентські вибори-2018 не порівняти з конкурентними та вільними від страху змаганнями, які Україна проводить попри війну, що перетворила частини Донецької та Луганської областей на насильницьку пустку. Якими би не були результати другого туру (запланованого на 21 квітня, і це буде боротьба переможця першого туру Володимира Зеленського проти нині діючого президента Петра Порошенка), український виклик автократичній та репресивній політичній системі в Росії є прямим і потужним.

Ефект цього виклику примножує той факт, що домінування Росії над тим, що вона вважає своєю «зоною впливу», пережило торік чотири інші невдачі. Першою була «оксамитова революція» у Вірменії весною 2018-го, яка скинула корупційний режим Сержа Саргсяна, неабияк переполохавши та розчарувавши Москву. Другою невдачею стало заснування в Україні заснування незалежної Православної церкви в грудні 2018-го, якій Вселенський патріарх Варфоломій видав Томос попри запеклий опір Московського патріархату.

Третьою стала невдача просунути проект «об’єднаної держави» з Білоруссю до рівня реальної політичної інтеграції за використання сильного економічного тиску, який вкотре відхиляє президент Олександр Лукашенко. І, нарешті, продумана відставка Нурсултана Назарбаєва з посади президента Казахстану – що водночас залишає йому ефективний контроль над політичними рішеннями країнами – нагадала росіянам, що правління Путіна обмежене в часі та не підлягає передачі через важкий тягар злочинів, скоєних під його контролем.

Путін заледве що може показати для компенсації цих невдач, за винятком недавньої домовленості, досягнутої легким шляхом, про розширення російської авіабази Кант у Киргизстані – об’єкт, який насправді не надто використовується військами повітряно-космічнох оборони РФ.

Прагнучи посилити контроль над політичним порядком денним, Путін відкрив нову низку серій відбіркового покарання на внутрішній арені, націлившись на колишнього міністра Михайла Абизова в розслідуванні корупції в рядах високопоставлених чиновників. Ще однією жертвою є Віктор Ішаєв, колишній губернатор Хабаровська та в минулому представник президента на Далекому Сході, якого переслідують, намагаючись придушити назріваюче незадоволення в цьому регіоні.

Знищуючи кожну тінь внутрішньорежимної опозиції, Кремль лише робить численні групи еліт настороженими, що тільки додає до їхніх переживань з приводу подальшого посилення санкцій США. Україна аж ніяк не взірець прозорої політики, та в порівнянні з безсоромною хижою корупцією путінських придворних виглядає невинною.

Розклад подій та особистостей українських виборів залишає Кремлю небагато входів для безпосереднього втручання. Один із кандидатів зі слабкими шансами, Юрій Бойко, здійснив візит до Москви в компанії Віктора Медведчука, старого знайомого Путіна. Та переговори Бойка в Росії щодо транзиту природного газу дали йому небагато нових прихильників в Україні. Путінські еліти точно би не воліли переобрання нинішнього українського президента Порошенка, та вони збиті з пантелику персоною Зеленського, коміка і телезірки, який з’явився кілька місяців тому як очевидний лідер виборчих перегонів.

Російські коментатори схильні применшувати значення заяв Зеленського про новий старт в українській політиці, та стейкхолдери путінського двору однаково бачать у ньому небезпечне втілення образи на старий політичний істеблішмент – тренд, який набирає потужності навіть більше в російському суспільстві, ніж в Україні. Можливо, найкращим результатом для Кремля був би хаос і вуличні протести, організовані одним чи кількома невезучими кандидатами після «викриття» виборчих фальсифікацій (з точки зору Москви, колишній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко ідеально підходить на цю роль). Тим не менш, фінансування подібного заворушення стало би неабияк провокативним, навіть за російськими стандартами.

Москві приносить деяку втіху той факт, що принаймні досі успішний демократичний перехід влади в Україні не приніс підвищення економічного зростання. До слова, у самій Росії період сильного росту в середині нульових також поступився місцем тривалій та неминучій стагнації. Чого Кремль прийняти не може – і не помічати чого не може також – так це того, що постмайданна Україна здійснила великий крок вперед до консолідації своєї державності та досягнення національної єдності, попри велике різноманіття внутрішніх позицій та вподобань.

Гнівне незадоволення української громадськості лицемірством правлячих еліт та його відмова толерувати корупцію, яка сформувала суть цих виборів, робить Україну ближчою до Європи – навіть більше, ніж будь-які мислимі домовленості з ЄС про асоціацію. Російська агресія продовжує становити серйозну небезпеку та бути тяжким тягарем для України, та їй не вдалось підштовхнути українське суспільство до сумнівів і роз’єднання: вона радше підштовхує частково розчленовану, та рішуче непереможну країну в західному напрямку, вздовж тяжкої дороги назустріч європейському майбутньому.

Україна продовжує бути пов’язаною з Росією через численні економічні, соціальні та культурні зв’язки, які деформували, але не цілковито розірвали у ході гіркого конфлікту. Ці зв’язки ще більше розтягуються завдяки будівництву демократії в Україні та одночасному відходу Росії до все більш глибокого та всеосяжного самодержавства.

Втім, російська траєкторія складніша, ніж здається правлячій клептократії: вона включає у себе куди глибші та важчі для фіксації зміни у сприйнятті, що відбуваються у багатьох стратах розчарованого та незадоволеного суспільства. Той простий факт, що українці мають свободу та багатоманітний вибір, аби визначати характер свого лідерства, деструктивно відлунює всередині путінської піраміди влади, попри всю її пропаганду самовихваляння та очорнення України. Відповідати жорсткішими внутрішніми репресіями може бути природним імпульсом для Кремля, та їх складно реалізувати через всеосяжну корупцію у державі. Вдавати байдужість – це ще одна природна позиція, але вона може раптово мутувати в істеричну надмірну реакцію.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікація повної версії тексту заборонена

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени