О силе человека со свойствами Родины
Для украинцев время после Майдана 2014 года, мыслится как эпоха с особыми признаками, одна из которых — разрушается чувство уверенности в реальностях всех без исключения поколений
Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
Що виразнішою є візія істини, точніше, потреба в ній, що всеохопнішою стає непевність, то інтенсивніше наростає відчуття здрібніння сили, а ще — хисткості того, що донедавна сприймалося як домівка буття. Безпричинна тривога заганяє у соцмережі, у віртуальне, у секулярні (бо вщент світські) молитви і медитації. Способом долати тривогу стають подорожі. Вони не осмислюються як втеча, але якраз втечею переважно є.
Джон Вільям Данн, авіатор і філософ-маргінал, на якого десятки разів покликався Борхес, вважав, що з появою літаків з’явилася нова релігія — «мандри». Мандруючи, людина проживає досвіди іншої культури, іншого способу життя, закоріненості в інший пейзаж, в інший просторово-часовий ритм, у звучання іншої мови. А тоді стається «повернення» — назад у власну культуру, спосіб життя, мову, ритм і пейзаж. Але Ольга Токарчук в романі «Бігуни» говорить про мандри-як-релігію, фіксуючи тепер уже безперервні подорожі як особливий і глобальний симптом існування людини на зламі історії. І людина, й історія доволі мало змінювалася впродовж двох тисячоліть, проте в епоху постправди і тотальності соцмереж людина й історія чи не вперше перестають бути собою.
Як і тисячі років тому, групи людей об'єднуються на підставі «спільної культури» — і «спільної культури» долання простору зокрема. У наші дні це «люди аеропортів», які подорожують між країнами і континентами, «люди вокзалів», які переміщаються між містами всередині країни (іноді - в найближчу сусідню), «люди приміського сполучення», які, властиво, майже не подорожують, і «люди віртуального простору», які в основному «споживають» чужі мандрівки або просто занурюються в інтернет аж до втрати відчуття своєї фізичної реальності.
«Спільна культура» долання простору визначає належність до одного з великих наративів історії - якщо прийняти, що різні великі групи освоюють різні метанаративи, і що при цьому окремі групи (чи й кожен зокрема) обирають для себе метанаративи через творення ідентичності. Відтак «історія», освоєна «людьми приміського сполучення», є назагал архаїчним конструктом, зрощенням підручника радянських часів із масовою культурою і фольклором та з медіапродуктом епохи постправди. Історичний світогляд листоноші чи продавця містить вкраплення «живої історії» та загальноосвітніх відомостей, та від історичного знання насправді далекий. А «люди віртуального простору», на відміну від «людей книги», історії радше не потребують.
Дорога звідкись кудись як форма проявлення культури в усі часи взаємодіяла з історією (від століть, коли подорож означала лише переселення народу, торгівлю чи війну, — і до наших днів) і споконвіку описувалися «історично»: як шукання істини, як відкриття, як паломництво і т. д. Розповіді про безприхисність вигнанців, перипетії життя авантюристів та шукачів пригод, героїчні поневіряння першовідкривачів, несповідимі шляхи проповідників у XX ст. доповнили кілька нових філософій мандрів, причому майже всі вони формувалися на зламах історії: після Першої світової війни, напередодні Другої світової, тоді - після неї, далі - в епоху сексуальної революції. В останні десятиліття в Європі та світі виокремилися нові групи людей, об'єднаних цінностями, для яких мандри виявилися вписаними насамперед у де-факто мартирології або інші подібні переліки: місця родинної пам’яті, місця масових злочинів, місця пам’яток природи на межі знищення, «місця сили» і так далі. Ці практики в Україні ще досі здаються запозиченими.
Стереотип зводиться до того, що «приручені козаки» та інші представники «нації хліборобів» мандрували лишень або до Америки, або на Сибір, і тільки в один кінець. Однак цей стереотип спростовують сотні фактів.
Насправді подорожі припинилися з настанням радянської влади і стали знову можливими після проголошення Незалежності в 1991 році. А подорожували колись багато. Пантелеймон Куліш, здається, кілька років життя провів у дорозі. Світ був надзвичайно великим і для «конезнавця» Антона Омельченка (його іменем названа бухта в Антарктиді).
В СРСР мандри не віталися, соціально прийнятним максимумом так званої «подорожі» була сімейна поїздка у санаторій. Тож Україна (у культуру якої досі недовписані і «мандрівний філософ» Сковорода, і Миклухо-Майклай та Пржевальський, Архипенко і Наталена Королева, і Волощук і Кантер) не пройшла через еволюцію наративів подорожі та втілену в такий спосіб матеріальну реальність майбутнього, хоч на початку XX ст. про мандри розповідали мало не всі. У листах столітньої давності - тисячі згадок про далекі поїздки, які часто мали цілком неутилітарну мету — «побачити світ». Якби хтось узявся дослідити присутність наших мандрівників, наприклад, на Всесвітніх виставках (ці свідчення доступні в десятках архівів світу), це дало б уявлення про певні світоглядні зрізи (мандри vs свобода, цінності, позитивні зміни), причому не одного суспільного прошарку, а різних, бо на ці виставки їздили не лише лікарі, інженери чи педагоги-новатори, як Христя Алчевська, а й селяни.
Мандри, подорожі були тоді, без перебільшення, одною з повсякденних практик. Відтак сукупний наратив про досвіди мандрів та відкриттів — Атлантида української ранньомодерної та модерної цивілізації - міг би повернути в сучасну українську культуру розуміння основ роботи з майбутнім. У першу чергу саме Homo viator (а не, умовно кажучи, Homo faber Ханни Арендт, — осілий освічений мешканець міста), дав найважливіші для становлення культури зразки мови самоопису (вибудувані через потребу зрозуміти Іншого) та привніс у повсякденне життя міст імпульс могутньої діяльності себетворення і самовизначення.
Зараз, коли розмова про українську ранньомодерну й модерну цивілізації актуальніша, ніж будь-коли до того, вкрай важливо зрозуміти, як змінюється розмова про подорож та ідентичність — на рівні суспільства — впродовж останніх десятиліть.
На початку 1990-х будь-яка поїздка за кордон була статусною (всередині відповідних груп). Зараз, коли далекі подорожі стали такими доступними, значущим маркером поступово стає не означений мандрівкою статус, а розповідь. Завдяки соцмережам можна багато зрозуміти про ці нові - інші - мандри і наративи повернення: як саме вони корелюють з реальністю, як побачене, пережите людиною зумовлює внутрішні зміни та перетворення на рівні соціуму.
У XXI ст. змінилася сама природа мандрів. Нині, коли вони стають всеохопними, «вічними», формується узалежнення від поїздок (за десять років деякі показники туризму як галузі зросли навіть не в десятки, а в сотні разів) і масово проявляються негативні аспекти: тривалі або занадто часті подорожі знесилюють, «знекорінюють» («забувається» питомий контекст, а побачене не освоюється як реальність), спричиняють втому, поглиблюють тривогу, змушують шукати тривкого, надійного, «сили» і «сильного», причому це навіть не усвідомлюється. У суспільному вимірі як «сила» сприймаються тоталітарні рухи, «чорно-білі» ідеології, «(само)впевнені лідери».
Знаючи природу втоми «знекорінення», легше зрозуміти, чому абсолютна більшість так радісно сприймає «промивання мізків», чому саме зараз так легко обвалилися деякі європейські демократії, чому глобальна медіа-пропозиція така популістська і водночас провладна.
Не тільки у фізично реалізованих поїздках, а й переміщаючись віртуальними світами або між власними профілями в різних соцмережах, чи й просто переміщаючись всередині соцмереж, сучасна — протеїчна — людина тою чи іншою мірою міняє свою ідентичність, безнастанно перетворюється. Міфічний Протей, здатний набувати якої завгодно подоби, а відтак уникати відповідальності, переставав перетворюватися лише закутий у ланцюги. Тільки будучи «зв’язаним», протеїчний «знекорінений» мандрівник чи «людина віртуального простору» зупиняється в одному зі своїх втілень, на бодай якоюсь мірою окресленій ідентичності - мімікруючи при цьому відповідно до середовища, яке (зовні) визначає внутрішнє уявлення про «я», самість.
Це свідчить про те, як змінився український соціум — і, ширше, як радикально змінилися параметри соціального в планетарному масштабі. Переворот світоглядів і повсякденних практик стався тоді, коли «сильні» (в очах «знекорінених») перестали бути незламними, дозволяючи собі певну протеїчність (і прагматичну безвідповідальність), коли почали навіть не просто мімікрувати, а переміщатися поміж безконечними ідентичностями, жодна з яких не є значущою, крім «ідентичності, яка забезпечує легітимність».
Слабкість інститутів влади і самоврядування без традиції публічного висловлювання і політичного жесту, недолугість комунікації між «закоріненими» і «знекоріненими» через всього лише 5 років після Майдану зумовили суспільний запит на «трошки хаосу» та «лагідну і надійну авторитарну владу» в етичному вакуумі, де нема місця ні тривозі, ні сумнівам. Протеїчність і мімікрування генералізуються суцільним зеленсько-зеленим тлом, що фактично є хромакеєм, як слушно зауважив Андрій Іздрик.
Усяка мімікрія, а надто в культурі, — функціональна. Усяка мімікрія керується до стійкішої ідентичності. Різні ідентичності протеїчної людини передбачають різні режими сприйняття, різні рівні ототожнення і «занурення», в тому числі «занурення у фікцію» чи ототожнення з нею. Протеїчна людина епохи соцмереж — «людина без властивостей»: вона дезорієнтована, знесилена мандрами, ковзанням між ідентичностями, тривогою; на її свідомості паразитують технології гібридної війни; вона обтяжена тим, що не встигла змінитися, і тепер ностальгує за своїм «закоріненням», перебуваючи у непевній, бо занадто новій та динамічній реальності теперішнього часу. «Основна риса культури — те, що людина відчуває безмежну недовіру до іншої людини, яка живе за межами її власного кола», — писав Роберт Музіль майже рівно сто років тому, а здається, що вже.
Для українців життя після Майдану 2014 року сповнене непевності та насилля. Не тільки тому, що тоді почалася війна, в якій вбивають не тіла, а мізки. Властивості насилля має самовимушена ностальгія за «закоріненням». Слабкі, «знекорінені», є силою сильних, саме в цьому і полягає сила слабких. Але сила «знекорінених» є слабкістю сильних.
На щастя, ми ще досі живемо всередині незавершеного проекту Просвітництва. Ми ще можемо заново навчитися мандрувати «вкорінено» — як Homo viator із властивостями своєї вітчизни.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
