Украина как полюс еврооптимизма

Що не кажіть, а нинішня українська влада інтегрована у західний світ на порядок більше, ніж усі її попередники. У момент зародження системної інституційної кризи ЄС наш президент з генпрокурором опинилися у Брюсселі, прем’єр-міністр – у Берліні, а екс-прем’єр – у Вашингтоні. За океаном перед тим по черзі побували й Гройсман із Ложкіним.

Поки українці мляво насолоджувалися вихідними і потерпали від спеки, Британію і керівництво ЄС несамовито ковбасило. Ще толком не розуміючи, якими будуть наслідки, європолітикум інстинктивно розпочав пошук винних. Винний у тому, що взагалі погодився проводити такий референдум, Девід Кемерон заявив про плани піти у відставку.

Але при цьому не дав відповіді на питання “Що робити?”. І головне – як? І хто візьме на себе відповідальність повести Великобританію на вихід? Кемерон поставив ситуацію “на паузу” до осені, що викликало незадоволення Брюсселя, Парижа і Берліна, які відреагували на це з певним злорадством та непідробним нетерпінням: чим швидше це відбудеться – тим краще буде для всіх.

Але проблема виявилася не такою простою, план “Б” Брюсселя не можливо виконати без доброї волі Лондона. А там якраз вакуум влади. І волі. І лідерства. Навіть лідери кампанії за вихід з ЄС не наполягають на негайному початку офіційних переговорів за статтею 50 Лісабонського договору.

Понеділок і вівторок минули у політичних консультаціях країн-членів та дебатах євродепутатів. Ухваленою резолюцією Європарламент просить Великобританію зробити перший крок, що лише підкреслює його безсилість. І передає атмосферу загальної розгубленості й тривоги за майбутнє.

Але у чому не відмовиш Британії – так це у тому, що вона розбудила Європу, хоч і ненавмисне. І привернула до себе увагу всього світу.

У Києві також були “глибоко стурбовані” цим стрес-тестом європейського проекту. Бо ж євроінтеграція у нас офіційно проголошена національною стратегією, а тут таке – ціль може зникнути з радарів. Тож з понеділка президент і прем’єр кинулися на Захід – виясняти, що там збираються робити і чи не забули за своїми внутрішніми клопотами про Україну. Європейські візаві заспокоювали українців: вихід буде знайдено, антиросійські санкції будуть продовжені, а безвізовий режим для України обов’язково запровадять. Згодом...

Правда і те, що Євросоюз (не тільки євробюрократи, але й політичні лідери) переживає моменти слабкості. І суто психологічно для України це хороша нагода нагадати про себе. Нагадати тактовно і в позитивному контексті. Не як про проблему, а як про можливість, якщо не вирішити проблему, то принаймні дещо від неї відволіктись. Бо коли не знаєш, що робити – роби, що мусиш і будь як буде. А ЄС мусить продовжити санкції, надати безвізовий режим і морально підтримати українську жертовність у війні з Росією.

Після Брекзіту в Європі з’явився географічний “полюс європесимізму”, тож чому б нам не запропонувати себе у якості “полюса єврооптимізму”? Причому усім, і Варшаві, і Берліну, і Брюсселю, і... Лондону. Нереалістично? Бракує ресурсів? Можливо, але погратися можна. Щоб привернути увагу до себе, бо ж увага сьогодні – головний ресурс.

Отож, що у сухому залишку закордонних візитів?

Луценко підписав угоду з Євроюстом. Гройсман особисто знайомився із Меркель, президентом Гауком, міністром фінансів Шойбле, міністром економіки Мюллером. Причому останній заявив: “Найбільшим європейським проектом в економічній сфері на наступні 10 років має стати співробітництво ФРН та ЄС з Україною. Ми повністю погоджуємося і підписуємося під вашою урядовою програмою".

Ну, а президент Порошенко після обнадійливого “мінісаміту” Україна-ЄС очікує рішення щодо продовження антиросійських санкцій (особливо від прем’єра Італії Ренці), а також незатягування внутрішніх процедур щодо безвізу (особливо від Європарламенту).