Тысячелетняя ошибка Украины

Історія України багата на помилки. Здавалося б, український політикум мав би засвоїти цей урок. Його суть в наступному: кожна держава покладається на себе у вирішенні свої внутрішньо- і зовнішньополітичних справ. Це – запорука престижу держави та її внутрішнього розвитку.

Однак, цього не скажеш про Україну!

Українські публіцисти здавна відзначали цю проблему. Проте першим підмітив її у 20-х роках минулого століття Василь Кучабський, один із засновників українського консерватизму. Саме у цьому він бачив причину програш всіх проектів встановлення власної державності

Історія свідчить на користь цього висновку. Саме через це закрився проект “Військо Запорозьке” у 16 ст. Богдан Хмельницький, на жаль, не мав довготермінової стратегії. Коли перші завдання були виконані, українська еліта розгубилася. Єдине, що вони вміли – воювати. Тому країна шукала не союзників, а покровителів в особі то Москви, то Оттоманської імперії, а дехто і в особі Польщі.

Отримавши другий шанс у 1917-1919 рр. українська еліта знову вляпалася. На цей раз замість того, щоб активно будувати державу, Українська центральна рада очікувала на милість Петербурга, який, як вона сподівалася, забере Україну в уже “демократичну” Російську федерацію народів. Але коли вони схаменулися – було вже пізно. У цей же ж період різнилися зовнішньополітичні погляди західноукраїнських та східноукраїнських лідерів. Галичани бачили ворога в особі Польщі, тоді як для наддніпрянців Варшава могла стати стратегічним партнером.

Чи не повторюється сьогодні ця ситуація? З одного боку, українська нація подорослішала, а національна ідея більш-менш викрасталізувалася. З іншого боку, і це більш відповідає істині, влада йде второваними стежками. Замість того, щоб прийняти виважені рішення і розібратися з тим які реформи потрібні для держави, врешті-решт накласти санкції на агресора – ми нічого з цього не робимо, а просимо зробити інших. Ми очікуємо рекомендації від Заходу і міжнародних організацій. А де наша національна політика і стратегія розвитку, якою потрібно йти, а не симулювати процес? Та й це ще не кінець: отримавши поради - ми їх відкидаємо і робимо по-своєму (що завжди гірше). Але це вже ноу-хау сучасної української влади, яку в першу чергу цікавлять власні меркантильні інтереси, а не загальнонаціональна стратегія розвитку.

Саме ця вада вбивала українську державність попередні два рази. У 20 ст. 30-мільйонний український народ не спромігся завоювати незалежність, хоча це зробили до того часу недержавні чехи, угорці та болгари. Вони не очікували на сторонню допомогу, а робили все самотужки