Стрельба в линзах, Сталлоне и 16 км в бронежилете

(предыдущие дни читайте здесь)

День двадцять сьомий

Вчорашня історія. У нас дефіцит тумбочок. Треба багато. Буває, що одна на п'ятьох. У кого які ідеї? Де взяти штук 70 тумбочок? Або ще краще – тумбочки, насправді, абсолютно незручна штука. У кого є які ідеї, чим їх можна замінити?

Сон. Підйом о 4:30. сьогодні мені снився автомат без мушки. Що б це значило? Збираємось на потяг на полігон. Надягаю контактні лінзи. Хочу подивитись, як вони себе проявлять у польових умовах з пилюкою і піском.

Приїхали на місце. До нас прибув інструктор Сергій. Майстер спорту зі стрільби (я не пам'ятаю всіх його регалій, тому щось міг забути). Трохи про нього: цитує Подерв'янського; каже, що єдиним ідіотом, який бігає з пальцем на спусковому гачку, є Сталоне. Всіх інших зірок Голівуду навчили, що так не можна.

Пристрілювали зброю. Довго. Разів 5 стріляли, аналізували, куди вцілюємо, прикручували мушку. Туди-назад, туди-назад. Поки не попали туди і так, як треба.

Було повно різних вправ. Разом ми займались з 9-ї до 16-ї. Наприклад, вправа: 8 куль. Треба на швидкість поцілити стоячи в район грудей мішені. На час. 9,5 - час моєї стрільби. Поцілив.

Це була дуже корисна стрільба. Ми розбирали практично кожен постріл. Інструктор пояснював, чому, наприклад, одна куля пройшла вище і правіше від двох інших. Він ставив стійку і всі потім стріляли краще. Це дуже круто.

Повні берці піску. Пробував сьогодні наколінники і налокітники. Наколінники - ок. Лише тре звикнути. Налокітники зняв взагалі на другій вправі. Тільки заважають.

16:00 - кінець стрільб. 16:47 - поїли там же, в лісі. Відпочиваємо. О 17-й вирушаємо в казарми. 16 км. Пішки. Пішки! Ви собі навіть не уявляєте, як це - викладаєшся по повній весь день, щоб потім лягти і відпочити. А потім ти чуєш "ми йдемо пішки в казарми". Нагадаю, підйом сьогодні був о 4:30. Лежу зараз в лісі, ноги вище голови. Це блаженство.

Вирушили в казарми на 10 хвилин раніше. Йдемо. Дехто в броніках. Періодично міняємось. А дехто не міняється. Так всю дорогу в броніках і йшли (це не про мене, приховувати не буду). У роті так пересихає, що важко рухати язиком.

Десь о 18:50 згадую, що у мене в наплічнику є смоктальна цукерка. Ура! Кидаю її в рот, щоб виділилась слина. Не виділяється. Не виділяється. Все рівно не виділяється. Хвилини три йшов отак і дряпав смокталкою щоки з середини, коли нарешті прорвало. Полегшення. Далі йти було легше.

О 19:11 дійшли до КПП. Зупинились. Дочекались хвоста. Вишикувались. «- Слава Україні!» «- Героям слава!». На весь голос. Бо я радів, що дійшов. 16 км після того, як весь день пропрацювали зі стрільбами.

Лінзи - нормально на полігоні. Нічого не запилюжилось чи щось таке. Добре себе проявили. Завтра знову в них піду.

Текст публикуется с разрешения автора.

Продолжение дневника Майкла Щура будет опубликовано в разделе «Мнения». Следите за обновлениями

Оригинал