Семь мифов и правда о безопасности

Нещодавній звіт всесвітньовідомого think tank RAND під назвою «Занепад правди» стверджує, що якщо ми не можемо досягнути консенсусу щодо базових речей, довіра занепадає. Без довіри – стійка демократія неможлива.

Довіра є тоді, коли громадяни не чекають агресії один від одного, несправедливості від судді, зла від того, хто захищає закон, підстави від партнера по бізнесу, зради солдата на передовій, дій лідера країни в інтересах себе, а не суспільного інтересу.

Довіра у суспільстві також базується на правді як на спільному усвідомленні істини: що є добре, а що є зле, хто друг, а хто ворог. Довіра у світі міцніє від спільності намірів. Не може бути довіри між країнами, в одної з яких намір – будувати, а в іншої – руйнувати.

Ось основні міфи, якими оперували українські і міжнародні експерти на Київському безпековому форумі, і правди, які їм відповідають.

В Україні – демократія і свобода слова. Українські експерти і міжнародні партнери у кожному другому виступі вітають нас зі святом демократії. Правда полягає у тому, що усі світові демократії переживають кризу, а українська демократія є надзвичайно крихкою.

Тімоті Снайдер у «Дорозі до несвободи» говорить, що демократія «з’їдає сама себе». Демократії легко атакувати, апелюючи до їхніх атрибутів, таких як свобода слова. Так, речниця російського МЗС Марія Захарова захищає свободу слова Russia Today на платформі ООН у Женеві, в той час, як Росія “зомбує” власних і чужих громадян, доводячи їх до відчуття безпорадності і сумнівів у цінності демократії.

Як блискуче описала Оксана Забужко: «Війни 21 сторіччя – це не бомбардування міст, це бомбардування мізків. Сучасні технології дозволяють сучасним диктаторам значно дешевшим коштом завойовувати, підкоряти країни і перетворювати демократії, як нові, так і старі, на симулякри, методом виїдання зсередини їхніх смислів».

Для безпеки будь-якого демократичного суспільства – необхідна справжня свобода слова. Арсеній Яценюк наголошував, що свобода слова «це не свобода Russia Today. Свобода слова – це не брехня Росії. Cвобода слова – це можливість чути правду». Це все так. Як і те, що в Україні є лише ілюзія свободи слова. Справжньої свободи слова в Україні немає. В Україні є плюралізм олігархів і точок зору їх медіа.

Свобода слова в Україні – лише у Фейсбуці, у той час як велика кількість виборців в українській демократії захоплені нарративами, які продукують телеканали українських олігархів. Правда також полягає у тому, що інтереси олігархів далеко не завжди співпадають з інтересами України і тим більше українського громадянського суспільства. Слуга народу, Кріпачка, Вагітна у 16, Нові лідери – можливо, дуже вдалі медійні продукти, але нічого спільного з вихованням відповідального і цілісного громадянина чи безпеки демократії України вони не мають. І лише результати другого туру президентських виборів продемонструють стійкість чи ні української демократії перед лідерством голограм, які, як виявилось, не дуже йдуть на контакт з суспільством.

Ви мабуть «перегнули палку» з декомунізацією і українізацією після Майдану, а Зеленський – об’єднає країну, яку роз’єднав Порошенко своїми «вірою, мовою, армією».

Правда полягає у тому, що Україна продовжує залишатись дуже крихкою демократією на основі ще досі глибоко зраненого радянським тоталітарним режимом суспільством. Суспільством, в якому ще немає консенсусу щодо ідентичності європейського українця. Після трагедій 20 сторіччя сучасні українці – нащадки етнічних українців, постраждалих від радянського терору, і нащадки тих мігрантів, котрими Радянський союз щедро заселяв територію України після голодоморів і війн, ще часто мають складність відверто подивитись один одному в очі, відчути біль пошматованих радянською системою життів їх батьків і прадідів, вибачитись за минулі провини, простити і домовитись, хто сьогодні – друг, і хто ворог. Цей процес порозуміння триває. На жаль, Майдан і російська агресія за п’ять років втратили частину своєї потужної об’єднавчої енергії, і тому дехто навіть боїться завершення війни. Мовляв, українці пересваряться без спільного ворога. Але правда полягає у тому, що саме на фоні цієї цивілізаційної війни і треба робити усвідомлений вибір бути українцем, допомогти зберегти культуру, мову, вільний європейський спосіб життя, який Україна зможе гарантувати мільйонам своїх громадян.

Кожен із виборців зобов’язаний відповідально ставитись до безпеки країни, у демократії якої цей виборець бере участь. Бо вибір – це влада. Здійснюючи його, виборець має прагнути до вищого рівня самоусвідомлення і запитувати себе, “чому я обираю те, що обираю”? Що я ціную, що впливає на мій вибір? Який контекст мого вибору? Чи пам’ятаю я про тих, хто жертвує своїм життям зараз, щоб я цей вибір міг зробити? Чи готовий я бути на їх місці? Чому ці люди мусять жертвувати життям? Хто агресор? Хто жертва? На чиїй я стороні? Що я роблю для того, щоб примножити добро і зменшити зло?

Литовські, естонські експерти дуже пишаються рівнем мобілізації власних громадян у боротьбі з російською дезінформацією і щиро дивуються, чому українці не роблять так само. В українців інстинкт самозбереження є нижчим ніж емпатія до ворога, який їх знищує. За даними досліджень, на п’ятому році війни, що коштувала країні 8% території, десятки тисяч скалічених життів, тисячі убитих військових, більше двох мільйонів осіб, що втратили домівки – 57% відсотків українців демонструє позитивне ставлення до Росії. Це не добрість і не недалекість, це безвідповідальність, у підтримці якої не останню роль відіграють медіа.

У постмодерному суспільстві постправди – не дивно, що має шанс виграти напіввіртуальний кандидат.

Правда полягає у тому, що нічого постмодерного у тому, що у 21 сторіччі в Україні на мозок українців впливає переважно ТВ, і що цим ТВ володіють олігархи – немає.

А постправда – не що інше, як ситуація, коли багато людей говорять неправду. Постправдою можна було би назвати усі ті чисельні випадки в історії людства, коли за словами філософа Олексія Панича «люди втрачали інтуїцію вчорашнього дня, втрачали те, що вчора здавалось такою беззаперечною правдою». У стані непевності людина швидко розгублюється і стає жертвою демагогів, тобто «народоводців».

Уся енергія і потужність Russia Today під закликом «став під сумнів більше» (Question More) роками скеровувалась на західні суспільства, щоб посіяти сумнів у тих цінностях, які гарантували Заходу безпеку і процвітання після Другої світової війни.

В  Україні, за словами Забужко, «маємо удар по самій системі демократичних виборів». Українські олігархи, контролюючи інформаційне поле країни, змогли спочатку створити темне тло критики, розбурхати агресію у суспільстві під час виснаження війни і змін, паралельно вносити в масову свідомість потребу нових обличь і каналізувати підтримку на знайоме, асоційоване з гумором і позитивом обличчя. Через технологію співучасті – у написанні програми, інвестуванні себе в успіх кандидата, «публіка стає ще більш залежною від своєї інвестиції, починає любити те, у що вона інвестувала…«Як у всякому тоталітаризмі, хай навіть тоталітаризмі з усміхненим обличчям, тоталітаризмі у масці клоуна, карнавальному тоталітаризмі – ми не можемо вийти, вимкнути.., ми вміщені силоміць у цей телевізор і ми змушені грати у це реаліті-шоу до кінця» .

Від цього безпеки ні у нашій країні, ні будь-де у світі не стає більше.

Малі держави втомлюють великі держави. Великі держави вирішують долю малих (як Україна). Інакше – розв’язуються війни.

Словами Наді Макконел: «Правда полягає у тому, що «втомленими» від України можуть бути лише ті, кому неприємна незручна правда про Росію і Кремль, яку свідчить сьогодні українська армія і іноді українська дипломатія». Втомлюються лише ті, хто хоче забути про провину Росії у смерті невинних українців, міжнародних жертв MH17, про нелюдське ставлення Росії до цивільних у країнах, де Росія скуповує і підтримує злочини диктаторів супроти своїх народів заради вигоди, престижу і впливу. Усіх інших мав би цікавити гіркий досвід України, на якій випробовуються все більш витончені сценарії і методології російських операцій.

Правда полягає у тому, що війни розв’язуються тоді, коли інтереси малих країн стають заручниками у тих, хто вважає себе великими. Незважаючи на те, що за останні п’ять років у світі збільшилась кількість демократій, що цінують роль України як буфера для недемократичної Росії, нові покоління політиків, парламентарів, лідерів думок у світі і далі виховуються у рамках парадигми «великих держав». Ця парадигма є дуже зручною для російського нарративу історії і майбутнього. Її підсилюють не лише чисельні представники російської інтелігенції у think tanks і університетах на Заході, але і західні експерти, яких вже опрацювали в Росії завдяки таким програмам, як «Розуміння Росії».

Це нарратив, котрий апелює до не найкращих цінностей американців (make America great again), британців (острів і імперія), німців (експлуатація комплексу вини) чи французів (контакти великих культур). Це нарратив, котрий веде до безпринципності. А безпринципність – це завжди небезпека. Тим не менше заколисаними залишаються такі стовпи американської дипломатії як Річард Хаас, книгу якого обговорювали на форумі, чи великі корпоративні спонсори американської політики, такі як фонд братів Кох, з позицією, що США мають ізолюватись і залишити Україну сам на сам з Росією. Вони не усвідомлюють, що, за словами Вахтанга Кебуладзе «Росія – не велика держава, а одна з останніх слабких імперій. Її колонії інтегровані в геополітичне коло імперії (як Чечня). Росія як п’явка висмоктує усі ресурси з тих, кого окуповує». Експерти також – у сучасному сенсі безпеки і лідерства 21 сторіччя – маніпулюють значенням слова «великий». Великий – це той, у кого великі ресурси чи той, хто бере на себе велику відповідальність? Той, хто експропріював чи вкрав найбільше у свого населення, як пострадянський істеблішмент, чи той, хто зменшив нерівність і подбав про збільшення доходів усіх громадян?

Америка не повинна сваритись з Росією через Україну, не повинна втручатись ні тут, ні на Близькому Сході, ні в Латинській Америці. США і НАТО мають зважати на точку зору Росії для свого розширення – розширення може спровокувати ескалацію відносин між Заходом і Росією і повернення до Холодної війни

Правда полягає у тому, що Росія уже обіграє США у біля 30 країнах світу – промотуючи власний ноу-хау «суверенної демократії» і підтримуючи світових диктаторів. Присутність деструктивної Росії, включаючи російських компаній вбивць-найманців як The Wagner Group, майже на усіх континентах з метою не будувати, а наживатись і руйнувати, отруювати і сіяти хаос плюс недоторканість російського капіталу у більшості юрисдикцій - це не безпека. Така «безпека» приводить до випадків Скрипалів, Брекзіту, втручань у вибори, і руйнації демократичних систем.

Правда також полягає у тому, що Захід має переосмислити Холодну війну - для українців і мільйонів інших поневолених радянською системою народів по інший бік Залізної завіси, «холодна війна» ніколи не була чимось прийнятним. Українці були жертвою на вівтарі геополітики після Другої світової війни, але тепер – в інтересах НАТО добре мати такого гравця як Україна у своєму активі. Навіть якщо Захід обирає не цікавитись долею тисяч замордованих і нереалізованих життів наших співгромадян у мордорі тоталітарного Радянського союзу під час Холодної війни, власна доля громадян західних демократій має їх цікавити.

Говорячи про важливість збереження безпеки у світі чи про діалог з Росією, варто дивитись правді в очі і зрозуміти, що безпеки у світі вже давно немає. Росія не бере участі у жодних форматах діалогів, бо вони не відповідають інтересам Росії – руйнувати світову безпеку.

Перестаньте волати про політичність NordStream 2. Для Європи – основний пріоритет – це повернення до business as usual з Росією. Скасування санкцій є неминучим.

Правда полягає у тому, що business as usual не буде. І варто просто регулярно дивитись російські новини, як робить це Hybrid Warfare Analytical Group, щоб розуміти, що Росії потрібен Nord Stream 2 виключно для тиску на Україну. З іншого боку, Україна може вимагати від світу принциповості, більших санкцій щодо Росії, заборони Nord Stream лише, якщо паралельно сама накладає санкції на російські організації, осіб, російський капітал, ресурси і вплив в Україні. За словами Вільяма Браудера – «допоможіть нам допомогти вам», але робіть свою домашню роботу.  За увесь час існування України, за словами одного з найшанованіших мною експертів з питань енергетики і Росії Едварда Лукаса, транзит російського газу не зробив українців ні багатими, ні щасливими, ні не убезпечив проти агресії. Може є сенс зробити висновки і поставити амбітніші цілі ніж газова незалежність аж до повної переорієнтації економіки?

Усе буде добре.

Не факт. На початку дев’яностих Захід був переконаний, що Росія стане демократичною країною, Радянський союз залишився в минулому, і людство чекає епоха миру і демократії. У 2019 році – очевидно, що цей оптимізм був передчасним, а 2018 став роком, коли усі свідомі демократії відчули загрозу для свого існування.

В Україні ж, за словами Забужко, «21 квітня – екзамен, тест на почуття реальності. Якщо ми цей тест провалимо – це означатиме для усіх старих, нових, потенційних диктатур, керованих і телевізійних демократій, що двері для нових ведмедиків Уолдо з невідомими сценаристами і режисерами за кадром  - навстіж відкриті. Якщо ми витримаємо цей тест – це означатиме, що у людства у 21 сторіччі є шанс зберегти свої мізки цілими, і свою культуру, свою цивілізацію, природу довкілля і планету живою і здоровою. Хотілось би сподіватись на це друге».  

Правда полягає у тому, що люди найчастіше цінують те, що втрачають. Тому важливо прислухатись до Блаженнішого Святослава, який закликав українців під час форуму «цінувати не те, що втрачаємо, а те, що маємо».

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени