Почему в Украине боятся рынка земли
Страх, что "после старта рынка земли черноземы будут вывозить вагонами", идет из учебников истории
Триває уже третій тиждень без формально подовженого «земельного мораторію», а українську ріллю все ніяк не почнуть безконтрольно скуповувати. Здається, саме час звинувачувати у популізмі політиків-прихильників заборони на ринок землі. Але давайте краще поміркуємо, чому їхні «лякалки» та демагогія мали настільки живий відгук в суспільстві усі 18 років «земельного мораторію».
В своїй історії Україна загалом знала ринкову купівлю-продаж ріллі. Селяни Галичини могли вільно купувати землю після скасування кріпацтва у 1848 році, жителі Наддніпрянської України – під час аграрної реформи Петра Столипіна 1907-1914 років. При цьому існувало обмеження в шість наділів «в одні руки», площа яких строго не фіксувалась. У 1918 році гетьман України Павло Скоропадський ухвалив закон, який обмежував купівлю землі «в одні руки до 25 гектарів ріллі». Проблема в тому, що від цих практик в нашій культурі не лишилось жодного позитивного сліду.
Сказати, що українські письменники любили перебільшувати страждання селян, значить нічого не сказати. Пригадуєте новелу «Камінний хрест» Василя Стефаника? Прототип головного героя в реальності був заможним галицьким селянином, який спонсорував місцевий осередок «Просвіти». Просто на Галичині тоді ходила чутка, що в Бразилії українським переселенцям «просто так» давали 50 гектарів землі, тому селяни і покидали свої обійстя.
Для земельної реформи знадобиться і «гуманітарна» робота
Або ж пригадаймо класичні комедії «Хазяїн» та «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, які досі містить шкільна програма. В обох п’єсах центральним персонажем є скнара, що прагне скуповувати ріллю через розорення інших землевласників. Ще раз наголосимо – Карпенко-Карий заклав архетип, що купівля ріллі можлива лише через розорення землевласників. А творів, в яких би український селянин заможнішав і багатів, як відомо, в українській літературі нема.
Столипінську аграрну реформу в українських підручниках історії досі характеризують виключно негативно – фразами сучасників і опонентів самого Петра Столипіна. Для розуміння: в ті часи Володимир Ленін як партійний блогер російських соціал-демократів просував тезу, що купівля ріллі на ринкових умовах «обернеться фермерам невимовними стражданнями». Сучасні російські історики пишуть, що саме українські аграрії отримали найбільше вигоди від аграрної реформи Столипіна. Та наші автори підручників й далі грішать проти істини та логіки.
Аналогічна ситуація з оцінкою «земельних» зусиль гетьмана Павла Скоропадського. Хоча здавалось би, що історична наука має не тільки переказувати політичні памфлети сторічної давнини, а й об’єктивно оцінювати факти і тенденції минулих епох.
Страх, що «після старту ринку землі чорноземи вивозитимуть вагонами», теж з підручників історії. З параграфу про те, «як німецькі окупанти вивозили вагонами родючий український ґрунт». Хоча німці вагонами вивозили не полтавські чорноземи, а криворізьку марганцеву руду.
Теза про «землю як найбільшу цінність» – це творче переосмислення тези про ріллю як «не товар, але специфічний засіб виробництва в соціалістичній економіці», про що невтомно повторювали радянські посібники з політекономії.
Не дивно, що з таким «багажем» понять, ринок ріллі став синонімом до «кінця світу» для аграріїв та звичайних громадян, думкою яких пояснювали щорічне подовження «земельного мораторію».
Звісно, в таких умовах ринок землі варто запускати максимально обережно: з відстрочкою вступу законодавства в дію, забороною купувати ріллю іноземцям, продажом лише державної землі на першому етапі, про що говорять глава уряду Володимир Гройсман та очільник Мінагрополітики Максим Мартинюк.
Але для земельної реформи знадобиться і «гуманітарна» робота. Вся Україна має побачити, що аграрій може бути заможним, щоб купувати ріллю. Головне – не заважати безглуздими обмеженнями.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
