Париж: непраздничная открытка

Поступово починаєш їх порівнювати і виникає певна градація — від зовсім зубожілих до більш-менш заможних.

От біля входу до шикарного універмагу Lafayette, де юрми дітей захоплено спостерігають за механічними ляльками у вітринах, вибухнула якась сварка. Двоє безпритульних — один із брудним рваним шматком поролону та подушкою, а другий із якимось дрантям — намагаються влаштуватися на нічліг просто біля одного зі входів. Охорона проти: звісно, сюди приходять купувати годинники за 50 тисяч євро, тож двоє брудних волоцюг відлякають усіх клієнтів.

У четвертому окрузі, поруч із церквою Сен-Поль-Сен-Луї, багаті безпритульні встановили декілька наметів, біля них є навіть меблі та дитячі іграшки. Поруч із входом до супермаркету Lidl на бульварі де Страсбур сидить чоловік на доволі шикарному дивані, заваленому пластиковими пакетами та ганчір’ям. Час від часу він підхоплюється та бігає до сусідньої крамнички із дорогоцінностями. А ось чоловік біля входу у супермаркет Bio влаштувався досить винахідливо: із сумки на коліщатах стирчить вудка із поплавцем, а на гачку причеплений пластиковий стаканчик з-під кави. Біля ніг його лежить маленький собачка, тарілочка із собачим кормом та напис на картонці: “Щось на їжу. Квиток у Resto”.

Багато людей схожих на біженців із Сирії лежать під ковдрами цілими родинами на широких матрацах біля входів у супермаркети, книжкові крамниці та метро. Видно, що вони влаштувалися там серйозно та надовго: поміж чоловіком та жінкою лежать двоє дітей, у них в руках іграшки. Це схоже на затишний вечір у родинній оселі.

Втім, проблемами бідності у Парижі дуже переймаються різноманітні благодійні організації. Одна з них, “Католицька допомога”, розміщує просто в метро видовищну соціальну рекламу. Молодий хлопець у пальто і з похмурим обличчям робить селфі на вуличній лавці. Підпис: “Як тепло у моїй студентській кімнаті! Хто ще гадає, що у бідних добре життя?” Організація запустила у Твіттері хештег #RevolutionFraternelle (Братська революція) та закликає всіх допомагати бідним студентам.

Є люди, які не очікують милості від парижан, а відкривають свій маленький бізнес. Їх чутно здалеку. “Лємароншо-лємароншо-лємароншо!”, — кричить один з них. Насправді він вигукує фразу “Les marrons cheauds”, що означає “гарячі каштани”. Спорядження для такого бізнесу нехитре: металевий візочок із супермаркету, відро, мішок вугілля, залізна таріль та десяток кілограмів харчових каштанів, які можна придбати у кожному Lidl-лі. Візочок ви повинні мати обов’язково, бо на ньому зручно не лише смажити, а й тікати від поліції — вся ця торгівля нелегальна.

Такі самі справи і у афрофранцузів, які продають цілі грона “ейфелевих веж” різного калібру та кольору. Щойно десь почують вони спеціальний сигнал, як негайно їхній торговельний майданчик перетворюється на мішок. Його закидають за плече та йдуть собі спокійно вулицею. До такого й претензій немає!

Але деяким біженцям вдається влаштуватися у Парижі просто відмінно. Якщо піти Монмартром від бульвару Пуасон’єр і завернути одразу після вулиці Дюзе ліворуч, то ви опинитеся на вулиці Жьоньор (Постників). Вся вона заповнена крамничками продавців тканин. Власника одної з них, Tissus de Rêve, звати Давид. Він приїхав до Парижа з Ізраїлю.

30 років тому Давид був там солдатом. Тоді Розпочалася перша Інтіфада, яку ще називають “війною каміння”. “Мені видали гвинтівку та наказали стріляти гумовими кулями у палестинських дітей, — пригадує Давид, — я не зміг цього витримати. Заплатив 300 доларів хабаря, щоб мене відправили у відпустку. А тоді втік до Європи. В Ізраїлі проти мене розпочали кримінальне провадження: не за те, що втік, а за те, що дав хабаря. Потім мене заочно заарештували. Протягом 25 років я не міг повернутися додому. Спочатку я тут торгував тканинами, а рік тому вдалося відкрити власну крамницю”. Давиду дійсно пощастило: його крамниця розміщена у самому центрі Парижа, у другому арондісмані (окрузі), де завжди багато покупців.

— А ви звідки? З України? — питає він, — “Прівєт! Как дєла?”

— Це ж російською, — відповідаю я і додаю, — а ви виглядаєте мов типовий ізраїльтянин. А ще я нещодавно розмовляв із палестинською поеткою, так ви і на неї дуже схожі.

— Ну, тут нічого дивного: ми ж стільки років поруч живемо. Молдавани теж дуже схожі на українців.

Якщо рухатись Монмартром до Сени далі, то ви потрапляєте до району вулиці Монторгьой, де живуть дуже ініціативні громадяни. Вони поєдналися для вирішення місцевих проблем та навіть видають власну газету La Lettre d’Accomplir (Виконавчий лист).

Одну копію мені видали безкоштовно на вулиці. Ось лише декілька заголовків звідки: “Про повітря! Протокол з місця 1 і далі”, “Про ремонт вулиць… Минуло два роки”, “Палаючий дах Канопе”, “Комерційна бульбашка у центрі Парижа?”.

Тут треба дещо пояснити. Навпроти парку Нельсона Мандели, готичної церкви XV сторіччя Сен-Юсташ (Святого Євстафія), та станції метро Лє-Аль у 2016 році відкрили колосальний торговельний центр La Canopée. Ця споруда майже 15 метрів висотою, 24 метри глибиною та 500 метрів довжиною щодня приваблює 800 тисяч покупців та страшенно дратує місцевих мешканців. “Винахідники Канопе не припиняють дивувати нас своїм сповненим несподіванками дахом, — пише анонімний автор “Виконавчого листа”, — Спочатку він просто свистів своїми вентиляторами за 1,2 мільйони євро, а тепер розпочав ще й засліплювати, сприяючи глобальному потеплінню клімату. Декілька мешканців будинку по вулиці Рамбуто вже скаржилися нам на численні випадки, коли вони ставали жертвами засліплення, спричиненого відбитками сяючого даху Канопе. Але крім цих чисто візуальних неприємностей, варто зауважити ще й перегрів: температура у навколишніх квартирах подекуди досягає 45 градусів. Втім, згідно з останніми новинами, рішення знайшлося. Одна компанія встановила на вікна затемнюючі жалюзі. Ми дуже раді, що скарги мешканців нарешті почули!”

Біля Канопе знаходиться одна дуже важлива для цього міста пам’ятка. Це скульптура Анрі де Мілле “Слухай”. Величезна голова із піщаника із прикладеною до вуха рукою — і більше нічого. Є ще напис: “Слухаючи підземні чутки, ми дізналися, що уявне море випадково вижбурнуло цю скульптуру, мов ту гальку, на береги часу”. Голову страшенно люблять діти, бо по ній дуже зручно лазити. В обідню пору на це місце приходять працівники найближчих офісів та крамничок із своїми пластиковими коробками з їжею. Тут зручно відпочивати, слухаючи, як у глибині щохвилини проносяться потяги метрополітену.

Якщо сісти тут на першу гілку до станції Конкор, а там перейти на восьму і доїхати до Еколь Мілітер, то можна побачити Ейфелеву вежу. Оточена чисельною охороною та високими парканами із сигналізацією та металошукачами, вона нагадує прибульця з далекого космосу, який розчепірив свої чотири лапи та спокійно вичікує, коли ви принесете йому свої 25 євро. Саме стільки сьогодні коштує квиток, що дозволить вам піднятися ліфтом на самісіньку верхівку цього інженерного дива.

Звідси не видно ані безхатченків із рваними матрацами, ані продавців каштанів, ані магазинчика Давида, ані навіть гігантського Канопе. Тут Париж нагадує святкову листівку, яку так приємно отримати на Новий рік.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени