О доверии, бизнесе и политиках

В Україні надзвичайно мало професійних політиків, основним прибутком яких була б політична діяльність. Важко назвати людину політиком, якщо вона тримає вдома мільйони доларів готівкою. Окремі політики, як показали е-декларації, мають більше майна, ніж олігархи.

На чому заробили олігархи більш-менш зрозуміло. Де взяли мільйони ті, хто крім політики та держслужби нічим не займалися, зрозуміти важче.

Нерідко посадовці та державні службовці займаються підприємницькою діяльністю. Працівники прокуратури, поліції, митниці, голови адміністрацій обласних та районних рад і багато інших чиновників мають власний бізнес. Не боячись відповідальності, вони навіть не завжди перереєстровують свої компанії на інших осіб. Бізнесмени-чиновники використовують владу для забезпечення процвітання свого бізнесу та тиску на конкурентів, говорячи при цьому про важливість повернення довіри бізнесу до влади.

В подібній ситуації неможливо говорити про здорову конкуренцію. Бізнес-компанії, які не мають політичного «даху», завжди програють тим, хто його має. Це стосується і судів, у яких неможливо захистити свої права та майно - вже при новій владі відбулися десятки рейдерських захоплень підприємств. Саме тому велика частина підприємців використовує офшори, в першу чергу, для захисту своїх прав та власності, а не для оптимізації оподаткування.

Станом на 2015 рік, в Україні нараховується 380 тисяч чиновників (у порівнянні з 2013 їх кількість зросла на вісім тисяч). Вся ця армія бюрократів турбується про бізнес за гроші того ж бізнесу.

За усіма показниками та рейтингами, Україна є надзвичайно неефективною державою – і це з майже 400-тисячною армією чиновників! Ми одна із найбільш і найкорумпованіших країн світу, де нормою є, що чиновнику потрібно «занести». Вони до цього звикли: корупція розбещує суспільство і поступово знищує державу.

У таких умовах бізнес не може нормально розвиватися та заробляти кошти. З одного боку, на нього тиснуть конкуренти, які, налагодивши тісні зв’язки з владою, вдаються до нечесної боротьби та адміністративного тиску. З іншого боку, на бізнес тисне держава, якій потрібно забезпечувати армію чиновників-бюрократів, а також втамувати спрагу влади до розпилювання державних коштів. В результаті бізнес йде у тінь, бачачи, що податки розкрадаються та використовуються неефективно.

Усі розмови про те, що під час війни досягти економічного зростання неможливо – не більше, ніж виправдання для влади. Ізраїль є прикладом того, як досягти економічного зростання протягом тривалого військового конфлікту. З 1991 року загальний ВВП країни збільшився майже у п’ять разів, а ВВП на душу населення – у 3 рази (з $12 тис. до $36 тис.) Сусідня Грузія після військового конфлікту з Росією у 2008 році також постійно демонструвала зростання ВВП, адже країні вдалося зробити правильні економічні реформи.

Про який розвиток може йти мова без довіри бізнесу та громадян до політиків, чиновників, політичних партій, судів, правоохоронних органів і держави, як інституції загалом? Довіра – те, чого не вистачає Україні. Так само, як не вистачає політиків, яким можна довіряти.

За дослідженнями соціологів, українці найбільше довіряють церкві – 58,8%, волонтерам – 57,7%, Збройним Силам – 45,3%. Тим часом, президент, парламент та уряд мають довіру суспільства менше 10%. Поки це не зміниться, про якесь економічне зростання та вдалі реформи розвиток бізнесу не може бути й мови.

У старих політиків була можливість провести зміни та реформи, але вони цього не зробили. Поки ми будемо обирати одних і тих же, в державі нічого не зміниться. Хоча нічого ще не втрачено, і у нас ще буде шанс усе змінити!

Більше поглядів тут