Как я съездила в прифронтовой Покровск

Перше, що вразило, — похоронні бюро. Саме вони нагадують, що фронт близько. Гнітюче виглядає дешевий вінок з примотаним написом «Венки дёшево». Тут ти розумієш, що похорон з усією своєю сакральністю перетворюється на просту буденність.

Стіна біля зупинки громадського транспорту вся в оголошеннях «Регулярные поездки в Донецк, Макеевку». «Зазивали», які пропонують поїздки комфортним автобусом до Мар'їнського КПП, бачачи, що я немісцева, пропонують свої послуги наполегливіше. Кажуть, що всі «свіжі» приїжджають сюди тільки для того, щоб дістатися до КПП.

Місто живе своїм спокійним життям. Бабусі продають молоко і китиці калини, порізаний гарбуз і старі чоботи. Все, як в звичайному райцентрі. Черга біля банкомату Привата. Кожен, хто підходить у чергу, перепитує, чи є готівка. Перешіптуються, що банкомат Укрсибу порожній, і відділення чомусь закрите. Питаю, чи часто буває так, що нема готівки — кажуть, що так. Бо приїжджають люди, щоб зняти пенсії. Замість нашої нової патрульної поліції, тут — наряди з автоматами.

Завдяки децентралізації та перереєстрації підприємств з окупованого Донецька місто отримало майже мільярдний бюджет, але воно виглядає досить вбого. Місцеві кажуть, що нічого не будується, спорудили лише торговий центр. Центральну вулицю перейменували з Горького в Європейську.

У місті є хороші заклади харчування. Ціни не київські, але для місцевих — дорого. Орієнтуються в основному на «туристів», тих, хто змушений сюди приїхати: дружини військових та журналісти з інших міст.

Порадувала українська книгарня Клубу сімейного дозвілля. Клієнтів там небагато, але люди заходять. На полицях більше книжок українською.

Зустрілися з місцевими активістами, їх небагато. Принаймні серед тих, хто прийшов поговорити про незаконне збагачення. Цікаво, що того ж дня міському голові Покровська вручили підозру з того ж таки незаконного збагачення.

Особливо вразили хлопці з Правого сектору, що приїхали до нас на зустріч з Селідова. На вигляд — дуже молоді. Військова форма їм пасує, але виникає якийсь внутрішній дисонанс, коли розумієш, що країну захищають діти.

Спілкувались легко і невимушено. Вони навипередки розповідали, як зупиняли референдум в своєму місті, як борються з міським головою-сепаратистом. Хлопці хочуть боротися за справедливість не лише зі зброєю: ходять на засідання місцевої ради, знімають відео, як місцеві депутати кнопкодавлять. Я була шокована тим, що у місті за кількадесят кілометрів від зони розмежування голосують за допомогою планшетів. Після того як хлопці зняли на відео та виклали в мережу факт кнопкодавства, депутати знову повернулись до голосування руками. Хоча активісти й у цьому знайшли порушення — демонструють мені відео, на якому депутат не голосує, але в протоколі вказано, що рішення прийняте одноголосно.

Відчуваю, що це і є нова еліта. Не ті, хто сидять в кабінетах і думають, як вкрасти. Не ті, хто не вилазять з нічних клубів. А ті, хто нічого не бояться і кого нема чим залякати. Тих, хто з братами воюють за Україну, незважаючи на те, що їхні матері депутатствують в деенер. Це покоління робитиме значно радикальніші зміни.

Бенкет під час чуми

Ввечері виїхали до Костянтинівки автобусом Дніпро — Сєвєродонецьк. У Покровську він був заповнений наполовину, в салоні - четверо військових. На задньому сидінні - геть п’яний чоловік, який всім телефонує і в сльозах розповідає, як возив гуманітарний вантаж у Горлівку і як йому було страшно. Плаче, що посивів, що бачив убивства і просить, щоб його пожаліли. Не знаю, чи це горілка, чи реальний зрив, але людину шкода.

Перед Костянтинівкою — блокпост. Автобус зупиняють, ввічливо попереджають про перевірку документів. До салону заходить чоловік у формі, з автоматом (тут багато таких), просить військових показати документи. На решту пасажирів просто кинув оком, але люди про всяк випадок готують паспорти. Видно, що всі до цього звикли.

Розмови в салоні буденні: чоловік обдзвонює клієнтів, продає меблі у Покровську, Костянтинівці та Сєвєродонецьку, пропонує знижки. Дивуюсь: війна так близько, хто ж купує меблі? Виявляється, купують. Люди продовжують жити своїм життям, війна стала паралельною реальністю, буденністю. Жіночки обговорюють кулінарію, а хлопці у формі сидять мовчки, дехто втомлено спить.

Кафе біля вокзалу працює лише до восьмої вечора. Офіціантка порадила нам зловити таксі і поїхати в місто до ресторану Комільфо. Втомлені з дороги, хотіли просто поїсти перед потягом.

Комільфо виявився місцем, де відпочиває місцевий «бомонд». У центральному залі - весілля, парі раз за разом кричали «Гірко». Ми розмістились в сусідньому залі, де уже відпочивали кілька чоловіків 40+. Вони «мірялися» своїми «бехами», мовили за своїх жінок. З їхньої розмови виявилось, що спати з жінкою друга можна, то ж європейські цінності, а ми йдемо до Європи. Очевидно, цінність свободи нібито підтримують, але шкода що європейськість розуміють тільки так.

Розкішний зал з сюжетами Ван Гога, «гірко» та меладзівськими кліпами на ОРТ. І тут же, за пару десятків кілометрів, окопи. Виникає відчуття сюру.

На майже порожньому вокзалі у потяг нас провів наряд з автоматами. Враження важко описати одним словом, але можу сказати одне: там — не страшно.

Більше поглядів тут