Как создать новую школу

За три роки роботи з вчителями я зрозуміла, що їх часто сприймають як всесильних супергероїв, які мають зробити диво. Можливо, це навіяно якимись фільмами чи втраченим власним потенціалом, чи очікуваннями, які обов’язково мають втілитися у дітях. А якщо подивитися на вчителя просто як на працівника, а на школу – як на типову структуру, організацію? Ті ж процеси, що і в будь-якій іншій організації. Просто тут наслідки важливіші, бо йдеться про долі дітей.

Вчитель формує той людський капітал суспільства, який працює в офісах, у державному секторі, на ринках, у громадських організаціях та інших структурах. Якщо подивитися на наш людський капітал і почати з себе, то стане зрозуміло, що кожному варто покращити вміння працювати в команді, розширити рамку, та й критично мислити не завадило б. Мене відверто дивують надочікування від вчителів без надочікувань від себе.

Натомість ми бачимо багато іншого, на що освітянам варто звернути увагу:

1. Більшість вчителів люблять свою роботу. Це така щира форма закоханості, що коли переглядаєш презентацію вчителя про свій урок, то розумієш: він справді вірить, що це працює. Натомість з боку видно, що це – минуле століття. Рамку потрібно розширювати. Але це важкий процес: можна почути про багато кейсів і методик, але реалізація ще довго буде дуже механічною, поки не виробиться органічний підхід та власний досвід.

Тут стоїть питання: що може вивести вчителя зі стану закоханості? Адже він поводиться як автор проекту чи підприємець, який ніяк не бажає відмовитися від геніальної, на його думку, ідеї, яка насправді не працює. Усі ми, мабуть, у той чи інший час мали такий досвід. Це виклик і це складно.

2. Інновація сприймається дуже вузько. Це радше окремі спроби, аніж щоденна практика. Але хіба не такий підхід у нас в суспільстві? Водночас щоб створити справді щось нове, потрібно ризикнути і поставити під сумнів усі попередні практики. Найкращі школи взагалі не виділяють ніяких змішаних навчань чи музейної педагогіки. Вони просто слухають і питають своїх учнів, швидко втілюють, збирають зворотний зв’язок та змінюють те, що не працює.

3. Один у полі не воїн. Тим більше, коли цей один не має підтримки директора чи колег, або коли він звик до підпорядкування, життя у вертикальній структурі, де 80% часу говорить директор, даючи чіткі інструкції. Можна всім серцем прагнути іншого підходу. Але наштовхуватися на звичку та інерцію процесів. Натомість залученість колективу та формування команди дають шанс на те, що вималюється спільне бачення школи, колеги краще зрозуміють одне одного і будуть рухатися до злагодженої роботи. Тому має сенс лише навчання команд шкіл за участю лідера, тобто директора.

4. Зворотний зв’язок може стати основою зростання вчителя, але це дуже складно впроваджувати. Для цього треба відкритися та вийти із зони комфорту. Потрібно прийняти, що в ідеальній картинці, у яку ти щиро закоханий, не все так ідеально; поставити під сумнів власний професіоналізм. Хіба це не лякатиме будь-яку нормальну людину? Щоб звикнути до іншої логіки, потрібен час.

Цього немає і в суспільстві: і поки це не народиться, зокрема, на рівні керівництва держави, де, до прикладу, міністр без остраху визнає свою помилку в певній стратегії чи рішенні чи батько вдома визнає свою неправоту перед дружиною, і навпаки, доти труднощі з цим будуть і в школі.

5. Ініцітивних вчителів багато. Ще більше тих, які знають тенденції і говорять правильними фразами. Проте ані перші, ані другі не гарантують сталості процесів. У вчительську професію, як і в будь-яку іншу, далеко не всі йдуть за покликанням – радше за сукупністю багатьох інших факторів, особливо зараз. Щоб змінити цю модель, знадобиться час.

Людський капітал формується сумою кожної окремої людини у нашому суспільстві. У школі ми бачимо тих самих людей, що і на вулиці, в банку, у громадському секторі, міністерстві чи ще десь. Ми бачимо там таких людей, як і ми самі. Ми бачимо там себе і вади свого суспільства. Ми можемо створювати безліч острівців і форм навчання, як-от хоумскулінг чи ще інші практики, і це матиме місце і сенс. Проте більшість батьків у країні, де 50 млн жителів, ніколи до такого не дійдуть. Треба прийняти факт, що прогресивних батьків мало, а багатьом дітям з родинами взагалі відверто не пощастило. Школа для цих дітей – єдиний шанс побачити альтернативу в цьому житті. І ось цей різний людський капітал приходить у школу. Фінляндії вдалося це зрівноважити. Але ми – це приблизно 10 фінляндій, тому наш шлях буде складніший.

Ми ще довго будемо різні, хоч, мабуть, це велика можливість. Ми не вбережемо дітей від вад нашого суспільства. Тому зусилля кожного важливе і має сенс.