Главная ошибка Майдана

«Солідарність» у Польщі, «Саюдіс» у Литві, «Народні Фронти» Латвії, Естонії та Білорусі, Народний Рух України. Це ті всебічні платформи, які відіграли ключові ролі в історичний момент розвалу «останньої імперії» на рубежі 1980-90-х років. Ці платформи об’єднали кращі інтелектуальні сили та культурну еліту, стали колективними «батьками незалежності» та кузнею нових політичних діячів. Вони дозволили цивілізовано, в рамках політичної боротьби, привести свої країни до незалежності. Саме їх заслуга в тому, що розпад СРСР не перетворився на кривавий розпад Югославії.

Кожна з цих платформ дала своїй країні видатних діячів – Валенсу, Міхніка, Ландсбергіса, Годманіса, Савісаара. Наша країна не стала виключенням. Народний Рух України за перебудову був створений за ініціативи української інтелігенції та дисидентства. Рух об’єднав і успішних «радянських» письменників, таких як Драч і Павличко, з одного боку, і дисидентів-братів Горинів – з іншого. Народний Рух отримав значну кількість у Верховній Раді у 1990 році, створивши впливову фракцію, забезпечив більшість в ряді місцевих рад, і найголовніше – зробив можливою перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року.

Забігаючи наперед, варто сказати, що до середини 1990-х років всі згадані на початку платформи втратили свою довіру і рейтинги у суспільстві, і дуже скоро стали не порядком денним, а частиною історії. Але всі ці платформи, окрім Білорусі, делегували у виконавчу владу своїх представників. Мали своїх прем’єрів і міністрів. З одного боку, це і обнулило рейтинг довіри до цих національних рухів всередині держав у зв’язку з економічними складнощами і непопулярними кроками. Але це заклало фундамент дійсно незалежної і в подальшому успішної держави. Після перемоги на перших президентських виборах Леонід Кравчук зробив пропозицію В’ячеславу Чорноволу і Руху сформувати Уряд, але вони відмовилися від цієї відповідальності. Це був шанс для України. Можливо, він не був би суперуспішним і втратив довіру громадян, як це сталося у Польщі чи Балтійських країнах, але ідеї Руху були б закладені в основу відновленої державності.

На жаль, у критичні точки нашої новітньої історії, ні в 2004 році після Помаранчевої революції, ні в 2014 році після Революції Гідності, наше суспільство не зуміло сформувати громадянську платформу, яка б інтегрувалася у постреволюційну владу для не просто лобіювання, а і реалізації ідей Майдану. І в цьому криється поразка першого Майдану, і, як наслідок, Революції Гідності. У третю річницю Євромайдану можна констатувати, що ідеї, які рухали людьми, на жаль, так і не були реалізовані. І в цьому не тільки провина політиків. З ними все зрозуміло, вони гарно «заїхали» у владу з Майдану у 2005 і 2015 роках і продовжували вирішувати свої питання, імітуючи або реалізовуючи «фасадні» реформи. Це у великій мірі провина наша – суспільства. Ми вийшли, відстояли вулицю і віддали все на відкуп професійним шулерам з політики. Натомість, мали створити широку громадську платформу для реалізацій ідей Майдану, як колись у момент біфуркації викристалізувався «Народний Рух» чи «Саюдіс». Ті громадські ініціативи, які були створені після Революції Гідності, не носять системний характер, а якість діячів, яких вони змогли проштовхнути до влади, дуже сумнівна.

Тим часом вірогідність, що Україну чекають дострокові парламентські вибори, є. Але навіть якщо ця Рада досидить до 2019 року, суспільство має почати консолідуватися навколо ідеї успішної держави. Ми просто зобов’язані створити широку консолідуючу платформу, яка зможе адекватно дати відповіді на виклики і не боятися брати відповідальність.