Дело "Хлебик против Украины". Была ли победа?

25 липня 2017 року на сайті рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) було опубліковано рішення у справі «Хлєбік проти України», яке стало чи не найпершим, яке стосується реалізації прав громадян України в умовах збройного конфлікту на Донбасі.

Майже одночасно в медійному просторі України стали з’являтись статті, що це перша перемога України у справах щодо «окупації ОРДЛО», що «Україна не відповідає за наслідки втрати контролю над територією Луганської області»

Проте, детальний аналіз рішення змушує ставити під великий сумнів наявність перемоги і відсутність відповідальності України щодо своїх громадян, реалізація прав, яких так чи інакше пов’язана з наявністю конфлікту на Сході України.

В чому суть справи?

У 2011 році громадянина України Олександра Івановича Хлєбіка Алчевським судом Луганської області було визнано винним у вчиненні злочину. На вирок суду він подав апеляцію до Луганського обласного апеляційного суду. Проте, у зв'язку з початком збройного конфлікту на Донбасі суд не встиг розглянути скаргу і він залишився утримуватись в Старобільському СІЗО на підконтрольній території (ПТ), а матеріали його справи – в непідконтрольному Луганську. Громадянин Хлєбік намагався відновити розгляд його апеляції після переводу обласного апеляційного суду на ПТ, проте через недоступність матеріалів справи ніхто йому допомогти в цьому не зміг. Отже, в свій скарзі до ЄСПЛ Хлєбік стверджував, що його тримання під вартою без рішення апеляційного суду порушувало його право на справедливий суд.

Надаючи оцінку поясненням Хлєбіка і уряду України, з самого початку суд зазначає, що обсяг розгляду справи обмежується тим, що заява спрямована проти України (на відміну, наприклад, від справи "Ілашку та інші проти Молдови та Росії") і що заявник не стверджував, що його права були порушені через брак механізмів міжнародного співробітництва між Україною та будь-якою іншою високою договірною стороною (тобто країною, яка також підписала Конвенцію, наприклад Росією).

Фактично цим ЄСПЛ «натякає», що в справах щодо непідконтрольних територій (НПТ) варто розглядати можливість подання скарг не тільки проти України, але й розглядати можливість залучення Росії як країну-співвідповідача.

А далі мова йде вже про конкретну справу Заявника. І текст рішення в цій справі не можна екстраполювати на всі справи, пов'язані тим чи іншим чином з непідконтрольною територією.

Чому? Тому що справа громадянина Хлєбіка дуже специфічна. Вона стосується втраченого судового провадження. Що це таке? Це паперова кримінальна справа із оригіналами всіх документів, які збирались слідчими, адвокатами у справі (оригінали експертиз, показань свідків, речові докази і т.д.), і яка фізично втрачена тому, що вона зберігалась на території, яка зараз стала непідконтрольною Україні. Суд в своєму рішенні про це прямо пише. Питання для ЄСПЛ в цій справі полягає, швидше, в тому, чи Україна вжила всіх необхідних заходів для організації своєї судової системи таким чином, щоб забезпечити права, гарантовані Конвенцією, на практиці, в цій конкретній ситуації з урахуванням давно встановленого принципу, що Конвенція має на меті гарантувати практичні й ефективні права, а не теоретичні та ілюзорні права. Розглядаючи це питання, суд усвідомлює контекст, в якому справа виникла, і зазначає, що було б неприродньо вивчити факти справи, не враховуючи цей загальний контекст. Іншими словами, суд говорить про те, що справи, які стосуються реалізації прав заявників на НПТ чи справ, що пов'язані з НПТ, суд буде розглядати з урахуванням контексту, в якому мали місце обставини справи. Тобто в кожній конкретній справі будуть братись до уваги всі деталі взаємовідносин заявника та України, уряду України та непідконтрольних територій, уряду України та інших сторін конфлікту. Щодо цієї категорії справ (справ про втрачене судове провадження) будуть братись до уваги не так дії влади щодо прямої реалізації прав заявника, як те, яких заходів вжила Україна для того, щоб права заявника могли бути реалізовані і чи було цих заходів достатньо. Оскільки суду ясно без сумнівів, що уряд України не може реалізовувати свої повноваження на НПТ. Але! Він оцінює, що робить уряд на ПТ і чи достатньо цих дій для реалізації тих чи інших прав громадян. І така оцінка буде робитись в кожній конкретній справі. І може бути абсолютно різною.

Наприклад, в цій справі для суду не викликає сумнівів те, що апеляційний суд досі не розглянув справу Хлєбіка, оскільки вона більше не доступна внаслідок бойових дій у районах, які не контролює Україна. Фактично, ЄСПЛ визнає неможливість українських судів здійснювати певні свої функції в деяких справах, пов’язаних з НПТ. Суд доходить висновку, що з урахуванням того факту, що органи влади належним чином розглянули можливість відновлення справи, вони зробили все можливе за цих обставин для вирішення ситуації Хлєбіка. Заявник в своєму звернення до ЄСПЛ не міг вказати на будь-яку іншу конкретну дію, яку він може запропонувати як таку, яка би була в повноваженнях уряду України в даний час для розв'язання його справи. Тут важливим є те, що заявник сам запропонував три можливі шляхи дій для уряду. Проте, суд визнав, що жоден з них є неприйнятним, в тому числі з огляду на специфіку справи (фізично втрачені документи).

З урахуванням об'єктивних перешкод, з якими стикаються українські органи влади, порушень Україною своїх зобов'язань в цій справі судом не встановлено. Але треба розуміти, що до таких висновків суд буде доходити у всіх справах, а лише в тих, неможливість належного провадження в яких доведена і обґрунтована.

Тут важливо зрозуміти, чого точно не стосується рішення у справі Хлєбіка. Ця справа не торкається всіх без виключення позитивних зобов'язань України відносно всіх жителів непідконтрольних територій. Про концепцію позитивних зобов'язань можна прочитати в рішенні ЄСПЛ «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», в якому суд, визнаючи, що навіть за відсутності ефективного контролю над Придністров'ям, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників. Це саме стосується і України, і жителів НПТ: держава повинна вживати заходів для захисту гарантованих Конвенцію прав українців, що з тих чи інших причин залишились проживати на НПТ.

Буквально кажучи, у всіх інших справах (голосування переселенців на місцевих виборах, пенсійне забезпечення, водо-, газо-, електропостачання на НПТ, компенсація втрати зруйнованого майна) – позиція суду ще поки що невідома, але не виключено, що вона може бути кардинально протилежною.

Щодо інших справ: тепер юристи-правозахисники мають уважно ставитись до того, що уряд робить в інших сферах стосовно жителів НПТ для того, щоб при зверненні в ЄСПЛ мати аргументи чому те, що робить уряд не є достатнім для реалізації тих чи інших прав заявників, захищених Конвенцією.

Серед позитиву варто відзначити, що суд привітав ініціативи, з якими влада робить спробу зібрати докази на ПТ, звертається за допомогою до Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) для сприяння відновленню справ, які знаходяться на НПТ, а також законодавчі ініціативи, спрямовані на полегшення розгляду звернень у ситуаціях, де частина матеріалів справи залишається недоступною.

Цікаво, що в цій справі суд взяв до уваги зареєстровані у Верховній Раді законопроекти, як намагання уряду вирішити питання Заявника. Тож законодавцям варто уважно ставитись до того що вони пишуть в своїх законодавчих ініціативах оскільки відповідні тексти можуть бути використані судом в обґрунтування як позиції на користь, так і позиції проти України (наприклад, щодо блокування непідконтрольних частин Донбасу).

Тож «перша ластівка» від ЄСПЛ у «конфліктній» справі проти України, безперечно дала більше ясності щодо вимог до формування заяв про порушення прав, гарантованих Конвенцією, в справах, які стосуються тим чи іншим чином НПТ, показала пріоритетність цих справ для ЄСПЛ (до прикладу, в порівнянні зі звичайною тривалістю розгляду справ в ЄСПЛ, справа Хлєбіка розглянута із блискавичною швидкістю – менше, ніж за два роки), а також засвідчила наявність перспектив залучення РФ в якості відповідача у справах щодо порушення прав громадян України у зв'язку зі збройним конфліктом на Донбасі.

Але чого, на мою думку, точно не дає це рішення, так це права говорити, що в справах власних громадян проти України, Україна перемогла. Сам факт подачі людиною скарги проти власної держави, яку суд визнав прийнятною, свідчить про наявність проблеми у державі. Суд не сказав, що проблема вирішена, він лише засвідчив, що Україна не винна, що проблема існує так довго, і що держава щиро намагалась допомогти Хлєбіку.

Суд в своєму рішенні не згадував нічого про ряд інших проблем, пов'язаних конфліктом на Сході, оскільки його повноваження обмежуються обсягом того, що просить заявник у свій скарзі. А поки що, станом на червень 2017 року в ЕСПЛ знаходиться на розгляді 18 700 скарг проти України (23,3 % від загального навантаження суду і перше місце серед усіх країн-членів Ради Європи) приблизно 3 700 із них пов’язані з окупацією Криму і збройним конфліктом на Сході України, всі інші – жодним чином ніколи не були пов’язані з діями держави-агресора, а надто – навіть з’явились до початку 2014 року, коли в країні все було спокійно.

Тому, на моє глибоке переконання, тріумфально говорити про те, що Україна перемогла в ЄСПЛ можна буде тоді, коли буде хоча би одне рішення суду на користь України з-поміж п'яти поданих нашим урядом міждержавних скарг проти РФ, або коли ми нарешті перестанемо займати лідируючу позицію за кількістю скарг, які подають громадяни України проти дій власного уряду, прагнучи захистити себе в міжнародних інституціях.