Что не так с НАТО

Коли один з членів-лідерів Альянсу публічно заявляє про військове розташування свого союзника і в такий спосіб наражає військову операцію на небезпеку, – НАТО мовчить.

Коли члени Альянсу підривають принципи існування демократії, верховенства права та незалежності судів і преси, – НАТО стоїть осторонь.

Протягом кількох років – а особливо протягом останніх 9 місяців – кілька країн-членів поставили під сумнів солідарність НАТО та той фундамент, на якому його заснували в квітні 1949-го.

Туреччина, приміром, нещодавно викрила позиції французьких військ на півночі Сирії. Згідно з даними Всесвітнього соціального форуму, починаючи з 2016 року, ці сили знаходились на території, контрольованій курдськими воєнізованими угрупованнями. Позиції останніх сильніші за війська Сирійських демократичних сил (СДС).

Нещодавно турецький президент Таїп Ердоган гостро розкритикував свого французького колегу, Еммануеля Макрона, за те, що той зустрівся з СДС та зголосився виступити посередником у їхніх перемовинах з Туреччиною. Для Ердогана це все одно, що домовлятись з Курдською робітничою партією, яку Анкара вважає терористичною організацією.

Росію неабияк задовольнило, якби НАТО виніс їхню брудну білизну на світло

Тож Ердоган пішов на випередження та дав ЗМІ інформацію про розташування французьких військ. Про яку солідарність та конфіденційність можна говорити у ситуації, коли один союзник наражає на небезпеку іншого?

На домашньому ж фронті НАТО довелось зіштовхнутись з Польщею та Угорщиною, які підривають незалежність своїх судів та ЗМІ, не говорячи вже про сваволю угорських громадських організацій, які в тому числі відмовляють біженцям у притулку.

Ну і додайте до цього всього корупцію всередині нового члена Альянсу, Чорногорії, а також постійні напади на судових активістів та антикорупціонерів Румунії.

Усе ці приклади підривають авторитет НАТО, чиї члени зобов’язались «стояти на захисті свободи, цивілізації та спільної спадщини народів, які живуть за принципами демократії та верховенства права. Їхня мета – просувати ідею стабільності та процвітання в Північноатлантичній зоні».

Наприкінці 40-х принципи верховенства права та демократії не надто важили для НАТО. Головними пріоритетами Альянсу були безпека та захист своїх членів (тобто Заходу). Коли у 1952 році до організації прийняли Грецію та Туреччину, метою їх членства було захищати частину Європи від загрози СРСР. У ті часи на першому місці стояло не верховенства права та надійність демократичних інституцій, а геостратегічні інтереси та зміцнення антикомуністичного блоку.

Акцентувати на цінностях та демократії почали порівняно недавно – коли про бажання приєднатись до НАТО висловили інші країни. Та в межах власної організації ситуація з дотриманням цих базових принципів далеко не блискуча. Тож у небажанні Альянсу критикувати своїх союзників проглядається внутрішня слабкість самого НАТО.

Насамперед слід розуміти, що члени Альянсу просто ненавидять критикувати одне одного – будь це публічно чи за закритими дверима сесій Північноатлантичної ради, де засідають представники НАТО. Та Рада дуже сильно обпекла пальці у 2002 році, під час американської війни в Іраку. Тоді члени НАТО розділились на два табори, а засідання Ради часто закінчувались з’ясуванням відносин між представниками США та Франції. Вразливість НАТО побачили всі.

Можливо, послам просто необхідно було висловитись? Адже уряди значно обмежують їх у промовах. Та якщо НАТО не міг – і так і не висловився – проти тортур, нелегального вторгнення США до Іраку чи щодо нинішніх зазіхань на турецькі демократичні інституції, то що вже казати про дотримання своїх внутрішніх принципів?

І потім, НАТО навіть не має формальних принципів для стримування своїх союзників. Навіть якщо б Альянс хотів провчити когось із своїх порушників, останні спочатку мали б дати згоду на це.

Росію, приміром, неабияк задовольнило, якби НАТО виніс їхню брудну білизну на світло. Ще від самого початку метою Кремля було розділити, ослабити Альянс – а в кінцевому результаті й зовсім здихатись від нього. Та той факт, що країни досі прагнуть членства в НАТО, свідчить про їхню потребу в безпекових гарантіях. Анексія Криму та подальше російське гібридне вторгнення на Схід України свідчить про цілковиту обґрунтованість цих бажань.

До речі, у лавах НАТО таки діє один неформальний принцип. Йдеться про обмін даними розвідки – або ж його відсутність. Одна з причин, чому лідери НАТО не діляться добутою інформацією всередині Альянсу полягає у відсутності довіри. Тобто відчуття того, що їхня знахідка може потрапити в руки до гравців за межами НАТО – приміром, Росії, Китаю чи інших країн.

Та якби там не було, нічого з вищезазначеного не є причиною закривати очі на порушення законів, ерозію демократичних принципів та те, як члени Альянсу підставляють одне одного.

НАТО, час рухатись вперед. Як щодо того, аби прикрити деякі зі своїх численних «язикатих» комітетів і натомість назначити людину, яка б відповіла за дотримання базових принципів існування Альянсу?

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Джуді Демпсі на Carnegie Europe. Републікація повної версії тексту заборонена

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени