Четыре года спустя. Не стоит нас раздражать
Четыре года назад у многих из нас умерла какая-то частичка себя
У когось це більший шматок, у когось – менший. У когось замість відмерлих клітин – відросли інші. У когось це вмерле вже ніколи не відродиться – там жахлива пустка. Вона не дає писати, а іноді навіть сприймати. Не знаю, скільки нас таких, але, думаю, ми відчуваємо одне одного. Часто – за цим мовчанням.
З 18 лютого увімкнувся режим сповільненої зйомки в пам'яті. Переклички з дівчатами-хлопцями в Раді – хто як пройшов повз орків. Де дим, де біти, де биті. Снайпери на дахах. Щось горить. Внизу – в парламентському підвалі – поранені, криваві плями-потічки, медпункт, крик хлопця, якого відбили депутати у беркутів. У цей же час Влад Содель біг з усіма по Інститутській, де беркути трощили людей: ця історія – окремий жах. Вечір. Виходимо з Ради – повз ідуть тітушки з бітами і не лише на Майдан. Кривляння нам – вітання ментам. І це огидне беззубе: "Там наших поламали!" Цю плівку можна крутити в голові безкінечно.
І після цього бітою в серце через чотири роки слова одного журналіста: "Які кадри з Майдану ти хочеш? Ми таке не знімали – у нас заборонено було, у нас такого архіву і нема". У цей момент твоя персональна плівка зжовується в голові: як?
Це період, коли більшість бісить – не так тупістю, як неспроможністю зрозуміти
Насправді, це така наче дрібничка в порівнянні з усією гаддю довкола, але це та дрібничка, яка добиває. Ця дрібничка дзеленчить у мене в вухах вже кілька тижнів. Це щось із сфери непритомних пояснень про те, як комусь цікаво почути зараз думку регіонала, чисто для балансу. У цей момент я бачу лише злу усмішку і червоні плями Ефремова. А ні. Наступним кадром ще визирає чиясь глупа депутатська фізіономія із сміттєвого баку.
Я чесно хотіла знову стриматися і змовчати. Останнім часом це вдається. Це період, коли більшість бісить – не так тупістю, як неспроможністю зрозуміти. Не так діями – як імітацією діяльності. Не так словом – як пафосом. І в цей момент моя персональна плівка показує мені дівчину з плакатом: "Люди, ви – прекрасні". Впевнена, ті прекрасні люди зараз теж мовчать. І не треба їх дратувати.
Просто хочу сказати їм – люди, ви не самі. І заразом подякувати тим хто, був тоді поруч – в Раді, на вулицях, у диму, коло нижньої барикади і коло верхньої. Чи біля нічних тліючих профспілок, коли повз несли тіло, а хтось надривно співав – 'а ми тууую'.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
