Регионалы в рясах

«Ворог приходить туди, де програють вчителі та священники», зауважив Отто Фон Бісмарк. Про освітян України було сказано вже немало, натомість проблеми церкви та суспільства майже не висвітлювались. Спробуємо це виправити.

У період церковних скандалів дуже зручно маніпулювати патріархатами, постійно розділятися і шукати ворогів серед ближніх. Не дивлячись на антиукраїнський характер московської церкви, нам потрібно обережно і з любов’ю говорити про релігійні проблеми. Адже шлях до зростання України лежить через спільну побудову, а не руйнування.

Номінально ми є християнською країною, де народ вважається набожним. Саме тому релігійний антураж — улюблена тема депутатів, опісля дитячих майданчиків та цілування корів. Янукович мав тісні зв’язки з священниками-олігархами Києво-Печерської Лаври. Петро Порошенко був пономарем. Вадим Новінський так само прислуговує на літургіях. Євгена Мураєва нещодавно ще й висвятили у іподиякони.

У той час, коли західна церква вибачається за симонію, — торгівлю священним саном, — в Україні прийнято замовчувати явні проблем церкви та її осіб. Кон’юнктурна поведінка депутатів працює, адже вони вміло використовують релігію як спосіб маніпуляції людьми. У добу реваншу регіоналів це питання стає руба. Чому так сталося і як це виправити?

Загравання з народом на релігійному підґрунті тягнеться з 1990-х років. Коли радянська машина рухнула, очільники церкви постали перед викликом свободи і персональної відповідальності, з яким так і не впорались. Релігійна форма росла: будувалися храми і семінарії, видавалися книжки, поширювалось місіонерство. А от суть і зміст стагнували: священство мало бідну освіту та вузький світогляд, храми були комбінатами релігійних послуг, а книжки були складними і догматичними.

Так утворилася авторитарна система церкви, жорстко поділена на вірян і священство. За Євангелієм усі віряни є священниками, різняться тільки ступені служіння. Думка багатьох митрополитів протилежна — священство має незламну перевагу над вірянами. Такий церковний патерналізм пояснює, чому більшість хоче наблизитися до священника, і мало хто — стати справжнім віруючим.

Серед найбажаніших протеже священників майоріють депутати і олігархи. Тому нерідко через священників лобіюються певні наративи та політичні погляди. Простіше кажучи, панотці стають чудовим інструментом пропаганди. Будується споживацька модель: депутати використовують священство, священство використовує вірян.

Побороти цю зашкарублу систему можна виключно знизу. Її існування забезпечене тим, що віряни самі часто відносяться до церкви по-споживацьки. Себто задовольняють там власні релігійні потреби: хрестять дітей, відспівують рідних, освячують машини і купують свічки. Сенс і зміст вчення церкви стає другорядним. Отож, допоки віряни мислять категорією власної вигоди, так само будуть мислити і священники, і їхні недоброзичливі друзі.

Немає рецепту з реформування церковної свідомості. Але є здоровий глузд і самокритика, які допоможуть українцям у цьому.

Найперше — бути чесними з собою. Не замовчувати гострі проблеми у собі та назовні. Минулого року Уляна Супрун сказала, що в Україні дефіцит на людей зі складним характером, які не йдуть на компроміс зі злом. І саме такими особистостями мають бути віряни.

По-друге — взяти персональну відповідальність. Вона стосується як свого життя, так і громадянського активізму. Це було добре розвинене у католицькій церкві, де канонізовані святі часто були активістами і публічними особами, які руйнували тогочасну риторику популістів та окупантів.

По-третє — визнати власні помилки. Історія християнства не є білою та пухнастою. Церква часто ігнорувала зло та вітала катів, втративши велетенський кредит довіри людей. Цю рану потрібно лікувати, про проблеми треба говорити і вміти вибачатися.

Безперечно, реформація церкви не є панацеєю, що вирішить усі проблеми. Ба більше, економічні та військові сфери виживуть і без релігійних догматів. А ось соціальні, культурні та ціннісні питання може вирішити виключно церква. На прикрість деяких істориків, її не намажеш на хліб. Так само як і мову, декомунізацію та українське мистецтво. Проте саме вони, а не добробут, визначають існування України, як незалежної держави, а не чергового федерального округу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени