Обід з Романом Вінтонівим (Майклом Щуром)

За їжею із судочків на офісній кухні UA: Перший “два в одному” — Роман Вінтонів та Майкл Щур — розповідають, як можна полюбити нудну, але правильну подачу інформації та чому дитячі питання найгостріші в роботі журналіста

Ольга Духніч

Схилившись над пластиковою тарілкою з супом, Роман Вінтонів зауважує: “Це виглядає як постановка, бо зазвичай я їм пізніше”.

Український журналіст та член правління Національної суспільної телерадіокомпанії (НСТУ), більше відомий як іронічний телеведучий Майкл Щур, озирає похмурий краєвид за вікном. На пластиковому контейнері у вигляді тарілки, що стоїть перед ним, чорним маркером кривувато написано “окрошка”. Поряд — ще один, з картоплею та м’ясом. “Ви теж можете приєднатися, якщо голодні”, — радо пропонує журналіст, підсовуючи картоплю. Я відмовляюсь на користь чаю.

Для обіду з НВ ми зустрічаємося на 16‑му поверсі будівлі UA: Перший, в народі більш відомої як “олівець”. У вузенькій кухні для співробітників, що нагадує купе потягу, ми затиснуті великим і порожнім барним холодильником та маленьким столом. Скромність простору компенсує лише гарний краєвид на Київ: поблизу вище “олівця” нічого немає.

Вінтонів, який вже майже рік входить до складу топ-менеджменту UA: Перший та керує його суспільно-політичним напрямком, за власними словами, часу на зустрічі в кафе та ресторанах не має. “Колись, ще до роботи тут, я ходив у Торф. Зараз рідко там буваю”, — зітхає він та, беручи ложку до рук, пропонує перейти до обіду та спілкування.

35‑річний Вінтонів цього року став лауреатом премії імені Олександра Кривенка, однієї з найавторитетніших нагород українського журналістського цеху, і майже в той самий час увійшов до складу правління НСТУ. Проте загалу він відомий як вигаданий самим же Вінтонівим Майкл Щур — “канадійський журналіст, якого телебачення Торонто заслало в Україну висвітлювати поточне життя”. У вишитій сорочці, з характерним акцентом людини з діаспори, з наївними та водночас провокативними питаннями до українських політиків Щур з’явився в українському інтернет-просторі у березні 2013‑го, а вже через рік канал з його короткими відео здобув Срібну кнопку відзнаки від сайту YouTube як такий, що має 100 тис. підписників. З того часу популярність Щура лише зростає, а сам проект із маленьких відеозаписів перетворився на повноцінні формати — альтернативну програму підсумкових новин #@) ₴?$ 0 з Майклом Щуром та late night show на Першому національному ЧерезЩур.

— Тільки одразу попереджаю, Вінтонів і Щур — це різні люди, і вони один про одного нічого не знають,— пояснює журналіст, тестуючи окрошку на смак. Вінтонів дійсно мало чим нагадує жартівливого та експресивного Щура: стриманий, зосереджений, у відповідях ретельно підбирає слова. Розвести на два різні інтерв’ю Щура та Вінтоніва він пропонує і в тексті: “Це дві різні медійні фігури”.

Давайте почнемо зі Щура, — зітхаю я, сама собі нагадуючи лікаря психоневрологічного диспансеру.

Обличчя мого співбесідника майже одразу м’якшає, і на ньому з’являється знайома щурівська посмішка. Відсунувши від себе пластикову тарілку, він вітається: “Слава Ісу!”

— З кого списаний Майкл Щур? — я намагаюсь йти напролом.

— Він приїхав з Канади і вже майже чотири роки живе в Україні, — хитро посміхається журналіст, і я розумію, що поговорити про Щура-уявного не вдасться.

— Добре, як Щуру спало на думку задавати наївні питання політикам і чому ніхто до нього цього не робив? — примирливо питаю я.

— В сенсі? — риторично перепитує Щур-Вінтонів. — Це ж не він придумав, це малі діти придумали. Вони запитують прості речі про глибоке і тим самим вганяють нас у ступор. От наприклад: “А чому це дядя вдарив іншого?” І ти сам відчуваєш, яким дурнуватим виглядаєш, і намагаєшся пояснити: “Розумієш, дядя напився…” А дитина знову: “А чому він напився?” І тут ти або уникаєш відповіді, або починаєш говорити правду і пояснювати: “Дядя нещасливий, і так далі…” Те ж саме — і з питаннями в сфері політики: в нас не було звички ставити політикам дуже прості питання, а вони не мають звички відповідати. Саме це іноді робить такі інтерв’ю неочікувано щирими.

В складних питаннях часто-густо маскується власна некомпетентність, впевнений мій співрозмовник.

Куштуючи картоплю, вже як журналіст він зізнається: акцент та посилання Щура на те, що він іноземний журналіст, — ще один прийом, який в Україні все ще допомагає отримати більше інформації, ніж зазвичай.

Вінтонів це описує так: дзвониш в якусь установу і починаєш: “Do you speak English?”, а там десь за кадром: “Андрію, тут іноземці телефонують, допоможи!” А вже через декілька хвилин тобі видають усе, що ти хотів отримати, або навіть більше.

Нашу розмову раптово перериває кур’єр кейтерингової компанії. Зі словами “вибачте, але в мене графік” він відтісняє нас від холодильника, заповнюючи його пластиковими контейнерами, подібними до того, що стоїть перед моїм співрозмовником.

— Ще пару років тому я бачила в медіа: “Канада відвертається від України”, і про це свідчить той факт, що “телебачення Торонто і його журналіст Майкл Щур жорстко розкритикували Петра Порошенка”. Зараз таке ще зустрічається? — цікавлюсь я, притиснута майже до стіни.

— Та буває й зараз, але більше в соціальних мережах, — посміхається журналіст, чий профіль у мережі Фейсбук має більше 100 тис. читачів.

Не менше відомий він і за межами екрану. Журналіст зізнається, що на вулицях його впізнають досить часто.

— І що, пропонують випити, поговорити про політику? — цікавлюсь я.

— Та різне бувало. Часто йдеш по ринку і чуєш за спиною: “О, так це Щур!” — і капюшон накидаєш на голову, швиденько-швиденько звідти, — сміється журналіст. Проте зауважує: в більшості випадків розмов не уникає. “Це дуже по‑канадійськи, до речі: сідати ближче один до одного у транспорті та підтримувати розмову на маленькі побутові теми. Ми до цього ще не звикли”, — помічає Щур—Вінтонів і на секунду майже виходить за межі свого амплуа.

— А були ситуації, коли герої ваших інтерв’ю та репортажів позивалися на вас або вимагали публічних вибачень? — цікавлюся я, згадуючи провокативні інтерв’ю Щура з Олегом Ляшко та іншими політичними діячами України.

Посміхаючись, Щур-Вінтонів розповідає, як одного разу отримав офіційного листа від Національного академічного ансамблю танцю ім. Павла Вірського.

— Ми писали сюжет для відео, де президент РФ Путін у кадрі нервово дриґає ногою. І обіграли, що то таємна “ногомова”, яку в Україні розуміє тільки ансамбль Вірського. А далі показали один з танців у виконанні ансамблю, пояснивши, що певні рухи танцюристів можна розшифрувати як відомий вислів “Путін х**ло!” — пояснює журналіст.

В офіційному листі ансамбль вимагав прибрати цей сюжет з ефіру, бо ніякої таємної “ногомови” не існує.

— Можливо, це був фейковий лист, адже я його тоді перевірити не встиг, — попереджає обережний Щур, в якому на мить прокидається Вінтонів.

Восени до проектів за участі Щура додався новий — late night show ЧерезЩур, вечірня напіврозважальна передача за участі запрошених зірок.

— У вас протягом перших двох ефірів у студії лише діячі культури. Але ж таке шоу без політиків приречене на провал. Будете їх запрошувати? — цікавлюся я.

— Можливо, будемо: я розумію, що в нас дуже політизоване суспільство, — наче ховається від відповіді журналіст, але одразу додає. — Однак будемо запрошувати лише тих, хто дійсно робить щось цікаве для країни і, звичайно, спілкується українською мовою.

Мовне питання важливе для журналіста, який всі свої інтерв’ю принципово дає українською.

Закінчивши з обідом, я пропоную журналісту вийти з образу Щура.

— Якось посол Канади в Україні Роман Ващук згадував, як в день, коли обвалився Берлінський мур, він перебував в Україні і дивився на УТ-1 програму Актуальна камера. І у ній про цю подію навіть не одразу згадали. Для Актуальної камери то було неактуально. Як сьогодні виглядає політичний блок UA: Перший? — запитую я вже Вінтоніва.

— Коли ми на все подивилися, то, звичайно, першою думкою було всіх звільнити та набрати нових працівників, але коли я глянув глибше, зрозумів, що проблеми в журналістиці за межами суспільного такі ж, як і всередині суспільного. Тому ми почали працювати зі змістом, — описує своє перше знайомство з НСТУ його член правління.

— Ситуація була такою, що на одному й тому ж регіональному каналі йшли і класні передачі, і повний трешак. І ти питаєшся: люди! Як ви можете робити оце й одночасно оце? — раптово в голосі та рухах Вінтоніва пробивається Щур.

Журналіст пояснює, що зробити інформаційну або розслідувальну передачу, позбавлену оціночного та емоційного забарвлення, сьогодні складно. Українська журналістика виростала з громадського протесту, тому межа між журналістом та громадським активістом іноді досить вузька.

— Але ж “правильні” новини — це синонім новин нудних. Ніхто таке дивитися не буде, — зауважую я.

— Послухайте, якщо усюди у нас фастфуди, то рано чи пізно з’явиться ресторан здорової їжі! — емоційно реагує Вінтонів. — Звичайно, туди будуть ходити не всі. А ті, хто будуть, все одно іноді зраджуватимуть з фастфудом.

Але журналіст впевнено заявляє, що запит на об’єктивну врівноважену інформацію в країні існує. Якщо весь час їсти бургери, одного дня дуже захочеться вареної моркви, і тоді вона здаватиметься справжнім делікатесом, запевняє він.

Не так давно і Вінтонів, і його персонаж Щур сходили до армії. Як вас змінив цей досвід? — змінюю я тему.

Два роки тому Вінтонів, як і багато інших українців, потрапив під шосту хвилю мобілізації. Тоді в соціальних мережах розгорілася справжня дискусія: чи має держава право забирати у лави військових талановитих журналістів.

— Спочатку я всім мав пояснювати, що служити — то мій нормальний обов’язок, і всі ці розмови не мають сенсу. А вже через рік мав пояснювати майже тим самим людям, чому я не “зрадник”, якщо не пішов в АТО, — говорить він.

І, подумавши хвилину, додає:

— Для мене армія була місцем і часом для самоусвідомлення.

— А знімати передачу про армію ви чи Майкл Щур не плануєте? — цікавлюся я.

— Вже є ідея і навіть назва: Армія 2.0. Там я хочу розповісти не тільки про українську армію, яка вже багато у чому відійшла від радянського стереотипу, й про інші армії світу, — захоплено відповідає Вінтонів.

У цей час до маленької кухні все частіше починають зазирати зголоднілі працівники.

Ми тиснемо один одному руки і прощаємося.