"Як я прокинулася під час операції"

Канадійка Донна Пеннер почувалася спокійно з приводу запланованої операції на черевній порожнині, доки не прокинулась саме у той момент, коли хірург зробив перший надріз. Вона розповідає, як пережила пекельний біль від операції у повній свідомості.

У 2008 році мене записали на діагностичну лапароскопію в лікарні у моїй провінції Манітоба у Канаді. Мені було 44 роки, і я страждала на сильні кровотечі під час місячних.

Мені робили загальний наркоз раніше, і я знала, що так само буде і під час цієї операції. Я ніколи до цього не мала проблем із ним, але коли ми приїхали в лікарню, то все таки хвилювалася.

Під час лапароскопії хірург робить надріз на животі, через який вводить прилад, щоб можна було роздивитися, що і як. Замість одного великого надрізу вам роблять три-чотири маленьких.

Операція почалася добре. Мене поклали на операційний стіл і розпочали стандартні процедури: підключили всі необхідні монітори і стали готувати мене до операції.

Анестезіолог поставив мені крапельницю, а потім - одягнув мені на обличчя маску і сказав: "Глибоко вдихніть". Я так і зробила й занурилась в обійми сну, як і мало статись.

Коли я прокинулася, то все ще чула звуки операційної. Стукотіння і брязкіт приладів, шум моніторів тощо. Я подумала: "О, чудово, все нарешті скінчилося".

Я лежала й відчувала, що дія ліків ще не минула, але водночас я була при свідомості й насолоджувалася приємним відчуттям повної розслабленості після пробудження.

За кілька секунд, коли я почула голос хірурга, усе змінилося.

Присутні в операційній рухались і робили кожен свою справу, а потім несподівано я почула, як хірург вимовив: "Скальпель, будь ласка". Я просто завмерла. У голові промайнула думка: "Що ж це я щойно почула?"

Я нічого не могла зробити. Мені ввели ліки, які знерухомили тіло: їх зазвичай використовують в операціях на черевній порожнині, бо вони розслаблюють м'язи живота, і ті не скорочуються, коли їх надрізають.

На жаль, загальний наркоз не подіяв, подіяв лише паралізуючий компонент.

Я запанікувала. Я думала, такого не може статися. Я почекала кілька секунд, а потім відчула, як лікар зробив перший надріз. Мені бракує слів, щоб описати біль - він був просто нестерпний.

Я не могла розплющити очі. Перше, що я спробували зробити, - це сісти, але не змогла й поворухнутися. Відчуття були такі, наче хтось сидів зверху, причавивши своєю вагою.

- Випадкове повернення до свідомості під час операцій із загальним наркозом трапляється один раз на 19 000 операцій.

- Пацієнти часто не можуть повідомити, що прокинулись, через дію м'язового релаксанту на організм.

- Більшість пробуджень триває менше, ніж п'ять хвилин.

- 40% таких пацієнтів зазнають психологічної шкоди середнього й високого ступеня тяжкості.

- Пробудження найчастіше стається під час кесаревого розтину або кардіоторакальної операції, або якщо пацієнт має значну зайву вагу.

- Більше інформації можна знайти в англомовному буклеті Королівського коледжу анестезіології. Там описано, чому трапляються випадкові пробудження під час операцій із загальним наркозом, та що робити, щоб їх попередити.

Джерело: Королівський коледж анестезіології/ Асоціація анестезіологів Великої Британії та Ірландії.

Я хотіла щось сказати, якось поворухнутись, але не могла. Я була настільки паралізована, що не могла навіть плакати.

У цей момент я почула своє серцебиття на моніторі. Ритм частішав і частішав.

Я була до нестями нажахана. Я чула, як лікарі працюють наді мною, чула, як вони розмовляють. Я відчувала, як лікар робив всі надрізи і проштовхував прилад у мій живіт.

Я відчувала, як він рухає мої органи, оглядаючи їх. Я чула, як він казав щось на кшталт: "Погляньте на апендикс, він має цілком здоровий вигляд, товста кишка має добрий вигляд, яєчник теж".

Мені вдалося тричі смикнути ногою, щоб показати, що я прокинулась. Але кожного разу хтось клав на неї руку, аби заспокоїти, не повідомляючи, що я поворухнулася.

Операція тривала близько півтори години.

На додачу до всього, через те, що я була паралізована, вони провели інтубацію, підключили мене до апарату штучної вентиляції легень і поставили вентилятор на сім вдихів на хвилину.

Моє серце билося з частотою 148 ударів за хвилину, а все, що я мала - це ці сім вдихів на хвилину. Я задихалася. Здавалося, що мої легені горять.

Настав момент, коли я подумала, що операція закінчилася, і залишилося тільки завершальні процедури. Це було тоді, коли я помітила, що можу поворухнути язиком.

Я зрозуміла, що дія паралізатора закінчується. Я подумала: "Спробую покрутити дихальну трубку, яка все ще у мене в роті". І я почала ворушити її язиком, щоб привернути увагу.

Спрацювало. Я привернула увагу анестезіолога. Але він, напевне, подумав, що я відійшла від дії паралітика більше, ніж насправді, тому що взяв трубку і витяг її.

Я лежала і думала: "Отепер я точно в біді". Я вже подумки попрощалася з родиною, бо не думала, що виживу. Тепер я вже не могла дихати.

Я чула, як кричить медсестра. Вона стояла поруч і повторювала: "Дихай, Донно, дихай". Та я нічого не могла зробити.

Вона повторювала це знову і знову, і сталася найдивніша річ. Я покинула своє тіло.

Я християнка і не можу сказати, що потрапила на небеса, але й на землі я також не була. Я знаю, що була в якомусь іншому місці. Там було тихо. Звуки операційної зали лишилися, я все ще їх чула. Але вони здавалися дуже-дуже далекими.

Страх зник, зник і біль. Мені було тепло, затишно, я почувалася безпечно. Інстинктивно я знала, що не сама. Поруч була чиясь присутність.

Я завжди кажу, що то був Бог, в мене не було жодних сумнівів, що це був він. Потім я почула голос, який промовляв: "Що б не сталося, з тобою все буде добре".

У цей момент я знала: житиму я чи помру - все буде добре. Упродовж операції я молилася, щоб чимось зайняти думки, співала і думала про чоловіка і дітей. Але коли відчула цю присутність, подумала: "Будь ласка, дай мені померти, я більше не можу".

Та я повернулася назад так само швидко, як і потрапила туди. За мить я вже знову була у своєму тілі в операційній. Я все ще чула, як лікарі працюють наді мною, а медсестра кричить: "Дихай, Донно".

І раптом анестезіолог сказав: "Кисню їй!". Мені вдягли маску і почали вручну накачувати повітря в легені.

Щойно вони це зробили, печіння в легенях зникло. Я відчула значне полегшення і знову почала дихати. Саме тоді анестезіолог дав мені ліки, які припинили дію паралітика. Незабаром я вже могла говорити.

Пізніше, коли я відходила після такого випробування, у палату зайшов хірург. Він узяв мою руку в свої і сказав: "Я зрозумів, що виникли певні проблеми, місіс Пеннер".

Я відповіла: "Я не спала і відчувала, як ви мене різали". Його очі наповнилися слізьми, він стиснув мою руку і сказав: "Мені так шкода".

Я почала розповідати йому про те, що чула, як він говорив - його коментарі про мій апендикс і внутрішні органи. А він повторював: "Я так і сказав, так і сказав".

Я запитала: "Ви помітили, що я не питаю вас про діагноз?" А він подивися на мене і сказав: "Ви вже знаєте, чи не так?" "Так, знаю", - погодилась я і назвала йому діагноз.

Відтоді, як прокинулась під час операції, минуло вже дев'ять років. Я подала позов проти лікарні, суд його задовольнив.

Відразу після операції мене спрямували до психотерапевта, бо я пережила серйозну травму. Я не розуміла навіть, на який день тижня був призначений мій візит до лікаря. У мене все змішалося. Такі речі не минають безслідно.

Але мені допомогло те, що я говорила про це. З часом я змогла розповісти свою історію.

Я багато читала про інтранаркозне пробудження. Зв'язалася з факультетом анестезіології Університету Манітоби і вже кілька разів виступала перед інтернами.

Зазвичай моя історія видається їм жахливою. Ну і завжди буває декілька облич, по яких котяться сльози, коли я про це розповідаю.

Моя історія не для того, щоб звинуватити чи тицяти пальцем. Я хочу, щоб люди зрозуміли, що це може статися і стається.

Я хочу звернути увагу громадськості на це і допомогти отримати добрі результати з такого жахливого досвіду.