Франція на межі хаосу: чому країна ризикує стати слабкою ланкою Європи — розбір ВВС
У президента Еммануеля Макрона залишається лише півтора року каденції (Фото: Getty Images)
Франція опинилася у вирі однієї з найглибших політичних криз за останні десятиліття. Але чи справедливо звинувачувати в цьому Еммануеля Макрона і говорити про «катастрофу»? Ситуацію в країні дослідив Г’ю Скофілд, паризький журналіст BBC News. NV публікує його матеріал на правах інформаційної співпраці.
Лише за два роки Франція змінила вже п’ятьох прем'єр-міністрів. Парламент розділений на три непримиренні блоки, які не можуть домовитися навіть щодо бюджету.
До цього політичного хаосу додався загальнонаціональний страйк. Минулого четверга на вулиці вийшли профспілки, які виступили проти бюджетних планів уряду.
Страйкувала третина вчителів, закрилися майже всі аптеки, а в Парижі навіть зупинилися лінії метро.
Іронія з Італії
За ситуацією уважно стежать сусіди.
Італійські газети не приховують зловтішної радості: вони смакували політичну поразку експрем'єра Франсуа Байру, попереджали про стрімке зростання державного боргу і навіть натякали на можливе звернення Франції по допомогу до МВФ.
«Де ж тепер велич?» — уїдливо запитала римська Il Messaggero.
Фінанси додають тривоги: обслуговування державного боргу обходиться Франції у 67 мільярдів євро на рік — це більше, ніж бюджет будь-якої галузі, окрім освіти та оборони.
За прогнозами, до кінця десятиліття ця сума зросте до 100 мільярдів.
Минулої п’ятниці агентство Fitch знизило рейтинг французьких зобов’язань, зробивши нові запозичення дорожчими.
Сценарій звернення до МВФ або Європейського центробанку вже не виглядає фантастичним.
У вирі криз
Усе це відбувається на тлі війни в Європі, меншої залученості США та зростання популізму.
Минулого тижня рух Bloquons Tout («Блокуємо все») влаштував день протесту. Акцію швидко підхопили радикальні ліві сили, але ефект виявився мінімальним — окрім кількох вуличних сутичок нічого суттєвого не сталося.
Значно відчутнішими стали вчорашні масові маніфестації профспілок і лівих партій проти урядової політики.
Політичний оглядач Ніколя Баврез підсумував ситуацію так:
«У момент, коли під загрозою опиняються суверенітет і свобода Франції та Європи, країна паралізована хаосом, безсиллям і боргами».
У президента Еммануеля Макрона залишається лише півтора року каденції.
Він обіцяє вивести Францію з глухого кута.
Але на горизонті вимальовуються два сценарії: або Франція вистоїть завдяки своїм ресурсам і міцним інститутам, або вийде з кризи ослабленою та вразливою до крайніх сил — і стане новим «слабким місцем Європи».
Хронічна напруга у відносинах з прем'єрами
Витоки нинішньої кризи сягають літа 2024 року, коли Еммануель Макрон розпустив Національні збори. Замість міцної більшості він отримав розколотий парламент, поділений між центром, «лівими» та «ультраправими».
Жодна сила не могла правити самостійно — дві інші одразу об'єднувалися проти неї. Колишні прем'єри Мішель Барньє та Франсуа Байру протрималися на посаді лише кілька місяців.
74-річний Байру, центрист за переконаннями, зробив головною темою своєї політики державний борг. Сьогодні він перевищує 3 трильйони євро, або 114% ВВП.
Байру запропонував скоротити витрати на 44 мільярди в бюджеті 2026 року, але його уряд упав після вотуму недовіри, за який разом проголосували «ліві» та «ультраправі».
Серед найменш популярних його ідей було скасування двох державних свят — заради збільшення фінансування армії.
Новий прем'єр — Себастьян Лекорню
Після відставки Франсуа Байру президент Макрон вирішив зробити ставку на людину зі свого найближчого кола.
Новим прем'єром став 39-річний Себастьян Лекорню — спокійний нормандський політик, який здобув довіру президента довгими нічними розмовами в Єлисейському палаці.
Оголошуючи призначення, Макрон заявив, що вірить у можливість компромісу «між політичними силами при повазі до переконань кожного».
На відміну від ветеранів Барньє та Байру, Лекорню не сприймається як конкурент.
«З Лекорню прем'єр-міністром по суті залишається сам Макрон», — підкреслює економіст Філіп Агійон, давній радник президента.
Титанічне завдання
Головне завдання Лекорню — знайти компроміс і змінити політичний акцент: від союзу з «правими» перейти до співпраці з соціалістами.
До середини жовтня він має представити проєкт бюджету, а до кінця року провести його через парламент.
Арифметика невблаганна: без підтримки соціалістів і поміркованих республіканців шансів немає. Та поступки одним автоматично відштовхують інших.
Соціалісти вимагають м’якого плану скорочення боргу, запровадження податків для надбагатих і скасування пенсійної реформи Макрона 2023 року, яка підняла вік виходу на пенсію до 64 років.
Республіканці ж категорично проти таких кроків.
Рух підприємств Франції MEDEF навіть пригрозив вивести людей на вулиці, якщо податки підвищать.
Крім того, час працює проти Макрона. Попереду муніципальні вибори 2026 року та президентські 2027-го.
На обох крайніх флангах політики стоять сильні партії — праве «Національне об'єднання» (RN) та ліва «Нескорена Франція» (LFI). Вони при найменшій спробі компромісу з центром голосно звинувачуватимуть опонентів у «зраді».
Будь-який відомий політик сьогодні, найімовірніше, прагне мінімізувати контакти з Еммануелем Макроном, чий вплив стрімко слабшає.
Тому максимум, чого може досягти Лекорню, — це зібрати урізаний компромісний бюджет, який лише відстрочить поразку в Національних зборах і ще більше насторожить ринки. Для фінансових інституцій це стане черговим сигналом: Франція знову ховає проблеми під килим, а вартість обслуговування боргу продовжує зростати.
Альтернатива ще похмуріша — провал і відставка чергового прем'єра. Для Макрона це справжня катастрофа: новий розпуск парламенту, нові вибори, на яких цілком може перемогти партія Марін Ле Пен — «Національне об'єднання».
Деякі вже вимагають більшого — відставки Макрона, як головного винуватця нинішнього глухого кута.
Між оптимізмом і тривогою
Втім, деякі експерти не поспішають з похмурими прогнозами.
Колишній лідер республіканців Жан-Франсуа Копе нагадує: «Економіка Франції в цілому здорова: імпорт і експорт збалансовані, рівень безробіття традиційно вищий за британський, але не критичний, а зростання краще, ніж у Німеччині».
Інші, як фінансист Філіп Дессертін, застерігають:
«Ми не можемо просто відкидати гіпотезу про втручання МВФ, як це роблять політики. Ми ніби стоїмо на дамбі, яка здається міцною, але море підмиває її зсередини. Одного разу вона впаде, і це неминуче, якщо нічого не змінювати».
Журналіст Франсуаз Фрессоз з Le Monde додає:
«Ми стали заручниками державних витрат. Півстоліття уряди — і ліві, і праві — гасили соціальні пожежі грошима. Але цей ресурс вичерпано. Ми перебуваємо наприкінці старої моделі соціальної держави. Але ніхто не хоче платити за це або братися за необхідні реформи».
Франція на історичному зламі
Сьогодні Франція зіткнулася одразу з трьома кризами — політичною, економічною та соціальною. Саме це поєднання робить момент таким доленосним.
Соціолог Жером Фурке образно каже: «Це як п'єса, яку грають на сцені порожнього театру».
Людям твердять, що борг — питання життя і смерті для нації. Але багато хто не вірить або просто не розуміє, чому вони мають за це розплачуватися.
На чолі всього стоїть людина, яка у 2017 році прийшла до влади з обіцянкою примирити «лівих» і «правих», бізнес і робітників, євроскептиків і єврооптимістів.
Сьогодні, за словами Ніколя Бавреза в Le Figaro, «саме Еммануель Макрон став об'єктом народної недовіри і несе всю відповідальність за цей крах. Подібно до всіх демагогів, він перетворив країну на руїни».
