Три стовпи української гідності

Мабуть, немає в Україні більш відомого навчального стартапу, ніж Український Католицький Університет. Зродившись на ґрунті біднесенького гуманітарного закладу, сьогодні університет без перебільшень є перлиною Львова і України. Той зміст, закладений ще на початках, перетворився на форму, яку ми сьогодні бачимо: сучасний підхід до навчального процесу, активне середовище і приємна архітектура.

Втім, секрет успіху подібних проєктів полягає не в академічній складовій чи об'ємах інвестицій. Ключовим стрижнем усього, що відбувається всередині, є етос — набір декларованих цінностей, на яких будується заклад. І якби можна було описати ціннісний напрямок УКУ одним словом, це було би слово «гідність».

Іронічно, що сьогодні воно випливає не стільки як згадка про героїв Майдану чи війни з Росією, скільки як іронічний докір теперішньому українському суспільству. Все частіше підіймається дискурс розпачу і питань, на які нам ще варто віднайти відповіді. Чим є ця українська гідність? Наскільки ми готові до неї?

Варто сказати, що гідність є універсальним поняттям, тож українська гідність нічим не відрізняється від грецької, японської чи перуанської. Хоча й гідність найчастіше трактується у християнському контексті, її визначення було знаним ще давніше — усім відома гостинність і доброта східних народів до мандрівників, хворих чи жебраків.

Отож, гідність можна сформулювати як «особисте ставлення до іншої людини». У контексті цього необхідно звернути увагу на три категорії «інших» людей, до яких наше суспільство досі відноситься з відразою — наркозалежні, ув’язнені та люди з інвалідністю. У ставленні до них криється наша власна, українська гідність.

Коріння обережного та упередженого відношення до таких людей лежить у нашій тоталітарній спадщині. Так людину, яка потрапляє до павутиння наркоманії, готові таврувати «пропащою» і приписувати їй злочини. Ми визнаємо наркоманію хворобою, але не готові піклуватися про наркомана як про хворого. Нам легше і спокійніше «поставити хрест» на такій людині, маргіналізувати її.

Світова практика реабілітації наркоманії ґрунтується насамперед не на сучасних препаратах чи методиках, а на простому людському ставленні. Найгірше, що можна зробити для наркозалежної людини — це відправити її на узбіччя, за паркан. Залишити її поза суспільством, поза спілкуванням, поза нормальним світом. Залишивши її сам на сам із вадами, які вона не в змозі подолати.

Не меншу відразу та недовіру в українському суспільстві викликають і люди, які є чи були ув’язненими. Радянська влада створила найбільшу в світі кримінальну культуру, запроторивши за ґрати мільйони людей. Аби зробити покарання незгідних ще потужнішим, компартія виховала у громадянах абсолютну відразу до ув’язнених. Людина, яка потрапляла за ґрати, назавжди втрачала свою важливість в очах інших.

У ставленні до в’язнів криється ще один стовп української гідності. Не дивлячись на усі викривлення пенітенціарної системи та популяризації кримінальної естетики, наша гідність вимірюється і нашим ставленням до «зеків». На прикладі люксових апартаментів норвезького терориста Брейвіка простежується християнське коріння правдивого суду: ненавидіти гріх, а не грішника. Ув’язнені вже відповіли за свій вчинок, але не перестали бути людьми.

Заради справедливості мусимо визнати, що ставлення до людей з інвалідністю чи особливостями розвитку в Україні покращилось. Інклюзивні проєкти розповсюджуються містами, а необережні слова в бік людини на візочку коштують репутації цілим компаніям. На НВ є чудовий матеріал про українські підприємства, в культурі яких «зашито» працевлаштування неповносправних людей.

Державні дотації особам з інвалідністю є мізерними, а міське самоврядування явно не ставить інклюзивність у пріоритет. Декому ще досі важко усвідомити, що людиною нас робить не кількість робочих м’язів чи бездоганна кредитна історія. Звідси нещирі жалощі до людей з інвалідністю, які свідчать лише про наше нерозуміння і пофігізм.

Сьогодні Україна стоїть перед абсолютно новими викликами. Без перебільшень, настав час, коли вже недостатньо ні коктейлів Молотова, ні бідкань на владу, ні 5 гривень на армію. Наша гідність потребує переосмислення в ключі наших стосунків з іншими. Не треба багато зусиль, аби висміювати Зеленського, ненавидіти бойовиків з РФ чи жалітися на дурість власного народу. Це — дуже зручні позиції, до яких ми можемо прирости назавжди.

Кожен день, місяць і рік буде ставити перед нами нові виклики, які можна подолати лише гуртом. Але на прикладі тоталітарних країн ми бачимо, до чого призводить холодне і прагматичне відношення. Українська форма як ніколи потребує змісту. А він народиться лише з щоденної праці над самими собою: у поведінці за кермом, на вулиці та у власній хаті. Чуда не буде. Чудотворця теж. Лише тиха невтомна праця кожного з нас.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ