Уперше надруковано у журналі NV  за  червень 2025 року. Републікацію заборонено

Наприклад, прокидаєшся в одному зі своїх найулюбленіших міст на цій планеті. Сараєво залите квітневим сонцем, на схилах Требевича у ранковому серпанку світяться розквітлі фруктові дерева і здіймається легкий білий дим над оселями, де щось готують. Від цього видовища мені завжди спокійно і затишно, бо час там, у вузьких вуличках, стоїть на місці й дозволяє пірнути у позачасся і тобі.

Та коли знаєш анатомію облоги Сараєва, Требевич дивиться на тебе вже інакше: очима сербських снайперів і артилерійських розрахунків, які на своїх гірських позиціях три роки полювали на містян внизу. Під готелем кипить рухом вулиця, в часі війни відома як Алея снайперів — найбільш небезпечна прострілювана зона міста. Перехрестя Маріїн Двору з виразною австрійською архітектурою — часті сюжети у моїй колекції старих сараєвських листівок — з’являлися також на інших, кривавих листівках із війни. На репортерських фотографіях, де люди біжать під обстрілом, де щось горить, де хтось уже лежить нерухомо, обличчям униз, позбавлений потреби бігти.

Ті, хто бачили багато, знають ціну життя

Сонце відбивається у синьому склі сараєвських висоток Момо та Узейра, двох ще югославських хмарочосів. Вони теж палали під час війни, і на фото були схожі на високі смолоскипи, але тепер їх відновили так, що шрамів зовні й не видно. «Близнюки» мають імена популярного в соціалістичні часи комічного радіодуету, який складався з одного серба і з одного бошняка — така собі історія про підкреслено близьке співжиття.

Війни ніколи не однакові, бо не є абстракціями. У них конкретні ідеологи та виконавці, різні варіанти озброєння та постачання, різне медійне висвітлення і правове забезпечення. У них різні передумови, і базова механіка співжиття, наприклад, боснійських сербів, хорватів та бошняків дуже відмінна від українського трагічного сусідства з росіянами. Але чи може бути сталою сама температура геноцидальної війни, вже в її розгортанні?

За спиною у мене готель Holiday Inn, все ще з олімпійською символікою над входом — він був збудований для Олімпіади-84, однієї з найбільших гордостей сараєвського минулого. Широко відомим став натомість інакше: як головне помешкання іноземних журналістів під час облоги Сараєва, що часто з’являлося у західних фільмах. Як готель, чий персонал під постійними обстрілами продовжував підтримувати нормальне готельне життя з менш обстрілюваного, безпечнішого боку, функціонував без електрики та води, годував навіть тоді, коли об'єктивно було нічим. І менш відомий, але вагомий факт: у цьому самому готелі на початку війни був штаб Радована Караджича. Ось одна лише ранкова картинка сараєвського кварталу із мультиекспозицією.

Такою ж зоною мультиекспозиції для мене є частина київської траси, де захлинувся російський наступ на Київ, хоча й не лише вона. В Україні уже достатньо воєнної пам’яті й місць, де вона нашаровується і проявляється. Але отут, де я їду кілька разів на тиждень і де колишні живі рани уже почали перетворюватися на старі рубці, я досі бачу усе багатошаровим.

Ось тут будинки були вигорілі і розбиті, хоча зараз уже не скажеш. Вивернуте вибухом горище, схоже на цибулину тюльпана, на якому під усіма дощами та вітрами довго і самотньо стояв рожевий дитячий візочок. Скошені обстрілами сосни біля дороги. Там — підірвана заправка. Від придорожного ресторану лишився лише фундамент. На узбіччі активно працює в полі група розмінування. Ось тут — підірваний шляхопровід на трасою, неподалік від нього стояв розстріляний жовтий автобус без коліс із нерівним написом «Діти» — так, ніби це могло когось зупинити. А понад дорогою були тіла людей: дехто так і залишився сидіти у своїх згорілих автівках, дехто був застрелений і лежав на асфальті. Влітку вся ця пам’ять густо заростає травою і наповнюється пташиними голосами, і я досі не певна, що для того, хто бачив це, дорога колись зможе бути спокійною, буденною. Іноді я розповідаю про це водіям, які везуть мене, які не бачили цієї дороги в часи облоги Києва. Можливо, це жорстоко, але мультиекспозиція сильніша за мене. Часом водії плачуть. І тоді я знову думаю, що буду прикрою старою, якщо доживу.

Тепер я розумію тих сараєвців, які багато років тому, показуючи мені своє прекрасне, розквітле і ожиле місто, раптом замовкали і кілька нескінченних митей розширеними очима дивилися кудись усередину себе. Мультиекспозиція воєнного зору завжди утворює щілину в реальності, і гра, яку ця реальність запропонує, залежить від щирості монети, яку вкидаєш у цю щілину. Від щедрості того, хто розповідає історії, від його добронамірності. Від емпатійності того, хто слухає, від його готовності бачити більше.

Ми теж будемо це робити, коли скінчиться наша війна. Ми будемо незручними, прикрими, згірченими, бо така реальність трохи шизофренічна. Але також будемо сильними та щедрими. Ті, хто бачили багато, знають ціну життя.