Зімбабвійський президент Роберт Мугабе десятиліттями вважався "зразковим диктатором". Зберігаючи зовнішні атрибути демократії, він зумів встановити режим особистої влади, який без особливих змін протримався 37 років.
Формально в Зімбабве проводилися вибори, відбувся конституційний референдум, працювали політичні партії і парламент, але все це було лише декорацією. Насправді ж, усіма процесами керував особисто Мугабе. Він навіть створив систему стримувань і противаг. Щоправда, на відміну від класичної, вона була націлена не на запобігання диктатурі, а на її збереження. Армія, поліція, керівна партія, органи безпеки повинні були врівноважувати один одного, не дозволяючи занадто піднятися комусь з оточення президента.
Еліта в цій системі годувалася за рахунок експорту необроблених природних ресурсів і сільськогосподарської сировини. Величезні мінеральні багатства і родючі грунти Зімбабве це дозволяли. Населення харчувалося недоїдками з цього столу, а також державною пропагандою. У всіх бідах вона звинувачувала білих: як колишніх "колонізаторів", так і діючих "імперіалістів". Єдиним захистом від цієї напасті, згідно з місцевими ЗМІ, і був Мугабе та співтовариші.
Система здавалася бездоганною і непорушною. Але, як з'ясувалося, головним її недоліком стала особистість самого диктатора. У якийсь момент Роберт Мугабе забув про власну систему стримувань і противаг, різко посиливши одне угруповання у владі і послабив інше.
Він довірився своїй дружині Грейс та її оточенню, що складається з порівняно молодих технократів — так званого покоління сорокарічних. Мугабе ввів Грейс до керівництва керівної партії і одночасно звільнив 75-річного віце-президента Еммерсона Мнангагву —неформального лідера впливових ветеранів війни проти білих.
Керівники місцевих силових структур, серед яких багато цих ветеранів, тут же відчули загрозу собі і своїм інтересам. Їхня відповідь була блискавичною. На вулиці Хараре вийшли танки, Мугабе, його дружину та її прихильників взяли під арешт.
Перед країною постала загроза громадянської війни. Однак подальші дії змовників були абсолютно несподіваними. Вони не поставили опонентів до стінки, а підтвердили "героїчний" статус Мугабе, люб'язно попросивши його відмовитися від влади "по-доброму". Його спроби чинити опір були припинені — м'яко, але рішуче.
В результаті передача влади була мирною, тепер уже колишньому президенту зберегли його майно, свободу, високий статус і навіть призначили державне утримання. Громадянський спокій в країні залишився непохитним. Мнангагва прийняв президентську присягу, світ визнав його владу, співгромадяни — теж. Переворот увінчався абсолютним успіхом. Фактори перемоги змовників зараз стали предметом вивчення в усьому світі.
Тут треба наголосити, що ніякої революції в Зімбабве не відбулося. Раніше там траплялися масові і затяжні акції протесту, але вони ні до чого не приводили. У глибоко авторитарних суспільствах шанси на зміну режиму є тільки там, де відбувається розкол в елітах. Розкол цей з'являється тоді, коли частина верхівки починає відчувати безпосередню загрозу своїм інтересам і життєвим стратегіям.
Змовниками необов'язково повинні бути військові, як в Зімбабве. У цій ролі можуть опинитися, наприклад, олігархи, співробітники держбезпеки або навіть лідери керівної партії. Головне — у них має бути можливість ізолювати правителя і пояснити йому, що пора на пенсію.
Успіху перевороту посприяв і час перебування Мугабе при владі: за 37 років він банально набрид більшості населення, тому в столиці не було мітингів на його захист. Незважаючи на офіційно захмарні рейтинги підтримки, в Зімбабве на його захист ніхто не став. В інших країнах за Мугабе теж ніхто не заступився — надто вже неоднозначна у нього репутація. Навіть Росія, Китай, Іран і тому подібні країни не стали обурюватися.
Та й прискіпливий Захід, дивлячись на безкровний характер і широку підтримку перевороту, прийняв його вельми доброзичливо. Змовники зуміли швидко скористатися необережним кроком диктатора, вибудувати широку коаліцію, заручитися підтримкою більшості населення і світової спільноти.
В результаті путч пройшов майже ідеально. Його вже охрестили "переворотом XXI століття" і почали вивчати — як приклад для інших авторитарних держав. Особливо це стосується тих місць, де еліти неоднорідні, а старі диктатори не тільки давно пересиділи відведені законом терміни, але і збираються йти на нові "вибори".
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 1 грудня 2017 року. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени