Все свідчить про одне: Захід сприймає "примирення" із Кремлем серйозніше, ніж будь-коли з моменту анексії Криму
Владислав Іноземцев,
російський економіст,
директор Центру досліджень
постіндустріального суспільства
О станні тижні принесли Україні багато тривожних новин: спочатку російська делегація була відновлена у ПАРЄ, трохи пізніше перемовини Дональда Трампа і Володимира Путіна переконали американського президента в тому, що його російський колега — "гарний хлопець", ну а потім Еммануель Макрон і Ангела Меркель вирішили відновити зустрічі в безглуздому нормандському форматі. Все це свідчить про одне: Захід сприймає "примирення" із Кремлем серйозніше, ніж будь-коли з моменту анексії Криму.
Щиро кажучи, було дивно бачити людей, які вважали, що цей момент ніколи не настане. Хоча Росія навряд чи здатна допомогти вирішити якусь міжнародну проблему (зокрема і ті, що сама породила), Москва досягла успіху в створенні зворотного враження, а західні ЗМІ своїми розповідями про втручання РФ у американські вибори і британський референдум, описом нової "консервативної ідеології ", що розробляється Кремлем, і пошуком сотень мільярдів доларів особистих коштів російського президента "відлили у граніті" уявлення про нього як про світового деміурга. Тому демонізація Росії не могла не призвести у підсумку до протилежного результату, який тепер доведеться розсьорбувати.
До подібної перспективи України варто ставитися з усією серйозністю: оскільки мало не вся її посткримська зовнішньополітична стратегія ґрунтувалася на тезі про те, що країна захищає демократичну Європу від тоталітарної Орди. Якщо ж Орду вважати "нормальною" державою, з президентом якої можна і справи вести і руку потиснути, ця логіка руйнується. Газові угоди Берліна і Москви, небажання США віддавати Росію у сферу домінування Китаю, міфічний вплив Росії на ситуацію на Близькому Сході — все це працюватиме на Кремль. Тут важливо не тішити себе ілюзіями про те, що Росія — це щось на зразок Азії і з європейцями Путіну не домовитися. Росія — це Європа, тільки не XXI, а XIX століття. Всі її імперські прагнення європейцям зрозумілі, і навряд чи вони готові довго протистояти їм із суто етичних мотивів (а з історичним передбаченням там зараз не краще, ніж у 1938 році).
Останні тижні принесли Україні багато тривожних новин
Все це означає одне: шанси збільшення тиску на Київ високі, а взаємодія частини української політичної еліти з Москвою стане додатковим фактором зниження підтримки України з боку Заходу. Якщо Росія не зробить чергової серії помилок, сподіватися на збереження колишньої ворожості Європи і США щодо неї не варто. Тому перед українським суспільством стоїть завдання розробити нову зовнішньополітичну стратегію, вибудувану не в логіці "як буде погано Європі без нас", а в логіці "наскільки ми можемо бути корисними світу". Вельми ймовірний вихід Кремля з міжнародної ізоляції, якщо він станеться, буде обумовлений саме цим підходом: Раді Європи потрібні гроші, європейським компаніям — ринки збуту; керівництву країн ЄС і США — скорочення російського впливу; Америці та Ізраїлю — розмін Сирії на посилення російської позиції щодо Ірану тощо.
Цілком ймовірне зниження уваги до України, якщо таке станеться, буде обумовлено тим, що в західних столицях об'єктивно не розуміють вигоди перспективного співробітництва з Києвом, а почуття провини за недостатню або неефективну підтримку не може бути вічним.
Це винятково важливе і складне завдання, рецепту рішення якого у мене немає. Я лише хочу наголосити, що поки Росія не сприймається як частина Європи, Україна також не сприйматиметься такою. Історична свідомість європейських політиків відносить всі території колишньої Російської імперії, за винятком країн Балтії, до неЄвропи. Чехії та Польщі було легко стати членами ЄС, оскільки вони просто поверталися у "сім'ю", з якої їх насильно забрали після Другої світової війни. Але Україна в цій сім'ї останні триста років не перебувала і тому страждає зараз як від того, що вона занадто "європейська", на думку Росії, так і від того, що вона надто "російська", на думку Європи. Переконати будь-яку зі сторін під час філософських дискусій не вдасться, потрібно думати над конкурентними перевагами і власною ідентичністю, керуючись раціональністю, а не емоціями.
Війна з Росією і період відчуженості між Росією і Заходом послужили каталізатором формування української нації. Період їх можливого примирення неминуче має стати часом здобуття Україною своєї політичної й економічної суб'єктності.