Це твердження я обгрунтовую не жменькою невдалих спроб, а досвідом, який охоплює сотні проектів, здійснених за моєї участі практично в усіх колишніх радянських республіках за більш ніж чверть століття.
Виникає запитання – чому? Чому медицина і особливо психіатрія є настільки непохитним оплотом радянського минулого? Є безліч факторів, що пояснюють ситуацію, однак головна причина, на мій погляд, полягає ось у чому: для того, щоб психіатричні служби стали гуманними й етичними, були спрямовані на інтеграцію людей у суспільство і приділяли першорядну увагу можливостям людей, а не їх обмеженням, суспільство повинно досягти певного рівня гуманності та поваги до індивідуальності та людської гідності всіх і кожного. На жаль, протягом 75 років саме ці якості цілеспрямовано вщент знищувалися радянським ладом, оскільки індивідуальність, людяність і гідність являли фундаментальну загрозу тоталітарному режиму.
Так, більше двадцяти п'яти років пройшли з тих пір, як розпався СРСР, проте багато з того періоду досі живе, часто виявляючись у відсутності терпимості, жорстокості, егоцентризмі та колективному відчутті того, що люди не є жодною цінністю й слугують лише гвинтиками потужної і неприступної системи.
У психіатрії це призвело до виникнення системи, що була унікальною в усьому світі. Багато моїх західних колег не можуть зрозуміти, чому так явно відрізняється колишня радянська система від системи в інших країнах. Психіатрія стала такою ж тоталітарною, як і суспільство, якому вона служить. А це згубне поєднання: з одного боку, психіатрія ізолює людей від суспільства, тому що вони інші, або страждають захворюваннями, а з іншого боку – байдуже суспільство, яке не хоче дбати про тих, кому потрібна допомога. Вже краще мати нефункціонуючі служби, як в деяких африканських країнах, і починати з нуля, ніж фундаментально реформувати пострадянську систему.
Щоб змінилася система, змінитися повинне саме суспільство. Докорінно, від початку до кінця. На це буде потрібно багато років. Деякі зміни відбуваються лише природним шляхом, коли старші покоління змушені звільнити сцену для нових, інші ж залежать від успішної взаємодії між професіоналами та відповідними органами влади. До тих пір, поки не буде знайдено взаєморозуміння між професіоналами, владою і громадянським суспільством, включно з правозахисниками, досягти успішних змін неможливо. Необхідно залучити до процесу змін всі зацікавлені сторони, яким би складним і тривалим не виявився цей процес.
Але й тоді успіх не гарантовано. Щоб розробити план реформ, слід знати потреби у населення. Вельми непросте завдання для країни, де статистика за визначенням є підробленою реальністю і не користується довірою. В Україні, як і в усіх радянських республіках, статистика обслуговувала політику, а поняття «доказової медицини», як і раніше, є новим і майже неосвоєним. Як же можна розробити стратегію, не знаючи, що саме потрібно? Як можна планувати поїздку, не знаючи, куди прямуєш?
Саме це зараз і відбувається в Україні. Нещодавно під керівництвом виконуючого обов'язки міністра охорони здоров'я Уляни Супрун була створена робоча група з розроблення стратегії у сфері психіатрії, яка має лягти в основу майбутнього плану дій. У той час як у більшості країн світу на розроблення адекватної стратегії і плану розвитку послуг ідуть роки, в Україні це планується зробити протягом декількох тижнів: без належного аналізу потреб і ресурсів, без участі всіх зацікавлених сторін. Безумовно, в робочу групу включені досвідчені і знаючі люди з довгим послужним списком, однак деякі з них явно потрапили туди випадково. У складі групи відсутні економіст, епідеміолог і експерт з правових питань. Групу складають особи, яких міністр одним недільним днем зібрав разом і дав завдання, впоратися з яким вони не готові.
Моя організація брала участь у розробленні національних стратегій та планів дій у сфері охорони психічного здоров'я протягом двох десятиліть. Ми підтримували цей процес у Грузії, Литві, Молдові та кількох балканських країнах. Ми запустили процес реформ в десятках країн, деінституціалізуючи лікарняні служби і поступово замінюючи їх послугами у співтоваристві. Таким чином, ми зрозуміли, що є ефективним і особливо, що таким не є. Ми бачили безліч невдач, викликаних, зокрема, тим, що старі номенклатурники і урядові чиновники перешкоджали процесу реформ. На папері план може виглядати бездоганним, але на практиці виявитися абсолютно безнадійним. Ми зрозуміли, що спроби розробити план, не залучаючи до цього процесу цільову групу, тобто осіб з психічними розладами та їх родичів, приречені на провал. Можна міркувати про послуги, не запитавши думки тих, хто ними користується. Саме клієнти повинні мати право вирішального голосу, а аж ніяк не ті, хто надає послуги. Це основний закон будь-якого бізнесу, так чому ж у сфері охорони психічного здоров'я повинні діяти інші правила?
Втім, найкраще ми зрозуміли, що процес розвитку стратегії й плану дій займає роки, а їх здійснення триває ще довше. У цьому процесі дуже важливо вивчити досвід невдач в інших країнах і спробувати розібратися, чому план, який здавався прекрасним на папері, нікуди не годиться на практиці. Найкраще залучати до роботи над планом тих, хто випробував на собі ці невдачі, пройшов через кризи, розчарування і може пояснити причини краху задуманого.
На жаль, сьогоднішні реформатори в Міністерстві охорони здоров'я України не бажають вчитися у інших, враховувати власний позитивний і негативний попередній досвід в цьому питанні або прислухатися до думки фахівців, залучати професіоналів та їх представницькі органи, такі як Асоціація психіатрів України, до своєї роботи. До всього іншого, вони забули задіяти клієнтів і їх родичів, що абсолютно неприпустимо в розвитку сучасних послуг у сфері охорони психічного здоров'я. Додайте до цього ще той факт, що вони не провели належну оцінку потреб, і у вас вийде ідеальний рецепт майбутньої катастрофи.
На жаль, ми спостерігаємо за провалом з самого початку. Ще одна втрачена можливість для України і продовження страждань для тих, хто нині засуджений до отримання психіатричних послуг, які далекі від досконалості, не тому що в них працюють погані професіонали, а тому що Міністерство охорони здоров'я сьогодні непрофесійно намагається вирішувати найважливіше питання створення стратегії і плану дій з охорони психічного здоров'я, а також не бере на себе відповідальність за свої дії і не виконує своїх зобов'язань.