Сьогодні професійне свято українських журналістів. Хтось його святкує, а хтось ні, посилаючись на те, щ є інше, справжнє свято – міжнародний день солідарності журналістів 8 вересня. Але суть не в тому, коли святкувати і чи святкувати взагалі. Суть в тому, що українська журналістика, яку часто критикують начебто за недостатню професійність у порівнянні, наприклад, з російською, насправді, переконаний, є надпрофесійною та ефективною, оскільки на всіх поворотах новітньої історії вона так чи інакше була в авангарді змін.
Наприклад, батько української незалежності В’ячеслав Чорновіл був журналістом і його «Український вісник» став прообразом вільної української журналістики. 1990-91 року саме тодішня українська журналістика була на передовій у мирній боротьбі за незалежну Україну. А газети «Літературна Україна», «Демократична Україна», «КоЗа», «Вечірній Київ», «Молодь України», «За вільну Україну» мали неймовірні тиражі й популярність читачів. Більшість з них українською мовою.
Пізніше на зламі 1990-2000 років саме журналісти були каталізаторами змін, які завершилися Помаранчевою революцією. Це вони виступали проти «темників», організували мирний опір намаганням влади запровадити цензуру. І тут особливу роль відіграв Георгій Гонгадзе з «Українською правдою» як острівцем незалежної думки, а далі 5 канал та його мужня редакція, Дзеркало тижня з Юлією Мостовою та ще з багатьма регіональними медіа від Донецька до Львова й від Києва до Сімферополя й Севастополя.
Революція Гідності без наших журналістів просто не відбулася б. Адже це вони першими кинули клич виходити на МайданТак само революція Гідності без наших журналістів просто не відбулася б. Адже це вони першими кинули клич виходити на Майдан, коли Янукович відмовився підписувати у Вільнюсі угоду про асоціацію з ЄС. Це вони під кулями «Беркуту» та кийками тітушок «стрімили» з найбільш гарячих точок на Грушевського та Інститутській. Можна сказати, що завдяки їм уся країна брала участь в останній революції фактично в режимі онлайн – наживо. Належне треба віддати команді журналу «Кореспондент», які практично повним складом на чолі з Віталієм Сичем напередодні останнього Майдану пішли з видання, коли змінився власник і була запроваджена цензура. Тепер у них новий високоякісний проект «Новое время», який народився в горнилі революції.
Отже, з українською журналістикою у принципі все гаразд. Так, хотілося б якіснішого контенту, але це питання часу й подальшого росту. І для цього є все необхідне. Найголовніше, що наша журналістика за роки незалежності не скотилася до суцільної джинси і пропаганди, як це сталося, на жаль, з журналістикою російською. І за це найбільша дяка нашим журналістам, що вони виконують свою суспільну місію. Вони забезпечують найголовніше для суспільства – комунікацію. Дають для людського інтелекту їжу найвищого порядку – нові знання, які формують у людей мотивацію та актуальний порядок денний, спонукають до аналізу й висновків, а головне – до рішень, дій і планів на майбутнє.
А майбутнє … за малим і середнім бізнесом. Нашій країні потрібні підприємці. Багато підприємців. Кілька мільйонів. Креативних, сміливих, готових до здорового ризику, з новими й незвичайними ідеями. Підприємців, які працюватимуть і сплачуватимуть податки, процвітатимуть самі і зроблять процвітаючою Україну.
Нам потрібні, не менше й не більше, творці українського економічного дива. Роль журналістів та медіа в цій справі, переконаний, провідна. Вважаю, що сформувати потужний суспільний запит на нове підприємництво – це історична місія сучасної української журналістики. Потрібно розбудити суспільство, щоб здійснити справжню революцію в структурі економіки, наших цінностей та менталітету.
Бажаю журналістам професійних успіхів і творчих злетів. Для мене за честь, що і я свого часу мав можливість бути ведучим на телебаченні, а у вільний від основної роботи час досі продовжую вести блоги та колонки в інтернет-медіа. Тому сьогодні можу з упевненістю сказати: «Зі святом, колеги!».