«В армії є дві справді важкі речі». Як воєнний журналіст Юрій Бутусов став військовим, і чому він вже не критикує Зеленського, хоча є за що

Але все це вже в минулому — у травні 2025 року засновник Цензор.НЕТ став тим, про кого писав: Бутусов мобілізувався до бригади Хартія, віддавши всю роботу із сайтом заступниці. І вже третій місяць служить в армії. Зараз його посада називається по‑армійському довго: командир взводу ударних БпЛА по протидії майданчикам пуску БпЛА противника.

Що означає перехід від журналістики до армійської служби, чим дивує життя у війську, а також про владу, Іловайськ та справу Гонгадзе Бутусов розповів NV.

Редакція подає інтерв'ю Бутусова як монолог.

Про армію і себе в ній

«Зараз переламний, критичний момент одинадцятирічної війни. Нас намагаються схилити до миру. Миру, який має бути схожий на капітуляцію.

Висловлювати свою позицію за свободу і незалежність потрібно вчинками.

Багато людей вміють робити вчинки, які не пов’язані з фронтом і які дуже важливі. Журналісти пишуть важливі статті та роблять сюжети, підприємці випускають озброєння. Оскільки я пишу про війну, про тактику, про проблеми організації, то вчинок, який мав зробити я, якщо говорити про боротьбу та допомогу, такий: я мав стати частиною цього процесу.

Я багато зробив у журналістиці і тепер вважаю, що мої знання й досвід, який здобув у багатьох найкращих частинах та від багатьох найкращих командирів нашої армії під час війни, треба використати не лише для дописів. А й самому стати частиною цих змін.

Для мене в армії є тільки дві по‑справжньому важкі речі: по‑перше, шукати людей в новий підрозділ і, по‑друге, втрачати людей. Втрачати назавжди.

Я багато писав про необхідність створення корпусів, про необхідність системних змін. І вважаю, що створення другого корпусу Нацгвардії Хартія під командуванням полковника Ігоря Оболенського — це власне одна з тих важливих змін, яка посилює обороноздатність нашої країни. Для мене честь стати частиною цих змін у складі Хартії.

В армії мене нічого не здивувало. Я багато часу проводив на фронті і бачив різні частини. Я шукав бойову родину, людей, які намагаються спростити бюрократію і покращити бойове застосування. Я знав, що Хартія — саме такий колектив, і не помилився.

Ми намагаємося дати другу можливість знайти свою час­тину тим військовим, які раніше воювали і хочуть зараз чесно продовжити захист батьківщини в підрозділі, що виконує бойові завдання. Ці військові можуть звертатися до мене".

Про керівництво держави під час війни

«На цій війні наші політичні керівники не звертають уваги на інформацію, яка суперечить їхній власній візії. А власну візію у них формують кілька джерел, у яких багато зірок на погонах і років вислуги.

Володимир Зеленський зараз — верховний головнокомандувач війська, де я солдат. Зараз я військовий і не можу займатися нестатутними речами — коментувати політичні дії керівництва країни".

Про початок війни, Порошенка та Іловайськ

«Після Революції гідності Петро Порошенко зробив у війні дуже багато, наскільки він розумів ті проблеми, які перед ним стоять.

Моя критика була пов’язана з тим, що керівництво не намагалося розібратися, що насправді відбувається з армією та на полі бою. Президент довіряв військовому керівництву, робив як вони кажуть, хоча військові керівники, яких роками просували на посади за лояльність та слухняність, а не за сміливість, ініціативу та організаційні здібності, не встигали вчитися тим змінам на фронті, які відбувалися. І їхні оцінки обстановки запізнювалися. Вважаю, що спиратися у такій складній новій обстановці лише на оцінки генералів було основним помилковим рішенням, яке вплинуло на багато наших операцій. Командувати армією повинні ті командири, які мають створити боє­здатність армії.

Ті самі проблеми, які я критикував на початку війни, на жаль, залишаються і по сьогодні. Помилки, які тоді не були виправлені та призводили до сотень смертей, зараз призводять до тисяч. Тому аналіз і критика досі актуальні.

У мене була зустріч із Пет­ром Порошенком перед спецопе­рацією в Іловайську в 2014 році. Сама операція відбувалася з 6 по 31 серпня у цьому місті, розташованому на південний схід від Донецька та південніше від нього. Зустріч на моє прохання організував Юрій Луценко, на той момент — радник президента Порошенка, пізніше — генпрокурор. Вона відбулася 1 серпня, а вже наступного дня Порошенко віддав наказ щодо оточення одночасно п’яти міст на Донбасі, щоб прорватися до окупованого Донецька.

Я знав, що така спецоперація планується. Ми не могли одночасно оточити Донецьк, Горлівку, Первомайськ та Луганськ, оскільки в нас було для цього недостатньо сил. Я це бачив на власні очі, бо фронт був занадто широкий і наші сили були дуже розтягнуті. Я сказав президенту, що операція провалиться, що не треба ще більше розтягувати наші сили, в яких залишаються відкриті та нічим не прикриті логістичні шляхи, бо росіяни вже зайшли в міс­та і в них є перевага в керованості та розвідці, в них вже тоді були дрони. За чисельністю сили в нас були рівні. Наша єдина перевага була у високій мотивації піхоти.

На тій зустрічі було видно, що Порошенко дуже роздратований. Йому здавалося, що все, що я кажу, — вигадка. Разів 20 він повторив одну й ту саму фразу: «Я все знаю». Мене це дуже вразило.

Іловайськ — велика трагедія та драма. Він мав бути елементом спецоперації зі звільнення Донецька, і виконати його мали в перші кілька днів. Сама по собі спецоперація з перерізання комунікацій була логічна. Її можна було б вітати, якби у нас були боєздатні війська або це сталося раніше, у травні 2014 року. А в нас всього не вистачало, бо армія була бідна, з великою кількістю небоєздатних командирів та невідмобілізована".

Про архетипи українських президентів

«На кожних наступних президентських виборах український народ обирає новий архетип лідера, який має правити Украї­ною. Спочатку був «хороший комуніст» Леонід Кравчук, який за незалежність. Потім «червоний директор-господарник» Леонід Кучма. За ним «націоналіст-фінансист» Віктор Ющенко. Потім «донецький бандит» Віктор Янукович. Далі «патріо­тичний олігарх» Петро Порошенко. І зрештою «улюбленець усіх і артист» Володимир Зеленський. Українське суспільство постійно перебуває в пошуку і кожні вибори шукає зміни — саме ця постійна підтримка змін у суспільстві є гарантією демократії та розвитку держави.

Україна може побудувати тільки демократичний устрій, тут неможливий авторитаризм. Щоб побудувати демократію, недостатньо обрати лише сильного лідера. Треба побудувати сильну роботу громадянського суспільства. Медіа мають фінансуватися громадянським суспільством та бізнесом".

Про дитинство та Київ

«Я народився в Києві. У Дніпровському районі столиці, на Лісовому масиві. Змалечку бачив невелику частину Києва — Печерськ та околиці міста. У мене не було розуміння, що я мешканець великого міста.

Моїм вихованням займалася переважно мама. Батьки жили у світі ідей та думок, виписували на пошті купу літературних журналів і дали мені високоінтелектуальне середовище для зростання. Мій світ був сформований ними з багатьох хороших книжок та думок.

Я дуже рідко вживаю лайку. У нас у родині це взагалі не було заведено. Я й зараз рідко щось таке кажу, хіба коли треба підсилити висловлення емоцій. Проте є ситуації, коли доводиться висловитися понад міру того, що дозволяє літературна мова.

У дитинстві я хотів стати військовим, але в мене були обмеження по здоров’ю — проблеми із зором, несумісні з військовою кар'єрою. На той момент не було ані лінз, ані доступних операцій, щоб покращити цю ситуацію. І армія тоді була синонімом суцільного занепаду — люди жахали одне одного, що ти там будеш служити.

За освітою я юрист з міжнародного права та перекладач з іспанської мови. Мені здавалося, що професія юриста найбільш наближена до військової та політичної сфери. Але в інституті я зрозумів, що це не моє.

І на останньому курсі я вирішив спробувати себе в журналістиці".

Про журналістику та смерть

«Перша стаття, яку я написав спільно з моєю сестрою, була після пресконференції Національної космічної агенції України. Це був кінець 1990‑х. Її надрукували в газеті Сегодня, яка тільки відкрилася, і вони шукали людей. Можна було прийти просто з вулиці й без великого досвіду. Такі були часи.

Я почав писати і зрозумів, що мені це цікаво.

Прикладом політичної журналістики для мене була і залишається журналістка та редакторка Юлія Мостова. Я читав тоді ще паперову газету Дзеркало тижня. Мостова намагалася розібратися у природі речей, і я також для себе вирішив, що якщо пишеш, то мусиш завжди діставатися до головного.

Визначальною у професії для мене стала справа вбитого журналіста Георгія Гонгадзе.

Ми не були з ним великими друзями, але приятелювали. Наприкінці 1990‑х — початку 2000‑х уся політика робилася в парламенті. Там можна було знайти людей, які ухвалювали рішення. І ми з Гонгадзе були парламентськими журналістами, тому часто бачилися.

Тоді я не сприймав журналістику як щось смертельне, що може тобі загрожувати. Але на той час в Україні точилася запекла політична боротьба і ще не було відомо, наскільки високі політичні ставки.

Справа Гонгадзе також стала визначальною для мене. Я завжди дивлюся на вчинки людей і думаю, як людина поводитиметься в ситуації, коли йдеться про життя і смерть. Ставлення до смерті в політиці і на війні визначає людей.

Смерть — це сутність, яка є об'єктивним виміром. Твоє ставлення до смерті не дозволяє тобі коливатися між чимось.

Я пам’ятаю, як Гонгадзе погрожували. Він приходив у Верховну Раду й казав, що за ним стежать, що його хочуть вбити. Потім показував мені звернення до генпрокурора, щоб той втрутився через переслідування. Я думав, що це не може бути серйозною загрозою, що журналіста не можуть ось так просто вкрасти та вбити, якщо про це всі знають, звертаються, якщо це так очевидно.

І коли Георгій зник, це було великим потрясінням.

На той момент я вже не працював у Сегодня, а перейшов у газету Київські відомості. І написав статтю, яка так і називалася — Потрясіння. У ній ішлося про «касетний скандал», про плівки [записи майора держ­охорони Миколи Мельниченка, зроблені у кабінеті президента Леоніда Кучми], які оприлюднив один із лідерів тодішньої опозиції соціаліст Олександр Мороз, і про те, що влада причетна до цього вбивства.

Я написав статтю про «касетний скандал», але після її виходу раптом все зупинилося.

Власники газети повідомили, що висвітлення цієї теми заборонено. Це була інформаційна блокада. Треба було робити вибір: або ти мовчиш і робиш вигляд, що можна забути свого колегу, з яким ти вітався щодня в Раді, ніби так йому і треба, або… Або ризикнути так само, як і він, і для цього не можна дати комусь забути імена вбивць і замовника вбивства.

Тому я звільнився з газети і доклав багато зусиль, щоб максимально висвітлити «касетний скандал» і причетність Кучми та його оточення до вбивства Гонгадзе. Багато писав, робив відеосюжети, збірки записів, зустрічався з майором Мельниченком, прослухав багато годин записів.

У 2004 році, коли у мене вже був досвід і розуміння того, як працює медіасфера, я створив видання Цензор.НЕТ. На початку нас працювало три людини в редакції, і ми намагалися знайти свою нішу. А тоді починалися вибори, був попит на інформацію, і так ми могли знайти своїх читачів. Так і сталося.

Політики завжди намагаються втручатися у твою роботу. На початку кар'єри мені навіть приходили повідомлення з погрозами. У часи президента-втікача Віктора Януковича я написав матеріал про політика [та близького до Януковича бізнесмена] Юрія Іванющенка, який контролював спиртову галузь. Після цього мені на телефон надсилали повідомлення, що мене вб’ють.

Справа Георгія Гонгадзе зробила мене журналістом. Треба було робити вибір: або ти просто інформаційник, який шукає своє місце із зарплатнею, або ти журналіст і шукаєш свій шлях, тому моя робота має бути сильнішою за страх.

Якщо розслідувати справу про вбивство Гонгадзе, треба здійснювати суд над Леонідом Кучмою. Усі генеральні прокурори впродовж 25 років, поки триває розслідування, бояться цього. Це політичні домовленості і приклад того, що наша держава достатньо слабка і недосконала, щоб захистити життя одного журналіста.

Докази причетності тодішньої влади до смерті Гонгадзе очевидні. Його вбили за наказом Кучми, а Кучма виявився понад законом.

Журналістика — це справа принципів, за яку ти маєш іти до кінця. Разом із вбивством Гонгадзе відбулася ще одна страшна річ: були деякі люди, які дружили і працювали з ним, але після його вбивства замовкли. Вони замовкли та мовчать. Як політики, так і журналісти. І це також їхній вибір: вони вирішили бути вірними не дружбі та професії, а вигідним стосункам із родиною Кучми".

Цей матеріал був вперше опублікований в журналі NV № 6 за вересень 2025 року. Придбати його можна ТУТ.