«Зараз будемо розстрілювати». Чоловік розповів про життя на окупованій Херсонщині та загибель дружини, яка закрила дитину від уламків

Невдовзі після того, як Мартинчуки переїхали в Рибальче, до села прийшли російські солдати, які постійно тероризували місцевих жителів. Родина прожила в таких умовах кілька тижнів, але ситуація дедалі погіршувалася, тож Мартинчуки зважилися виїхати на підконтрольну Україні територію.

17 квітня, за кілька днів до запланованого від'їзду, у їхньому дворі пролунав вибух. Він миттєво знеструмив будинок і в напівсвідомому стані у цілковитій темряві Олександр почув, як його дружина Олена крикнула, щоб він з тещею забрав дітей у підвал. Олена накрила своїм тілом їхнього сина Назара, а сама отримала травми, несумісні з життям. Чоловік лишився сам з двома дітьми, але попереду родину чекала ще низка складних випробувань.

Як родина пережила втрату та як склалося їхнє життя далі, розповідає чоловік Олени Олександр.

«Вони були настільки зазомбовані, що не було сенсу будь-що пояснювати»

24 лютого в селі запанував хаос — люди масово кинулися в черги за пальним. Ми з родиною — я, моя покійна дружина та двоє дітей — вирішили поїхати до тещі в сусіднє село, розташоване ближче до моря. Тоді нам здавалося, що там буде безпечніше. Упродовж двох тижнів ми всі трималися, сподіваючись, що ворога не підпустять так близько й що цьому безглуздю нарешті настане кінець.

Ми, місцеві, протягом двох тижнів несли чергування в селі. На початку березня російські військові зайшли в село й поступово почали тероризувати місцевих жителів. Вони забороняли пересування, постійно зупиняли людей, проводили перевірки, переглядали телефони та ставили абсурдні запитання: «Де нацисти», «Чому ти знаєш російську мову?» тощо.

У селі Рибальчому, куди ми з дружиною та дітьми приїхали до тещі, що жила неподалік школи, ситуація ставала все небезпечнішою. Саме в будівлі школи розмістилися перші російські солдати. Ми постійно обмірковували, як вибратися із цього пекла, адже військові регулярно приходили до нас додому з допитами.

Спочатку я намагався пояснити їм, що вони помиляються, що в нас усе добре і їхня присутність тут не потрібна. Проте вони свято вірили, що ми «загіпнотизовані» та «залякані». Насправді ж саме російські солдати та офіцери були настільки зазомбовані, що будь-які пояснення не мали сенсу. Вони постійно патрулювали територію навколо школи, а їхня кількість невпинно зростала.

«Олена хотіла, щоб ми насамперед врятували дітей»

Ми прожили в селі до 17 квітня і вже планували через кілька днів виїхати на вільну територію. Але в ніч на Вербну неділю, близько 11-ї години, у дворі стався потужний вибух.

Моя дружина Олена разом із нашим восьмимісячним сином уже лягли спати в кімнаті. Вибух миттєво знеструмив будинок, і в напівсвідомому стані я почув її крик: «Беріть дітей у підвал!». Ми з тещою кинулися хапати малечу і швидко віднесли їх у безпечне місце. Олена залишилася в кімнаті.

Коли я повернувся до неї і засвітив ліхтариком, перед очима постала страшна картина — вона була вся в крові. На покривалі темніли згустки її крові та шматки плоті…

Олена намагалася самостійно перев’язати рани, щоб зупинити кровотечу. Ми з тещею кинулися допомагати, тугіше затягуючи пов’язки. Вона ж лише спокійно, тихим голосом сказала: «Мамо, мені не боляче…»

«Сили покидали дружину, а я був не змозі її врятувати»

Ми в паніці почали телефонувати всім — друзям, знайомим, родичам — у пошуках когось, хто зважився б відвезти нас до районної лікарні. Але ніхто не наважувався ризикнути, адже діяла комендантська година, і могли стріляти без попередження. Єдиною надією була швидка допомога.

Наші з тещею автомобілі теж не могли допомогти — від них залишилися лише обгорілі кузови…

Сусід, літній чоловік, погодився відвезти нас до лікарні, але кожна хвилина коштувала життя. Ми втрачали час, а з ним і Олену…

Коли мою напівживу дружину переклали в карету швидкої допомоги, вона почала слабшати. Я благав лікарів: «Робіть щось! Вона має жити! Вона молода, вона не може просто так померти!»

Медики намагалися ввести ліки, але не могли — чи то вени здулися, чи то вони не мали достатнього досвіду. Олена ледь чутно прошепотіла: «Санечка, мене покидають сили…»

І все… Я кричав, благав, вимагав врятувати її, але лікарі лише похитали головами. Вони сказали, що шансів не було. Вибух відірвав їй одну ногу, а інша трималася лише на шматку шкіри… Було пошкоджено основні артерії, і кровотечу зупинити було неможливо.

О 12-й ночі я вже їхав назад до дітей — без Олени… Лікарі констатували її смерть через критичну втрату крові.

«Російський снаряд відібрав у мене дружину»

Пізніше стало зрозуміло, що у двір влучив російський снаряд із касетним боєприпасом. Одна з касет пробила скло у вікні, вдарилася в портрет дружини, що висів на стіні, розрізавши його навпіл, а уламки посікли Олену.

У цей момент у кімнаті разом із нею був наш маленький синочок. Вона закрила його своїм тілом… Він залишився неушкодженим.

Тієї ночі ми пішли до родичів — залишатися в розбитій хаті було неможливо. Автомобілі також були знищені.

Вранці я намагався повернутися, щоб забрати хоча б якісь речі, але російські військові не дозволили мені увійти. Вони намагалися приховати сліди обстрілу, збираючи всі докази від снарядів…

Після похорону дружини я не міг оговтатися. Я не знав, що робити і як далі жити… Узагалі, жити не хотілося. Але в мене залишилися двоє маленьких дітей — восьмимісячний Назарчик і дворічна Амінка. Вони були єдиною причиною, чому я ще тримався.

«Вони вивезли нас на страту і сказали прощатися»

У цей час ситуація в селі ставала дедалі гіршою. Російські солдати почали ще більше тероризувати місцевих. Чоловіки віком від 18 до 55 років могли зникнути просто за те, що пішли до магазину. Дехто повертався через кілька днів побитим і заляканим, а деякі — не поверталися взагалі…

Я розумів, що мене може чекати те саме. Й ось, одного дня, коли я йшов вулицею, біля мене зупинилася машина. Російські військові вийшли, не сказавши жодного слова, накинули на голову мішок, скрутили руки, вдарили в живіт і відвезли в підвал.

А там було справжнє пекло. У приміщенні сиділи чоловіки з мішками на головах, багатьох били й катували. Деякі перебували там уже давно. Це були звичайні люди, просто чоловіки віком від 18 до 55 років. Але над ними жорстоко знущалися, не маючи жодної причини, щоб так поводитися…

Мене били, штрикали ножем — і весь цей час на голові залишався мішок. Я не бачив своїх катів, лише відчував біль і приниження. У них був місцевий куратор, але хто саме — ми так і не дізналися. Ми знали лише одне: він був із нашого села. Це стало очевидним, коли після вилучення наших паспортів вони йшли кудись, а потім поверталися і вже знали про кожного з нас — хто ми, чим займаємося, де живемо.

Зрештою нас вивели з підвалу, посадили в машину й вивезли за село. Там вони ще трохи познущалися, а потім сказали: «Прощайтеся, зараз будемо розстрілювати». Ми стояли, не знаючи, що буде далі. Але раптом вони зняли з нас наручники і сказали, що через певний час ми можемо підніматися.

Деякі хлопці були настільки налякані, що, коли змогли нарешті підняти голови, не розуміли, де вони. Вони благали не вбивати їх… У їхніх очах був справжній жах. Нас відпустили, але багато інших чоловіків залишилося там, у підвалі, і що з ними сталося — невідомо.

Тоді я зрозумів: я мушу врятувати своїх дітей. Я мушу зберегти хоча б частинку Олени. Вона не повинна зникнути назавжди.

Я прийняв рішення і взяв на себе ризик — вивезти дітей через десятки ворожих блокпостів. Дорога була надзвичайно важкою. Майже тиждень ми жили в машині. Було пекельне літо, спека виснажувала, діти плакали… Але ми витримали.

І нарешті — ми були вдома. У рідній, вільній Україні.

Я ніколи не забуду цього відчуття — коли вдихаєш повітря і воно наповнене свободою.