Сьогодні понад половина людства на планеті – це жінки. Вони здатні не лише впливати на глобальну економіку, але й задавати темпи її розвитку. На жаль, активність жінок на ринку праці штучно стримується, як правило, під соусом благих намірів. Багато говорять про збереження здоров’я жінки, охорону майбутнього материнства, але водночас подібного пієтету щодо чоловіків чомусь ніхто не проявляє. На практиці така псевдо турбота зводиться до консервації гендерних комплексів й стереотипів сторічної давнини, коли усі професії чітко ділились між статями.
Україна, на жаль, теж опинилась в компанії країн, де діють застарілі дискримінаційні норми. Ще в 1993 році Міністерство охорони здоров’я видало наказ, що визначив перелік понад 450 професій, куди жінкам вхід заборонений. Так вони не можуть працювати машиністами в метро, водіями автобусів, трамваїв, тролейбусів (по факту ця норма порушується), водолазами, чи трактористами. Перелік професій-табу сам по собі є архаїчним, адже світ поступово відмовляється від поділу на чоловічі та жіночі сфери праці. Особливо враховуючи, що в умовах автоматизації виробництва жінки здатні виконувати низку професійних функцій на рівні з чоловіками. Іншим наказом МОЗ того ж року визначено граничні норми підйому вантажів для жінок, які становлять 7-, що автоматично закриває їм дорогу до багатьох професій.
Розумію, що навіть після зняття цих обмежень жінки масово не побіжать працювати вантажниками, зварювальниками чи лісорубами, але образливим є власне дискримінаційний принцип. Адже для чоловіків не існує чорного списку професій, попри те, що частина з них негативно впливає на здоров’я. Тобто держава обмежує свободу вибору, розглядаючи жінку як людину другого сорту.
Проблема має не лише український, але й міжнародний вимір. На рівні Міжнародної організації праці ухвалено 5 конвенцій, які покликані захистити жінок. Проте, більшість з них ухвалювалися в 40-60-х роках минулого століття, й низка європейських країн (зокрема, держави Скандинавії) бачать в них більше дискримінації ніж захисту, тому призупиняють дію цих конвенцій на своїй території. Це стосується й Конвенції «Про нічну працю жінок у промисловості», яку нещодавно денонсувала Франція.
В Україні ж чинний Кодекс законів про працю суворо забороняє жінкам будь-яку нічну роботу. Але ж ні для кого не є секретом, що в цілодобових супермаркетах та магазинах каси працюють вдень і вночі, й обслуговують їх переважно жінки. В Євросоюзі, куди ми так прагнемо, нічна робота жінок цілком толерується, виключення становлять лише вагітні та молоді мами.
Гендерна рівність на ринку праці – це суспільне визнання однакових здібностей чоловіків та жінок в трудовій сфері. Адже нерідко побутують, й навіть озвучуються на державному рівні, стереотипи про вроджені риси, які, нібито, заважають конкуренції з чоловіками. Називають, як правило, емоційність, неуважність, слабку реакцію. тощо. Усі охочі можуть знайти в мережі наукове спростування цих нісенітниць. Зі свого боку наведу простий приклад. Ще в середині-кінці 90-х років жінка за кермом автомобіля вважалась екзотикою та об’єктом для анекдотів. Сьогодні – це норма. Ба більше, кілька років тому Національний департамент транспорту США провів дослідження та виявив, що кількість чоловіків причетних до ДТП з людськими жертвами є втричі більшою, ніж кількість жінок. Навіть в Києві, який традиційно на крок відстає від великих європейських столиць, цілком успішно працюють жінки-таксисти. Й одночасно наші закони та підзаконні акти дискримінують їх щодо десятків інших професій, які кимось колись визнані «чоловічими».
Вважаю, що сьогодні держава в особі Міністерства охорони здоров’я здатна суттєво збалансувати гендерну диспропорцію на ринку праці. Для цього владі достатньо переглянути два одіозні накази та врахувати сучасні реалії. Перелік заборонених для жінок професій слід кардинально скоротити, а вантажні обмеження скасувати взагалі.