Жінка на мільярд

Олена Волошина, впливовий фінансист і керівник фонду, який вклав в Україну більше $3 млрд, розповідає, як “ростила” український бізнес, годувала диких горил і підкорювала Антарктиду

Олена Трибушна

Олена Волошина запізнюється на інтерв'ю рівно на годину. З'являючись нарешті у призначеному місці, вона виправдовується: затримали на важливих переговорах. І нам доводиться миритися, тому що ця жінка орудує мільйонами доларів, і кожна її година — на вагу золота.

Волошину вважають одним з найвпливовіших гравців на українському інвестиційному ринку. Вона незмінно фігурує в рейтингах найвпливовіших жінок країни.

Майбутній фінансист прийшла в інвестиційний бізнес з освітою філолога на початку 1990‑х і опинилася у самісінькому вирі подій: руйнувалися радянські економічні зв'язки, йшли з молотка ласі шматки економіки, починав формуватися комерційний сектор.

Лише через кілька років філолог очолила українське представництво Міжнародної фінансової корпорації (IFC) — одну з п'яти міжнародних інституцій Світового банку. За роки української незалежності корпорація, що інвестує в ринки, що розвиваються по всьому світові, вклала $3 млрд в десятки найбільших компаній в Україні, як-от банк Аваль, Сандора та Миронівський хлібопродукт, а також надала близько $1 млрд у рамках Програми глобального торгового фінансування через банки-партнери.

Сама Волошина працює в IFC вже 19 років і стверджує, що отримує від роботи шалений кайф. Вона спостерігала всю еволюцію українського бізнесу і доклала руку до його цивілізації. Ми зустрілися з нею, щоб поговорити про те, що відрізняє традиції західного бізнесу від українських реалій, чого найбільше бояться в Україні іноземці з грошима — хаосу чи корупції, і як це — бути жінкою в чоловічому світі великих грошей.

— Ви вже 25 років в інвестиційному бізнесі. Фінансовий сектор і великі гроші у сприйнятті багатьох все ще вважаються світом чоловіків. Це стереотип?

— Мені здається, так. У будь-якому секторі успішні професіонали, тому для мене всі гендерні питання, за всієї поваги, вторинні.

Дійсно, у фінансовому секторі домінують чоловіки. Хоча якщо ви подивитеся на українські банки, то побачите, що дуже багатьма з них керують жінки. Я вже не кажу про голову Національного банку Валерію Гонтареву, яка, на жаль, пішла.

Але я не можу сказати, що чоловіки домінують у плані професіоналізму. Тут якісь інші чинники відіграють роль.

Українські жінки довели, що вони можуть бути в чомусь навіть набагато успішнішими, ніж чоловіки. У нас гендерні питання стоять не так гостро, як в інших країнах

— Разом з тим жінки-керівники не раз говорили мені, що вони часто змушені доводити, що вони мають право приймати рішення і бути там, де вони є.

— Мені ніколи не доводилося доводити, але це швидше завдяки імені компанії, яку я представляю. Стереотипи були, безумовно. Мені здається, ми це подолали. В Україні жінки довели, що вони можуть бути в чомусь навіть набагато успішнішими, ніж чоловіки. Тут гендерні питання стоять не так гостро, як в інших країнах.

Мені здається, все залежить від того, чому тебе вчить мама. Якщо тебе вчать тільки тому, що найголовніше у житті — правильно вийти заміж, щоб чоловік тебе забезпечував, а ти народжувала йому дітей і смажила котлети,— це одне. А якщо тобі кажуть, що ти маєш бути особистістю, тоді у тебе і чоловік буде правильний, і мамою ти будеш хорошою, і дитину правильно виховаєш, і твоє соціальне життя буде цікаве. Можна реалізовуватися у фінансах або бути, наприклад, художником, стилістом. Головне — отримувати кайф від того, чим ти займаєшся.

— Ви отримуєте від своєї роботи кайф? Все ж 25 років в одній компанії.

— Шалений. Я страшенно люблю свою роботу. Якби я її так не любила, я б не змогла працювати. В ній маса складнощів, з якими важко жити. Це великий бюрократичний апарат, велика структура, де у тебе все чітко розписано: що ти можеш, чого не можеш — дуже мало місця для творчості. Але коли ти чогось досягаєш і розумієш, що робиш щось дуже важливе для країни, для якогось конкретного клієнта, то отримуєш задоволення. Клієнт до тебе повертається і визнає: вау, IFC — це не гроші, IFC — це ціла філософія бізнесу. Як каже Юрій Косюк [власник групи компаній Миронівський хлібопродукт], один з моїх клієнтів: "IFC позбавила мене хуторянства". Коли розумієш, що ти до цього причетний, що ти допоміг якійсь компанії вирости — це такий кайф, який ні з чим не можна порівняти. І навіть якщо у тебе проблемний клієнт, це все одно кайф, тому що дуже цікаво.

— Що має бути в людині, щоб вона домоглася успіху, нехай це корпоративна кар'єра чи власний бізнес? Адже у когось це виходить, а у когось — ні. Що відрізняє успішних людей?

— По-перше, потрібно вибрати те, чим ти хочеш займатися і до чого у тебе є талант. У мене це сталося всупереч моїй освіті. Я лінгвіст, кандидат філологічних наук, а фінансистом стала зовсім випадково: мені було цікаво, я захотіла цього навчитися і навчилася. Потрібно просто вибрати щось і стати професіоналом.

Друге: якщо ти керівник, потрібно поважати команду, яка з тобою працює. І ні в якому разі не оточувати себе людьми, які завжди кажуть "так-так", так званими "єсменами". Потрібно намагатися оточувати себе тими, хто розумніший за тебе. Вони дають те, чого у тебе немає,— і ти ростеш разом з ними.

І третє, що мені допомагало в житті,— це виховане батьками почуття відповідальності, яке дисциплінує. Коли воно накладається на те, що ти займаєшся улюбленою справою, на якій розумієшся, на те, що тебе оточують хороші люди навколо, які розумніші за тебе, талановитіші в чомусь, професійніші,— ось це, напевно, і є мої рецепти.

Україна — великий ринок, тут освічені люди, які, на жаль, сьогодні коштують дешевше, ніж у Китаї, тому багато хто переводить сюди свої виробництва

— Ви працюєте з інвесторами вже чверть століття. Зараз в Україні багато чого змінилося, але іноземні інвестори поки що не кинулися сюди. Чого вони бояться більше — війни і нестабільності чи корупційної складової, бюрократії і політики?

— Якщо ти сидиш десь в Гонконзі і ніколи в житті не був в Україні, то ти подивишся на карту, послухаєш західні новини і подумаєш, що тут воюють по всій території. Є люди, які наважуються поїхати подивитися на власні очі, і коли повертаються, розуміють: збройний конфлікт є, але він локальний, і економіка продовжує працювати. І тоді вони на Західній Україні починають вкладати в якісь маленькі виробництва.

Дуже важливо, що іноземці приїжджають і дивляться, українці інвестують у власний бізнес. І якщо, поговоривши з українськими бізнесменами, вони розуміють, що ті свої гроші кудись вивели і нічого назад не вкладають,— це вже індикатор.

Для мене індикатор — коли мої клієнти приходять і кажуть: будуватиму наступний завод, розширюватиму лінію. Я запитую: чи не боїтеся? Вони відповідають: а чого боятися? Ринок є, є попит, і у нас певний період активного життя, коли ми можемо щось ще реалізувати.

Тому я думаю, конфлікт відлякує меншою мірою, а більшою — загалом сформований імідж: і корупція, і судова влада, і те, що твої інтереси як інвестора необов'язково будуть захищені; а також неідеальне валютне законодавство і постійно змінювані правила гри. Це все відлякує.

З іншого боку, Україна — великий ринок, тут освічені люди, які, на жаль, сьогодні коштують дешевше, ніж у Китаї, тому багато хто переводить сюди свої виробництва.

— До яких активів інвестори зараз виявляють інтерес?

— Я бачу величезний інтерес до сільського господарства і до всього, що пов'язано з виробництвом продуктів харчування, бачу певний інтерес до цілого класу поганих боргів. Коли ти сидиш у Сеулі і читаєш, що в Україні 50-60% поганих кредитів, які не обслуговуються банківським сектором, в голові будь-якого фінансиста клацає: це ж хороший бізнес, на цьому можна заробити. Але у нас це поки працює несистемно, серйозні іноземні інвестори на цьому полі поки не грають, грають в основному свої. Ми намагаємося допомогти державі створити такі правила гри, щоб приватний сектор зміг сюди прийти.

Інтерес до IT залишається, але він вимагає особливої уваги. IT-сектор специфічний тим, що його найлегше вивести, на відміну від чорнозему. Нічого не коштує пересадити українські мізки кудись у сприятливіший клімат. Тому держава має зробити багато для того, щоб айтішники не хотіли їхати, створити такі умови, щоб їм хотілося жити тут.

— Ви ніколи не хотіли піти у свій бізнес?

— У мене була така думка в якийсь момент. Але, напевно, я буду не дуже хорошим підприємцем. Це різні типи особистості. Якби я пішла в бізнес, то робила б це в партнерстві з тим, у кого розвинена підприємницька інтуїція. Але моєму партнерові було би вкрай складно зі мною, тому що я в хорошому сенсі сильно зіпсована роботою в IFC. Я б починала одразу все правильно вибудовувати, як годиться.

— Корпоративну бюрократію?

— Ні, правильні принципи.

— Ви хочете сказати, що це два різні світи — компанія з західними традиціями і українська компанія?

— Ні, багато українських компаній сьогодні працюють не гірше іноземних, просто вони проходять шлях розвитку. Це не можна нав'язати, як не можна було нав'язати незалежних директорів у 90‑ті роки українському бізнесменові, який говорив: "Чуєш, якийсь незалежний директор прийде і буде мені розповідати, як мені потрібно будувати мій бізнес!?"

Те, що раніше сприймалося як нав'язані IFC, або якоюсь іншою міжнародною організацією, або іноземним інститутом чужі принципи, стає нормою: наймання персоналу не через кумівство або блат, а за допомогою правильних механізмів, корпоративне управління і так далі. Ми стаємо більш цивілізованими.

— Зараз вдалий час для створення власного бізнесу в Україні? Чи “вдалого” не буває?

— Криза — це завжди гарний час, щоб створювати бізнес. Оптимісти в кризі бачать можливості.

— Ви можете згадати ваші головні провали та успіхи?

— Головний успіх — те, що я вийшла заміж за свого чоловіка. Всі мої інші успіхи — це функція від першого. Якби він не дозволив мені бути там, де я є, а повернув би мене до котлет... До речі, обожнюю робити котлети і варити борщ, але не з‑під палиці. Він поважає мою роботу, дає мені можливість цим займатися. Був момент у моєму житті, коли він поїхав працювати в іншу країну, і я мала вибір — поїхати за ним або залишитися. І мене тоді ніхто не зрозумів, крім чоловіка і мами, які дозволили мені залишитися тут і займатися тим, чим я займаюся.

Якщо чоловік хоче, щоб ми поїхали подорожувати на Північний чи Південний полюс, або до чорних горил, чи ще кудись,— то ми їдемо

— У вас немає в сім'ї конфлікту або змагання в тому, хто більш успішний, хто в домі господар, хто кому і в чому має поступитися?

— Тут я ризикую сказати зайве (сміється). Лідера у нас немає. Ми шанобливо ставимося до думки один одного. У чомусь він сильніший, у чомусь — я. Зрозуміло, що він чоловік, тому якщо хоче, щоб ми поїхали подорожувати на Північний чи Південний полюс, або до чорних горил, чи ще кудись,— то ми їдемо.

Я плачу, коли на срібне весілля о 4 годині ранку одягаю 18 шарів одягу, тому що потрібно прийти до чорних горил о 5 ранку! Але так він вирішив: срібне весілля будемо відзначати в компанії чорних горил.

Хоча потім він все одно виявляється правий: ти приходиш на галявину, а там — сім'я горил, і до тебе виходить велика чорна горила з двійнятами і так ніжно їх несе... Тоді всі мої сльози забуваються. Це велика рідкість, щоб у чорної горили народилися двійнята — вони зазвичай не виживають. А ця йде до нас — з двома маленькими дитинчатами. І вони від тебе буквально у трьох метрах. Ти спостерігаєш за ними і розумієш, що це все відбувається в живій природі, що ти перебуваєш у гущавині справжнього лісу, що ти багато летів і багато грошей заплатив, щоб сюди потрапити — і ти такий кайф при цьому відчуваєш. У такі моменти я починаю бути йому вдячною.

Тепер ось ми їдемо в Арктику в серпні. Тому що ми ще не бачили білих ведмедів (з іронією).

Тому в чомусь він, безумовно, лідер — наприклад, в тому, куди ми їдемо відпочивати.

— Йому хочеться екстриму?

— Так. Але ми балансуємо інтереси один одного, тому до екстриму встигнемо заїхати в Малайзію, полежати на пляжі. Але якщо без жартів, то проживши 31 рік у шлюбі, я зрозуміла таку річ. Коли ви починаєте жити разом, у вас кохання, вам хочеться радувати один одного, але з віком все більше хочеться тішити себе. Тому важливі два моменти. Перший — я намагаюся наші почуття в собі зберегти. В собі. Тому що для мене це важливо. І другий — це поважати один одного в плані права на бажання, privacy. Наприклад, хочу з ранку на дачу (хоча це не про мене), а він — на теніс. І я десь йому поступлюся, тому що розумію, що він тяжко працює, літає 220 днів на рік, його практично ніколи немає вдома. Він працює на американську компанію і літає по всіх країнах. І ось я думаю: такий рідкісний момент, коли він у Києві і хоче пограти в теніс — і тут я зі своєю дачею. Нехай піде пограє у теніс. А потім він мені радісно дзвонить і каже: "А я знову виграв". І я думаю: ну, що мені коштувало? А йому така радість, що він на цілий день заряджений. А завтра він мені чимось поступиться.

— Поступається?

— Так, він хороший. Всі інші — гірші.

— Ви маєте гарний вигляд. Багато часу присвячуєте собі, спорту?

— Намагаюся. Я себе люблю. Вважаю, що кожна людина має себе любити, особливо жінки. Потрібно займатися собою. У мене по‑різному виходить, мені б хотілося більше. Є косметолог, є масажист, є йога. Ще у мене є лазня! Я обов'язково ходжу в лазню раз на тиждень — правильну, з віником і пірнанням у річку.

Мені б хотілося ще плавати. І є, звичайно, подорожі, які теж є хорошою підзарядкою.

— Як вам вистачає часу на все, чого ви хочете?

— Якось балансую. Мені здається, що мені вдається work-life balance. Так, мені іноді доводиться відмовлятися від якихось своїх бажань, але я намагаюся. Моєму тілу і душі потрібно якийсь час бувати на самоті. Потрібен якийсь час для мами, яка живе зі мною в одному під'їзді і є для мене величезною підмогою, адже вона в курсі всіх моїх справ. Мені потрібен час для подружок. Я страшенно люблю дівочі вечірки, і вони в мене є. Мені потрібен час для себе. І при всій моїй завантаженості я намагаюся його знаходити.